Князь Ієремія Вишневецький (скорочено)

Іван Нечуй-Левицький

Князь посадив біля себе Тодозю і обняв її за стан. Довго вони сиділи та милувались у діброві. А надвечір, прощаючись, Єремія сказав, що він незабаром обов'язково прийде до козачки.

Минув тиждень, і якось увечері, коли Тодозя заходилась готувати вечерю, до хати зайшов Єремія і запропонував гроші, майно, аби вона погодилась стати його коханкою, але козачка відмовилась від усього, бо коханням своїм не мала наміру торгувати.

«— Слухай, Тодозю! Ти небагата. Хатина твоя вбога. Моїх скарбів і не злічити. В мене є багато палаців, багато в мене по всіх усюдах здорових хат. Я дам тобі й тітці чималий дім чи в Лубнах, чи в Прилуках, а ти ставай з тіткою на службу за килимниць у Гризельди. Будете майструвати, будете ткати для мого двору килими, а я вряди-годи буду заїжджати до тебе, коли моя душа забажає тебе. А коли не хочеш, дам тобі золота й срібла, і збудуй отут на леваді новий здоровий дім. Тільки люби мене і більш нікого. Як тільки я довідаюсь про зраду, я тебе задушу, — сказав князь і при тих словах обхопив її за стан і справді трохи не задушив.

— Не хочу, князю, я вашого срібла й золота. Мого кохання не купиш золотом, бо я його не продаю. Я вашу ясновельможність щиро покохала, і з мене цього доволі. Я й сама не відома тому, як я вас покохала».

Вишневецький страшенно розлютився за те, що йому сміють суперечити.

«— Не кричіть, князю, бо я князеві не панщанна людина, навіть не наймичка. Я — вольна козачка, — промовила стиха Тодозя.

— Яка там вольна козачка! Схочу, зараз звелю зруйнувати оцю твою хатку, заберу твою леваду, твою оселю, заорю й засію гречкою, і слід її замету, як помелом. Перебирайся зараз!

— Ні, не переберусь. І не говоріть мені, княже, про це! Хочете мене любити, любіть мене й ходіть до мене, бо я князя вже й сама не знаю, коли й як полюбила. А оповістити себе вселюдно вашою полюбовницею я не хочу. Вбийте мене оттутечки на місці, а я з своєї хати не піду!»

На цьому їхня розмова урвалася, бо приїхав брат Тодозії Супрун з якимись двома старцями. Єремії довелося тікати, щоб ні з ким не зустрітись.

«Старці з лиця були зовсім не старі. Один був високий на зріст, довгобразий, сухорлявий та проворний. В довге сухорляве лице був ніби заткнутий гострий, горбатий та тонкий ніс. Чорні, як терен, блискучі очі миготіли, аж бігали, неначе живе срібло. Густі чорні брови понависали над самісінькі очі, а з-під їх гострі очі зорили по хаті безперестанку, заглядали на піч, зорили попід полом, неначе заглядали в найменшу заскалубину. Гострий позир його очей чогось нагадав Тодозі жорстокі, гострі Єреміїні очі. Чорне волосся вилося кучерями і було ніби присипане снігом. Тонкий та гострий ніс зігнувся набік. Через цей кривий ніс його продражнили Кривоносом. Звали його Максимом. Другий старець був Лисенко, котрого перегодя козаки продражнили Вовгурою за його жорстокі норови, за його катування католиків, поляків та жидів в той час, як почалося на Україні повстання Хмельницького. Лисенко був вже літній, але здоровий та плечистий чоловік. Замазані чорні кулаки лежали на колінах, неначе дві довбні. Товста зчорніла шия була ніби витесана з дубини. Здорова кругла голова неначе лежала на шиї, як макітра, поставлена на стовпчику».

Кривоніс та Лисенко поздіймали латані драні свити, позгортували їх і поклали під лавою вкупі з торбами. На обох були чисті новенькі жупани. Вони обтрусили чуприни та вуса, які були присипані борошном, і за стіл сіли вже не старці, а два здорові козаки.

Вони повели розмову про те, що Єремія за свої злочини, скоєні на українській землі, заслуговує найжорстокішого покарання.

«— Смажив вже він козаків на вишкварки і, певно, має на думці посмажити усю Україну на сковороді, — обізвався Супрун...

— Як заходимось добре, то й викишкаємо; рознесемо оту Яремчину халабуду по цеглині і слід заоремо та й засіємо кропивою та колючками, як він розніс оселю Конецьпольського й заорав плугами, — промовив ще тихіше Кривоніс.

— Щоб і пам'ять його щезла на віки вічні на Україні, щоб і нащадки його не знайшли й сліду Яремчиного житла, — сказав Супрун.

— А вже я колись таки та запопаду отого бузувіра, Яремку, в свої лапи! Одгикнеться йому тоді уся козацька кров, що він пив під Лубнами та над Старицею, одгикнуться йому сльози панщанних людей. Колись таки пришпилю його списом до стіни, як гадину. Вмру, а таки помщуся над ним! Згублю з світа отого катюгу, перевертня, одступника, — гомонів Кривоніс».

Тодозя слухала ці розмови, і серце її стиснув жаль, а в душі похололо. Вона почувала в той час, що «любить Єремію дуже, більше, ніж свою душу, що його смерть вразить її смертельними муками».

Повечерявши, гості довго не спали і все балакали та раду радили. Вони вже знали, що навесні почнеться козацьке повстання на Україні, знали, що запорожці піднімуться на Польщу.

Кривоніс та Супрун привезли з собою десятків зо два козаків, котрі під виглядом старців пішли по Лубенщині і Чернігівщині піднімати люд на повстання.

