Літо на Десні

Микола Вінграновський

— Цигани Маню видоїли! Не догнав!.. Та хіба їх оцим старим стервом доженеш? Геть від мене! — І Семен Семенович вперіщив Валентина батогом.

Валентин винувато опустив спітнілу голову.

— И-и-и-и! — відразу ж заревів мій чемпіон Десни по сльозах і, не зводячи очей з Валентина, поклигав боком, подалі звідси, але куди? Праворуч морщився наш намет — намету нашого він уже боявся, ліворуч з мокрими бородами стирчали «дикуни», спереду Семен Семенович з батогом, і мій малий пішов до Десни.

— И-и-и! — плакав він з берега Аллі Пугачовій, але тій було не до нього: вона пролітала на «Казанках», «Прогресах», «Байкалах» і оспівувала літо. «Ах, лето»! — ридало в сльозах мого малого і текло по щоках, засолонюючи Десну.

Семен Семенович кинув батога на пісок, стріпнув однією ногою — чобіт улігся на віз, стріпнув другою — з другої ноги чобіт перелетів Валентина і став «на попа» за возом:

— Може, що помогти?

— Поможіть. Картопля в погребі, а ніж у наметі, на стіні в кишеньці.

— Ви малого, той, вийміть з Десни та гарненько витріть, у Білорусії, видно, десь холодні дощі пройшли.

— Випряжіть, Семеновичу, Валентина, та посвятимо мого малого сьогодні в козаки, бо він мені жити не дає.

— О, на тобі — маєш! Чого ж ви мені раніше про це не сказали? Беріть малого — і гайда!

Лисиця тихенько свиснула, і з нори на ранковий мамин сигнал вигулькнуло троє лисенят. Зубами, лапками і блідими немічними хвостиками лисенятка покусували себе, чухалися і обнюхувалися — чорними іскрами з них розстрибувалися блохи, але недалечко: старі, досвідчені блохи падали на звіробій, і, як тільки лисенятка ставали на передих, блохи стрімголов зіскакували на лисенят.

«А бодай ви всі виздихали!» — подумала про бліх лисиця, лівим оком промацала Соколівку, правим оком — Десну і, зібравшись з духом, від нори з-під грушки, поповзом, через звіробій повела дітей до озерця.

Огинаючи озерце, біла піскова дорога лоскотнула лисицю цигано-курячим запахом — лисицею пересмикнуло! — і тут вона побачила перед самим своїм носом, як від озерця білу піскову цигано-курячу дорогу вперевальки перебігає двоє голопузих деркаченят. Лисицею аж засвітило, вона і незчулася, як стала мордою перед голопузими. Голопузі врозтіч —-хай тікають! — що ж діти? А діти путались у синьому Петровому батозі і буксували худими жовтенькими лапками в піску на дорозі, жалібно дзявкотіли.

«Якісь у них очі не бистрі, і самі вони якісь не живкі — не вдалися ні в мене, ні в свого покійного батька. Ото був лис! Курей з димарів витягав! А мишей! Бувало, зранку проснусь, а він їх купками передо мною наскладає... Замріть!»

З придеснянських лоз на луг до копички мер курей, кролів, корів і коней вів розпряженого Валентина, а за ними на плечах у свого рідного татуся пікся на сонці голопузенко. Мер блиснув зайчиками на Соколівку, на принишклу задумливу Маню з жовтою кульбабою у незрадливих устах, кинув зайчиком на Десну — Пугачову -— і витер рукавом лоба.

— Тррр, — сказав мер коню, прокашлявся, оглянувся на голопузенка, задер на коня босу, в розіпрілих мозолях ногу, гигикнув і вивалив себе на коня. Валентин затремтів, прогнувся і поволеньки, але твердо припав на всі чотири коліна. Мер малиново набух та сказав:

— Не той тепер кінь пішов.

«Той, — подумала лисиця, — це ти, старе гепкало, не те! Як будеш так говорить — витягаю всіх твоїх півників і курочок за цю зиму — тоді будеш знати!»

Курячий мер підійшов до батька голопузенка, і вони стали про щось говорити. Тоді рева передався на руки мерові, а його рідний з чорними залисинами татусь зірвав жовтеньку молоденьку кульбабу, збив щолобаном з неї бджолу, понюхав сам, дав понюхати плаксі і поніс ту кульбабу понюхати коневі. Дурний понюхав і встав з колін.

«Не вставай! Бо й це опудало на тебе залізе! — закричала лисиця. — Не давайсь і тікай, стрибай у Десну і пливи на той бік до кабана у ліси!»

Та чорні залисини вже горбились на коні, шкірились гарбузовими зубами, розвертали п’ятами коня у луги, показували своєму зашмарканому нюні — от як треба!.. Ні, кінь знову припав на коліна.

Тоді скажений мер уклунив надію людства гузном на кульбаби, підбіг до коня, заніс над ним порізані осокою кулаки і... і сам заіржав по-конячому, заіржав глибоко, темно, з налитим кров’ю оком. Вторячи мерові, загигикав молодим необ’їждженим жеребчиком і татусь, і тоді вони удвох, наче змовились, поставили Валентина на ноги, а самі — татусь під передні, мер під задні — зігнулись під коня, підняли його, безпам’ятного, над собою і застрибали навколо копички. У Мані з голубих очей потекли голубі сльози, а лисиця сказала своїм дітям: «Такого ми ще не бачили і, мабуть, не скоро побачимо...»

