Князь Ієремія Вишневецький (скорочено)

Іван Нечуй-Левицький

Віддячуючи щедрому Заславському, дружки Гризельди та годувальниця дуже старались та вихваляли князя, але дівчина знала, що її серце належить молодому Вишневецькому.

Через декілька днів сам король приїхав за свата до Замойського і просив віддати дочку за Єремію. Канцлера зять цілком влаштовував, та ще й такий високий гість просить за нього — і він дав згоду.

«Після вінчання князь Єремія дав клятьбу в любові та вірі. Він забув на той час і про клятьбу перед недужою матір'ю й перед Петром Могилою, забув, що він став одступником і зрадником України. Ні одна думка, ні одна згадка про дитячі літа, про матір, про давню свою віру не заворушила його закатованого серця».

Цілих два тижні грали Єреміїне весілля у Львові. Князь витратив на нього двісті п'ятдесят тисяч злотих. Ксьондзи говорили проповіді в костьолах про шлюб князя Вишневецького навіть вже як минув рік. «Багаті тогочасні польські магнати зовсім заткнули за пояс своїх королів. Королі стали ніби їх попихачами та орудниками їх сваволі».

Після весілля молоді приїхали в Лубни, і, побачивши палац Єремії, молода княгиня Вишневецька захоплено сказала, що ця краса варта королів. На це князь самовдоволено відповів: «Нам треба перетворити Україну на Польщу. Не нам, князям, йти сліпцем слідком за тим бидлом, а їм слід перероблюватись на наш лад, от ми й заходимось перетворювати та перероблювати їх, а ти, Гризельдо, станеш мені до помочі з твоїми бабами та паннами». Щось розбишацьке, хиже блиснуло в його очах і неначе пройняло серце молодої жінки. «Ми вб'ємо на смерть отих козаків з їх хлопськими радами, ми знищимо їх дотла. Отам приховалась наша згуба, прихистивсь наш ворог, що загрожує нам небезпечністю. От тоді буде усе гаразд на Україні! — крикнув уже несамовито Вишневецький».

Гризельда вперше побачила Єремію роздратованим і задумалась: «Яке ж то буде моє життя отут, в цих пущах, з таким гарячим палким чоловіком? Він мене неначе й любить, але ж чомусь не виявляє в коханні такого гарячого почування, як у гніві. Любов його якась холодна, як залізо...»

Тим часом до Лубен прибували католицькі священики. Українські селяни з великою огидою чистили та прибирали їхні просторі покої і почали непокоїтися, чи не доведеться їм тікати з рідних місць світ за очі. Єремія відчув це і заборонив священикам вести католицьку пропаганду, бо боявся, щоб єзуїти не порозганяли часом людей з осель.

На свої іменини князь запросив багато шляхтичів з Варшави. Він вирішив здивувати всіх чимось фантастичним: «Зроблю я в Спасівку зиму: обсиплю усю Лису гору сіллю, посиплю до неї й шлях сіллю й повезу магнатів на санках на Лису гору у Спасівку. Це ж буде диво, варте князя Вишневецького. Магнати повитріщають очі з того дива».

Щоб це підготувати, він викликав управителя, звелів розіслати слуг на всі чумацькі шляхи, переймати чумаків з мажами солі, закуповувати в них сіль і зсипати її в комори начебто задля потреб війська.

Настала Спасівка та день Єреміїних іменин. Приїхало багато магнатів: гетьман Потоцький, князі Острозькі та Збаразькі, улюбленець короля Адам Казановський, гетьман Конецьпольський.

Під час святкування гості понапивалися, але хазяїн залишався тверезим. Як добрий і дбайливий господар він піднявся рано і звелів вантажити вози сіллю та посипати нею Лису гору. Коли все було зроблено, він звелів трубити початок полювання.

Чутка про спасівчаний сніг розійшлася по всіх покоях, де валялись п'яні пани на турецьких софах і просто на підлозі.

Полювання пройшло добре, і Вишневецький потім чваньковито розмірковував: «Вчинив я оцю шляхетську дурість, збавив багато солі. Хлопи змарнували багацько часу надаремно... але... але за мене загомонить уся Польща, Литва й Україна. Ймення князя Єремії Вишневецького облетить Польщу, загляне в усі закутки, і про мене стане слава скрізь між гордою шляхтою».

Взимку 1640 року несподівано велика сила татар напала на Україну. Багато Єреміїних сіл було спалено і сплюндровано. «Впала козацька сила, не стало оборони і для української границі, і для самої Польші».

Але Єремії Вишневецькому не в думці були татари. Він хапав землі, хапав маєтності, де тільки можна було хапати. Збирав гроші й заводив велику силу двірського війська, щоб стати найвище за всіх магнатів і верховодити над панами на всю Польщу, Литву й Україну.

Саме в той час збиралися сеймики, щоб вибирати посланців до Варшавського сейму. Од волинської шляхти за посланця був обраний Єремія. Король уже знав, що Єремія «зірве сейм», якщо тільки йому не віддадуть Ромни, тому Вишневецький їх отримав. Після цього пани й король зненавиділи Вишневецького за його гордовитість і нахабність.

«Гордий з панами і магнатами, Єремія не гордував і з тими панками, що були менші за нього і корились йому. Так, він погодився бути хрещеним у свого управителя Суфщинського. У нього князь познайомився з молодою вдовою, козачкою незвичайної краси — Тодозією Світайлівною.