Незабаром після того князь Єремія побачив серед своїх воїнів у казармі якогось старця в драній свитині, з сивою чуприною та великими сивими вусами. Побачивши, що той старець на милицях, Вишневецький поблажливо поставився до нього, відпустив, але попередив:

«— Гляди ж мені, шельмо, щоб більше й твоя нога не була тут, в казармах, а то я тебе зацькую собаками. Геть з двору! Випустіть на його вловчих собак, старих хортів!»

Проїжджаючи біля церкви, князь знов угледів двох старців-калік. «Ще й досі не передохла та каліч, що я покалічив під Лукомлем та над Старицею», — подумав Єремія.

Під час вечері до князя зайшли старости та повідомили, що між хлопами щось коїться, що хлопи «не так послухають, не хотять здавати податі».

Вишневецький наказав своїм помічникам не жаліти нікого і податі брати силою».

Народ і далі не корився жорстокій волі князя Єремії, а той намагався застрахати хлопів за допомогою тортур та сокири.

«Прийшов кат з сокирою, найнятий татарин, котрого Вишневецький держав при своєму дворі на харчах. Трьом чоловікам зв'язали руки й ноги, поклали головами на колодку, і кат в одну мить постинав їм голови. Жовніри позастромлювали голови на палі й повкопували палі на трьох царинах над трьома битими лубенськими шляхами на страх хлопам. Єремія звелів кинути три трупи на майдані, їх незабаром опали собаки та вкрили ворони і обцокотали до кісток ще до вечора. Багато сліз пролилося в Лубнах на тих чудернацьких диких похоронах. Минув який час, а панщанні люде все помаленьку тікали і десь зникали, неначе їх земля поглинала. Самі Єреміїні військові, між котрими ціла половина були козаки й православні, почали збиратись вночі докупи і про щось шепотіли поміж собою».

Тим часом Максим Кривоніс, розташувавшись із своїми товаришами в діброві, зібрав людей, щоб розпочати Чорну Раду.

«— Люде добрі! Може ви не усі тому відомі, задля чого я скликав вас на Чорну Раду, то я мушу вам тепер усім вдруге оповістити. Настане весна, і Україна підніметься на Польщу. Встане Запорізька Січ, встануть козаки... Україна гине. Усі наші українські значні пани поставали перевертнями і нашими ворогами, як от і цей ваш князь Ярема Вишневецький. Невже ви хочете, щоб вас усіх посаджали на залізні палі та пообтикали шляхи усякі Потоцькі, Лащі, Конецьпольські та Калиновські? Доки ми терпітимемо!

— Не можна довше стерпіти! Не можна! Пани ріжуть нас, як худобу на м'ясо, як овечок! — загула громада. — Не стерпимо далі! Час вставати та помститись! Час оборонятись!

— Вже настав той час! Весною встане Запорожжя, але козаків тепер мало. Самі вони нічого не вдіють. Піднімайте усей народ, усей гурт. Народ повинен стати до помочі козакам. Треба збирати «загони». Загони з селян стануть до помочі запорожцям. Загонами повинна вкритись уся Україна й Полісся».

Вже в лютому 1648 року до Єремії дійшла чутка, що Хмельницький, отримавши перемоги над поляками, став закликати до себе народ і збирати його до війська. Вишневецький добре розумів, яка велика небезпека йому загрожує.

Трохи пізніше шляхтич Машкевич привіз звістку, що Хмельницький розбив польське військо при Жовтих Водах і вбив молодого Степана Потоцького, сина гетьмана. Звістка була страшною, «вона злякала його й в одну мить запаморочила йому памороки».

«Море крові проллю, а таки на своєму поставлю. Затоплю Україну кров'ю, зруйную, запалю пожежею, а таки до свого дійду. Король старий та недужий, ще й на біду прихильний до козаків. Я візьму в руки стерно й прапор і задавлю оту гадину, і вийду з битви побідником, ще й з славою й честю! — кричав Єремія, никаючи та крутячись по світлиці, як перше вражіння переляку вже минуло і свідомість та природжена завзятість вернулись в його закатовану душу».

Відчуваючи небезпеку, Вишневецький наказує дружині терміново виїхати до Полісся, «поки ще хлопи спокійні». Охоплений лютою ненавистю до власного народу, він говорить Гризельді: «Я буду тричі проклятий, як не задавлю України! Нема краю моєму гніву! Нема сили знести муки серця! Мене отут тисне коло серця, неначе гадина ссе. Усе, усе ладні оті гицлі, оті шибеники видерти в мене з рук: і землі, і ліси, і золото й срібло, і мої блискучі заміри, і славу й честь — усе, усе, чим марила моя душа од молодих дитячих літ».

Тієї ночі Єремії неспокійно спалося, бо йому все ввижалися закатовані ним люди.

«От один з мерців розтуляє рота. Блиснули мертві зуби, язик заворушився й почав якось безголосне белькотати.

— Ти кат! Навіщо ти згубив нас із світа? Хто тобі дав право над нашим животтям, над нашою волею? Ми не будемо далі робити тобі панщини, не будемо більше давати тобі нашої сили, нашого здоров'я, щоб ти гарбав собі в скрині золото й срібло, пив дорогі вина, ставив високі палаци. Ти зробив собі рай на землі, а нас живцем закинув у пекло ще за нашої жизності. Не послухатимемо тобі, не робитимемо панщини на вас, панів!

— Не робитимете панщини? Ви, хлопи, смієте так говорити мені в вічі! — крикнув Єремія і схопився з ліжка».