Малий голопузенко зааплодував, та йому між долоні влетіла збита з кульбаби татовим щолобаном бджола, дала йому у долоню меду, що малий, знову заревів першим ревом.

Тихим, замуленим поглядом спутаний на ніч Валентин провів козаків з козаченьком у верболози до намету, глянув на свої передні та задні розтоптані копита, почухав об копичку биту батогом шию і ліг — відбувся легким переляком...

Лисиця відкрила рот: прямо їй у рот з неба падав жайворонок, — лежу на його гнізді! Жайворонок ковзнув крильцем по її вусах, ударив по носі серцем і вимайнув у синю, аж темну, синість туди, де й був.

«Сірий чорт! Мало ока не вибив! — сказала лисенятам лисиця і глянула під себе: сіреньке, переїхане циганським колесом жайворонкове гніздо давно не пахло ні ним, ні його дітьми. — А кидається! Діти давно літають, а він ще — кидається! Літали б мої лисенята — співала б і я тоді та щебетала...»

Лисиця дала команду своїм замріяним блохоносцям повзти за нею.

Біля копички пахло кабаном, — і що він, гад, таке їсть?, Засмердів усі луги і чайок, учора була зловила одну, так і чайка, рило твоє свиняче, смерділа тобою — фе!

Лисиця оббігла з дітьми копичку, де кабана було менше, глянула на Валентина, насмикала пучечок сіна, показала, як це робиться, дітям, і всі четверо з пучечками в писках впливли в озерце. Чайки підняли гвалт. Лисенята пливли за мамою і робили, як робила вона: лисиця занурилась у воду, сховався під водою і хвіст, і спина, і голова — пливли над водою лисячі вуха та очі, та стирчав писок з сіном. Блохи на лисиці задихались. Чорною хмаркою вони зібралися в лисиці на пучечку перед очима. Посеред озерця лисиця сплюнула сіно у воду, а сама впірнула і випірнула не на чистому, а в жовтих ліліях. Випірнули, тут як тут, і лисенята.

У жовтому Валентин не міг ніяк розібрати, де лілії, де лисиця, а де кульбаби.

— Ну, а якби?

— Ви, Олексійовичу, не смійтеся, бо якби, то й що?

— Ну, а все-таки, а — якби?

— Все одно: я б їх тільки налякав, та й усе, бо за ними ж ООН стоїть, хіба я не знаю? Цигани — це не те що ми. Цигани їдуть-роз’їжджають куди хочуть, де хочуть стають, одним словом — воля! Мені ще мій дід казав: ніколи не тронь циган. А при моєму ж дідові ООНу не було. Аби Валентин був удатніший, я б їх догнав і налякав: коса у мене гостра!.. Та поки ми оце з вами говоримо, цигани, ви думаєте, де? Вони вже в Туреччині. У Туреччині або на БАМі: жінки ворожать, діти танцюють, а чоловіки золото на зуби бамівцям продають.

Семен Семенович скинув кітеля, склав його зеленим оберемком зайчиками всередину, поклав під намет на пісок, покосився на «дикунів» і спитав:

— А що, кум з кумою ще не вставали?

Я гукнув кума. З кумової палатки виглянули чотири п’яти, сказали нам — не чіпайте, — і я став тасувати карти. Сонце сідало. Семен Семенович говорив:

— Завтра переходжу на комбайн. Поборемося десять днів за врожай у себе вдома і — на Семипалатинськ. Бо треба помогти і там. На місяць. Ви, Олексійовичу, знаєте, де Семипалатинськ? Аякже. Семипалатинськ за Волгою, загнався аж під Алтай: у сорок першому годі моя жінка, тоді ще дівчина, з такими, як і сама, з оцієї осьо Соколівки два роки туди череду гнала. Сказали: на тиждень, відженете і станете. Відігнали на тиждень, тоді ще на тиждень, а там на Сталінград, Сталінградом за Волгу, гнали, пасли, доїли, били масло і знову гнали. Такий приказ Жукова був. Ви про Жукова чули? От. І я чув... Здавайте.

Поки я роздавав карти, Семен Семенович приліг на лікоть, прикидав піском чорненького жучка, почекав, коли той жучок вигарбається з піску, взяв жучка за лапку, закинув у верболіз, щоб жучку було ближче додому, і сказав:

— Оце сьогодні, коли я їхав до вас, Олексійовичу, вранці, моя жінка покинула мене і сказала: надоїли мені твої побрехеньки: все я та я. А де ж я? Перебираюсь у Київ манікюрницею в готель. Кімнату найняла, не думай, на вулиці не буду. Стою на кооперативі... Он чого вона в Київ часник возила!.. Так що так. І що, ви думаєте, я їй сказав? Я їй сказав словами фронтовика:

Давай пожмем друг другу руки,
И в дальний путь уйдем мы навсегда.

— Я.

— Тоді ходжу я.

— У мене — шістка.

— Тоді ходіть.

— Ходжу.

— Вічно у вас та шістка. Та отут ви мене на дурнячка не візьмете: давайте на щось грати, на вигоду. Іде? — Семен Семенович, людина і чоловєк, мер Валентина, Мані і прочая, запитав мене ще раз: — Іде? Я вас запитую, чи не іде?

— Іде. Тільки на що?

— Я граю, — Семен Семенович оглянувся, — ну, на що я граю? — Він глянув на мене і знову оглянувся.