«Його очі якось несамохіть впали на Тодозю Світайлівну, впали й спинились. Він примітив лице біле, неначе виточене з слонової кості різцем якогось великого майстра, а на круглому чолі високі брови, а під бровами такі пишні карі ясні очі, яких Єремія ще ніде не бачив на своєму віку. Повненькі уста були випнуті й обведені так виразно, так гарно, неначе вони були намальовані. На шиї червоніли разки доброго намиста та блищали золоті дукачі. Чорний горсет неначе влип в тонкий стан і спадав на ясну шовкову квітчасту плахту. На білому чолі лиснів пружок од парчевого очіпка, що висунувся з-під білої низенької намітки.

Єремія вирячив очі на Тодозю, неначе вглядів якесь диво. Тодозя почутила, що його чорні гострі очі неначе різнули її по душі: різнули якось неприємно, ніби погляд хижого недоброго чоловіка».

Тепер тільки він збагнув, що й досі ще не любив щирим коханням нікого, навіть Гризельди. «В його дужій залізній вроді неначе спахнуло одразу полум'я, як це буває в дуже палких, але міцних і жорстоких на серце людей».

Ця пристрасть була настільки шаленою, що Єремія був готовий на що завгодно, аби Тодозя погодилась стати його коханкою. «Вона буде моя, повинна бути моєю, хоч би мені довелось змести з землі й її хату, і її оселю, і тітку Мавру, і брата, хоч би довелось кров'ю залити її леваду», — думав Єремія, стискаючи кулаки од огню, що наливав його серце.

Охоплений такими думками, Єремія вночі так і не зміг заснути, а коли рано-вранці вийшов у садок, то вгледів проти білого причілку якусь темну постать — то була Тодозя.

«— Ти, сотничихо, будеш моєю. Нікуди не втечеш од мене! Ніде не сховаєшся од мене! Коли я тобі не уподобний і ти не згодишся бути моєю, то я порубаю твоє пишне тіло, пошматую на дрібні часточки, — вже не шепотів, а неначе шипів князь. — Я п'яний од тебе, як од хмелю, як од міцного вина. Я п'яний од твоїх чарів, од твоїх пишних очей, — говорив, визвірившись на неї, князь».

Він міцно обхопив її плечі, суворо попередив, щоб вона нікому не казала про його кохання, а потім «швидкою ходою майнув через сад».

Тодозя стояла на траві під яблунею і ніяк не могла отямитись. «Збезчестив мене князь, кинувся на мене наче хижий звір», — думала жінка.

Коли князь з Гризельдою виїжджали, дружина Єремії запросила Тодозю до себе в палац, щоб закінчити роботу з одним вишуканим килимом. Козачка погодилась допомогти, але це запрошення її злякало.

Через деякий час Тодозя прибула-таки до палацу та почала працювати, і «в проворної досвідної козачки діло пішло гаразд». Там знову вона зустріла Єремію, який «вже був забувся про неї». Проте, побачивши Тодозю, князь спалахнув ще більшою пристрастю. Він ходив як неприкаяний і навіть забув про своє військо. Тодозія теж відчувала, що якась невідома сила тягла її до князя.

«Невже це я починаю любити того страшного князя, того Єремію, що вбивав та нівечив козаків, проливав ріками українську кров? Невже це моє серце заразилось од його гарячих уст, од палкого кохання?» — думала Тодозя, поглядаючи у віконце на високі гори, де за лісом манячіли башти княжого замка».

Сумно було Тодозі і, щоб якось розвіяти свої невеселі думки, вона пішла в діброву по опеньки. Назбиравши повний кошик, козачка вже верталась додому, як побачила перед собою вершника — то був Єремія.

«Князь мовчав і дивився на неї, неначе їв її вид гострими очима. Тодозя почувала, що ті очі чарують її, неначе гадючі очі чарують пташку. Але вона постерегла, що втрачає свою силу й волю од зору тих гострих очей».

Кохання не запаморочило голову молодій козачці, і поводила вона себе гідно:

«— Ви князь, а я безоборонна, безприхильна удова. Князю! що вийде з нашого кохання? Ви, князі, про це й гадки не маєте. Ви ясновельможний князь, а я проста козачка. Ви жонатий і не будете ж мене сватати. Вам іграшки, а мені неслава, а мені безчестя. Князеві про це байдуже, а мені не байдуже, як люде почнуть мене судити та неславити.

— Вийде тільки те, що й вийшло; я тебе люблю і хочу натішитись твоєю красою досхочу. Як тільки ти будеш справдовуватись, будеш мені суперечити, я тебе порубаю отією шаблею, що я закинув в гущавину, чи тут, чи деінде. Я знаю, що й ти вже мене любиш, хоч не признаєшся мені; може, ти тільки в мене правди вивіряєш.

— Правди в князя не вивіряю, бо бачу, що ви мене любите. Але я почуваю й добре тому відома, що ясновельможний приніс мені в оцю діброву одне нещастя, одну муку, бо за вами, князю, слідком тільки течуть криваві річки та плине морем пожежа. Я князя люблю і лякаюсь, і сама не вгадаю чого.

— Не лякайся мене! Будеш мене любити, будеш до мене ходити, я тебе обсиплю золотом та перлами. Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не дісталась по віки вічні, до віку-до суду. Чуєш, Тодозю, чи тобі не позакладало вуха? Чуєш? Ні од кого, ні од чого нема й не буде мені впину на світі!»