Князь Ієремія Вишневецький (скорочено)

Іван Нечуй-Левицький

Потім привиділась йому матір, Раїна Вишневецька. Князю здалося, що вона піднялася з домовини, стала на сходах, розплющила свої мертві стуманілі очі і звернулася до нього:

«— Я тебе заклинала, щоб ти не оступався од України, од своєї мови й віри, а ти мене не послухав і став ворогом рідного краю. Проклін мій впаде на тебе й на твій рід незабаром, бо ти став перевертнем і катом для України. Ти пролив багато рідної крові.

— І ще проллю ріки крові, — тихо промовив Єремія.

— І ще проллєш? Ще тобі мало! Будь же ти тричі проклятий, на віки вічні! — промовила якось безголосне Раїна і підвела руку».

Прокинувся Єремія з тяжким почуттям і відразу згадав про Тодозю. Коли він її побачив, то благав погодитись їхати з ним, але козачка рішуче відмовилась. Розуміючи, що може назавжди її втратити, Вишневецький просить пані Суфщинську умовити Тодозю. Завдяки благанням тітки та щирим проханням пані Суфщинської бідна жінка, плачучи, усе ж погоджується їхати з князем.

Вишневецький відчував, що з кожним днем небезпека стає все більшою. Військо Богдана Хмельницького переможно йшло після Корсунської битви од Білої Церкви на Волинь. Київський воєвода, магнат Пашкевич, запропонував Єремії стати на чолі війська, але йому заперечили, бо у Варшаві на цю посаду вже призначили князя Домініка Заславського. Дізнавшись про це, Єремія відчув себе страшенно ображеним. Він «скочив з місця й не обізвався, а неначе зашкварчав, наче вишкварка на сковороді.

— Наші польні гетьмани взяті в полон під Корсунем. Хмельницький оддав їх татарам, їх повели в Крим. В нас тепер нема гетьманів. Тепер кожний пан хапайся за меч і лупи козаків! Лупи, що є сили! Тепер ми усі гетьмани!

От що!»

Тим часом чутки про козацькі й хлопські загони, про їх люту помсту панам доходили звідусіль.

Усе стало руїною в одну мить. Пани й католики шляхтичі, котрі не встигли повтікати з Чернігівщини та Лубенщини, усі наклали головами. Повстанці попалили палаци й оселі польських магнатів і знищили до останку усе їх добро. Панщини ніхто й гадки не мав робити. «За Дніпром, де ще не так давно скажений гетьман Миколай Потоцький та Самійло Лащ вкупі з Вишневецьким обставляли шляхи шибеницями та залізними палями, стромляли на ті палі козаків та хлопів, вже настала воля. Панщина пропала й сліду не покинула. Народ дав здачі навісному Потоцькому. То був послідок навісного лютування Потоцького, Лаща, Вишневецького та інших польських панів і українських панів-перевертнів».

В Немирові князь Вишневецький люто покарав тих, хто відмовився йому коритися.

«— Розпиліть оцю стару собаку пилкою пополовині! — крикнув князь до жовнірів.

— Певно, князю, хочеш подивитись, які тельбухи в запорожця Мехтодя Кандзьоби, — обізвався запорожець. — Бився в Криму з татарвою, бився в Цареграді з турком, доніс свої тельбухи цілісінькі з Цареграда аж до Немирова... Свій таки земляк каже: подавай сюди свої тельбухи, коли турки не висотали!

...Безталанних священиків вивели серед майдану й поволокли на високий поміст. Зваливши з ніг, жовніри викрутили їм очі свердлами, а потім одтяли їм сокирами руки й ноги і мертвих поскидали з помосту додолу».

Жовніри позакочували рукави й почали черкати ножами по спинах непокірних міщан та оддирати в них шкуру смугами. Мученики за Україну кричали та стогнали. Кров дзюрчала, стікала патьоками на землю. На землі червоніли цілі калюжі людської крові. Єремія знущавсь над немирівцями і милувався тією картиною, зганяючи злість. Очі горіли й світились якоюсь дикою веселістю, радісною помстою, неначе він бавився на пишному бенкеті. «Якась сатаняча радість бризкала бризками з його здорових чорних очей, як він оглядав рядки покривавлених, порізаних своїх жертв, водив очима по обдертих спинах, по кривавих смугах, що висіли стружками та стьожками і досягали до землі».

Кілька чоловіків розпиляли пилками, порозрубували сокирами пополовині. Серед майдану вже добре розгорілось багаття. Казани з водою закипіли.

«Тепер ведіть до казанів найперших приводців! Роздягайте їх, позв'язуйте їм ноги та поливайте окропом! Нехай знають, як бунтуватись проти Польщі, проти князя Вишневецького», — кричав Єремія.

Нещасливих міщан пороздягали, пов'язали їм руки, забили ноги в диби. Жовніри почали черпати з казанів окріп та поливати їх зверху кип'ятком. Піднявся страшний крик попечених, що проникав до серця тих людей, котрі дивились на ту страшну смерть. Безталанні мученики корчились, побивались, а жовніри черпали окріп і все поливали їх зверху по всьому тілі од ніг до голови. Увесь майдан був залитий кров'ю і неначе стогнав у страшних муках, неначе стогнала сама земля.

«Тільки що Єремія виступив з міста, міщани кинулись на майдан. Одні впізнавали між мучениками своїх батьків, другі шукали своїх синів та братів. Молодиці й дівчата голосили. Не одна мати припадала до ніг розп'ятого сина, не одна дівчина проливала сльози, припадаючи до ніг посадженого на палю милого. Заплакав, заголосив усей майдан, неначе він став кладовищем, де разом ховали десятки й сотні мерців».

