Літо на Десні

Микола Вінграновський

Кітель. Чоботи. Віз. Валентин. Маня. За Манею біліє дорога під гору на Соколівку. Соколівка.

— Так на що ми будемо грати?

— Хіба я знаю?

— Хіба. Я знаю, — сказав Семен Семенович. — Я ставлю на коня. На Валентина.

— Ставте. Бо вам Валентина давно не жалко. Привезете з Кулундинських степів молоденького собі коника.

— Правду кажете. Так він мені набрид, що й сказати не можу. Буває, б’ю на ньому муху, а він стоїть і дивиться. Б’ю другу — дивиться. Даю води — п’є і дивиться. На, бери їж — їсть і дивиться. І оце, ви скажете, кінь? Ставлю на Валентина. Сьогодні число яке? Двадцяте. Граємо двадцять партій.

— На коня я не граю, бо раптом виграю.

— Не виграєте!

— А раптом?

— Ні! Бо єсть же Бог на світі: жінка мене покинула — раз, цигани Маню видоїли — два, син з невісткою писали приїдуть — не приїхали — три, ви що? Програти? Hi-і. Мене, поки є здоров’я, мене ніяка вода не затопить.

— А раптом все-таки виграю? Та й Валентин то не ваш — колгоспний.

— Колгоспний. Заплачу п’ятсот рублів штрафу, схвачу строгача та скажу: циганам продав, як не годного до роботи... А скільки він за одинадцять літ, як я на нім роблю, води перевіз косарям, а бідонів, а фуражу, силосу — за одинадцять, день у день — та йому пам’ятник золотий і то мало! А скільки з’їв? Та коза більше з’їсть, Олексійовичу, коза!

— Тату, грай на коня! — мій малий паленів з тріпотливого — де взявся вітер? — намету, і в його очах вже бубнявіли сльози.

— Ти, будьоннівець, краще іди лягай спати... Граю, — сказав я Семену Семеновичу. —- Граємо на Валентина з вашої сторони, а з моєї сторони я можу грати на все, що в мене є. Виключаються — човен, вудки і плащ.

— Іде. Підходить, — сказав Семен Семенович. — Оце буде діло: привезу з Кулунди молоденького коника, підпряжу до Валентина, напну на возі ваш програний намет та й приїду на оце саме місце восени на пісок. Сяду на вашому надувному матраці, закурю «Прими», зварю на піску юшку і на піску згадаю... Ні, от ви мені, Олексійовичу, поки ваш малий засинає, — я тихенько, — скажіть: на кого ви мені похожий? От похожий, і все: голосом, походкою, словами... Не вгадаю...

День йшов до вечора. Хати в Соколівці від шиферу по вікна взялися рівною синню, на білу піскову дорогу від лісу вистелювалась темна щербата соснова тінь, мукнула Маня, жовту циганську кульбабку з невинних уст кинула через озерце у Десну. Мій і кумів «Прогреси» при березі на мілкоті щось говорили носами на дрібній хвилі. Тільки мій говорив золоте, а кумів — темне. Сонце сідало, сіло, і мій теж заговорив про темне...

Валентин, вже програний більше як на половину, лежав під копичкою і рябою губою пирхав на сонних мушок.

— Кому-кому, а програвати, я бачу, то це вже мені, — сказав Семен Семенович. — Беріть Валентина і мене у рабство, у Київ беріть, я вам у Києві буду холодець варить. О.

— Ви що: вже на людей граєте, грулі? — жовтий парашут «Приходь до мене у печеру» так раптово розкрився над нами, що Семен Семенович злякався і прикрив карти картузом. — У вас вазелін є? У мене губа тріснула.

— У наметі на стіні, в кишеньці... Малий наче спить, — сказав я «Печері».

Її мандрівні очі сухо пройшлися по Десні, вона пригнулась, щось у ній наче тріснуло, і впала в намет.

Брови Семена Семеновича росли зверху сивим, сиве переходило на вицвіло-біле, на дикий овес, а те межувало з чорним. Чорне налізало на попелясті очі, а ті питали мене: що, мовляв, за одна?

— Хто роздає, Семеновичу? Ви.

— Та здаю, здаю. Скільки там лишилося — чотири партії? Чотири... — зашепотів, щоб нікого не збудити, Семен Семенович. — Знаєте, що я вас попрошу, Олексійовичу, от ніколи не просив і більше не попрошу, більше ніколи не попрошу... Просить? Поки мені не пізно — просить?

— Та просіть вже, Семеновичу!

— Піддайтесь мені, програйте... Христом-Богом прошу... Виграйте і заберіть Валентина, але, щоб моя була зверху.

— Воно вам треба?

— Та воно і не треба. Але це так, для себе.