Після Немирова Єремія повів своє військо до Махнівки. Вже надвечір він був там і відразу кинувся в бій з козаками. «Битва кипіла, наче окріп в казанові на здоровому жару». Коли це несподівано налетів загін Кривоноса. Єремія в одну мить повернув коня назад: просто на нього летів баский чорний кінь, а на коні стримів сухорлявий козак. «Чорна шапка з червоним верхом ніби настовбурчилась вгору. Червоний довгий верх метлявся на шапці, крутився, звивався, як гадюка, на всі боки, неначе живий. Червоні поли жупана піднялися од швидкого руху, неначе крила, і ніби летіли слідком по обидва боки коня. Червоний світ од заходу облив і коня й верхівця. Кінь прихкав і вищіряв зуби. Чорні очі в Кривоноса горіли од злості й помсти, неначе в лютого вовка.

— Здоров був, князю Яремко! Здоров був, кате України! — крикнув несамовито Кривоніс і летів просто на Єремію, піднявши криву шаблю вгору.

Він примітив на довгому сухорлявому лиці довгий тонкий яструбиний ніс і впізнав того сивого старця, котрого він бачив у Лубнах. «Неполохливий зроду, Єремія відчув, перший раз на віку, що він одразу охолов, що його усе тіло здеревеніло й ніби замерзло. Він на одну мить втратив памороки. Перед ним неначе десь з землі виросла та страшна народна й козацька сила, котру він ненавидів більше за все на світі. І ця страшна сила ніби уся зосередилась в цьому страшному верхівцеві, втілилась в цьому лютому козакові й несподівано ніби виросла з землі й кинулась на його... Єремії здалось, що сам сатана вискочив з пекла і кинувся на нього. Щоб битись з такою силою, не стало хисту, сили і снаги навіть у князя Єремії. В одну мить він опам'ятався, і сама його рука повернула коня назад. Ніби чийсь тихий голос зашепотів у нього над самісіньким вухом: тікай, що є сили, що є духу! Смерть твоя літає над тобою, смерть страшна, неминуча! Одна мить, один подих — і тебе не стане, і ти мертвий впадеш з коня додолу, і твій лютий ворог зарегочеться, як сатана, тобі в вічі й потопче тебе копитами свого дикого коня».

І князя Єремію покинула мужність. Він повернув назад коня і раптом кинувся навтікача.

Вишневецькому здавалося, ніби Кривоніс женеться за ним. Тільки тоді Єремія зітхнув полегшено, коли побачив, що ніхто його не переслідує.

Гризельда виїхала на Волинь і оселилась у Вишневці.

В тому самому палаці жила й Тодозя в одній окремій кімнатці. Гризельда думала, що Тодозя вже пристане до католицької віри, коли вона втекла з Лубен і стала дуже прихильна до неї. Про любов свого Єремії до Тодозі вона не знала напевно і думала, що Тодозя трохи припала князеві до вподоби своїми жартами та веселою вдачею, а може, й красою. Саме через це вона сподобалась і самій Гризельді, і усім, хто її знав. Гризельда навіть не здогадувалась, що Тодозя кохала князя, а поважний суворий князь кохав Тодозю: це їй і на думку не спадало.

Якось Тодозя вийшла на ярмарок. Там вона несподівано побачила незнайомих старців, одним з яких був Максим Кривоніс. Він звернувся до неї з наказом: «Тодозю! Виглядай козаків щодня, щогодини. Як тільки ми вступимо в Вишневець — одчиняй потаємні нам ворота в замок і впусти нас. Ми прибудемо сюди в глупу ніч, завітаємо в гості до Яремки, нашого лютого ворога. Як тільки побачиш, що я запалю невеличке багаття он там під лісом — будь напоготові, біжи до брами, а як почуєш, що я вистрелю з рушниці, то зараз одчини нам браму. Як не одчиниш, то ми все-таки візьмемо замок, і твоя голова скотиться додолу. Пам'ятай, що ти українка й козачка, хоч тебе й любить навісний Яремка. Не забудеш? Га! Та часом не зрадь нас».

Пройшло декілька днів, і раптом за брамою хтось затрубив. Усі перелякалися, «неначе над їх головами чиясь рука замахнулась шаблею». Гризельда та її оточення думали, що з'явився загін Кривоноса, але то приїхав Єремія, щоб побачити свою дружину і сина.

Зустрівшись з князем під час його коротких відвідин, Тодозя зрозуміла, що він її вже не кохає.

«— Люби мене, князю, не одпихай мене од себе, бо я тільки й живу й дишу своїм коханням.

— Йди собі, Світайлихо, додому! Не любов тепер мені в думці. Ти бачиш, що я теперечки оглядаю вали та баркани, щоб ваші козаки часом не вскочили сюди ненароком та не спалили мого палацу. Одійди, я загаявся через тебе».

Князь відіпхнув Тодозю од себе й пішов на вали. Тодозя оступилась од князя й почувала, що в неї не вистачає сили рушити з місця.

«Бідна Тодозя не постерегала, що князь Єремія для слави в битвах, для самолюбства й честолюбства був ладен потоптати і красу дівочу».

Тривожно стало у вишневецькому палаці після від'їзду Єремії. Страшні звістки доходили до Гризельди: щодня загони Кривоноса завойовували панські замки, руйнували палаци. І весь цей час Тодозя наче боролась в душі із самою собою.

«Нізащо в світі не одчиню я брами в замок! Нізащо в світі не впущу я сюди козаків! Князь лютий ворог моєї віри, України, але я його кохала і тепер кохаю», — думала мовчки Тодозя, скоса поглядаючи на переляканих панянок, на зблідлу й сумну Гризельду.