Я відкрив банку згущонки і поніс у палатку. «Приходь до мене...» горілиць лежала на матраці і сухо дивилася перед собою в стелю, а мій малий покусаною комарами рукою обіймав її уві сні за шию.

Я поставив молоко між матрацами:

— Пийте, бо комарі. Води дати?

«Приходь...» мовчала. Я вийшов з намету на холодний пісок.

— Піддатися вам, — сказав я Семену Семеновичу, — я, може, й піддамся, тільки ж навіщо ви мене заводили: от виграю у вас намет, та приїду на цей пісок, та сяду на матраці, та закурю «Приму», та на піску заспіваю...

— Заспіваю — я не казав, — прошепотів Семен Семенович, — невже я сказав: заспіваю?! От хвалько я, хвалько! Правду мені моя жінка казала: все я та я, а коли ж буду я, твоя жінка?

— Го! Тепер, коли лишилося чотири партії з двадцяти і від вашого Валентина для вас лишилися хвіст та грива і строгач вам грозить, — тепер ви заспівали не тої...

— Як це не тої? Коли це і як я співав не тої? Тоді — не піддавайтеся! Граєм! Щоб ви там у Києві не розказували, мовляв, грав, мовляв, з одним таким собі деснянським чоловіком на коня... Так от: щоб ви так про мене не розказували, то знайте: я граю на коня і, раз таке діло, я граю на впридачу до нього: ставлю і на коня, і на воза, і на бочки з водою ставлю! Іде? — брови Семена Семеновича в холонучому пісковому світлі завмерли.

— На воза і на бочки з водою я, Семене Семеновичу, не граю. Бочок з водою мені не треба. У нас у Києві вдома вода у кранах. І Київ п’є, знаєте, чию воду? Деснянську. Ми в Києві воду не возимо. П’ємо з Десни. Десна в кожному крані у нас тече: і в кухні, і в ванній, і в...

— Що і в?.. — Семен Семенович зблід. — Що — і в?..

— Не в і в... я хотів сказати, а... а в... а в туалетах у нас тече технічна вода з Трипільської ГРЕС. Чули про таку?

— Чув.

— І я чув. І воза мені не треба. У нас у Києві метро є. А на балконі вашим возом мені кататися ЖЕК заборонить.

Я так і строчив: у нас та у нас у Києві. Строчив не так для Семена Семеновича, як для Валентина, якому снився, мабуть, уже київський сон, бо Валентин був моїм.

— У мене Десна з кранів, правда, не тече і в мене метра в Соколівці нема. Валентин — ото і все моє метро.

— Ще скажіть, — підказав я Семену Семеновичу, — що куди б ви без нас, хліборобів, ділися разом у місті з вашим метром і ЖЕКом?

— Не скажу, — сказав Семен Семенович. — От чого не скажу, того не скажу.

Нам стало обом сумно. Я зібрав карти в колоду і підсунув під матрац.

«Дикуни» на цей раз приперли з поля до свого бунгало щось важке, їхня сумка «Києву — 1500» ледь проглядалася в болоті, хоча дощу і не було, один відразу звалився на пісок, а другий ще трохи постояв і теж звалився.

— Ну, добре. А Валентин що буде у Києві робить?

— Не я, Семене Семеновичу, сідав грати на нього, а ви. Чи хто? Я чи ви?

— Я. От я й себе питаю: що Валентин у вас у Києві буде робить? Ви в Києві на якому?..

— На п’ятому. Ліфтом.

— Ну, на п’ятий поверх Валентин ще зможе вилізти і без ліфта, — не без гордості за Валентина сказав Семен Семенович. — Сам ще зможе й зійти. А ЖЕК?

— Валентин — не віз. Ваш віз — предмет не одухотворений, а Валентин — істота жива з живими чорненькими мушками на боках. Візьму Валентина як істоту живу, одухотворену, площа мені дозволяє, запишу його на своє прізвище і пропишу. Буду сплачувати за нього по карбованцю помісячно, як за собаку. Хліба у Києві вистачає, чорного, білого — якого схоче. Схоче дієтичного, так у Києві і дієтичний висівковий є. Валентин голодувати не буде. Годують же навколишні села свиней київським хлібом, то б чом Валентин, проробивши все життя, ви ж самі сказали — коза! коза! — на старість не з’їв би в день одну-дві буханочки по шістнадцять копійок за штуку...

— З’їсти він з’їсть. А що ж він робити буде?

— Посидить хоч раз. А схоче — іржати ранками буде, замість будильника будити мене і ввесь наш будинок, а то й квартал на роботу. Та кияни, як почують кінське іржання, мішками носитимуть йому не тільки батони, «Київськими» тортами завалять його. Наш Київ що? Наш Київ по шию стоїть у селі. А що киянам, учорашнім молодим селянам, у бетоні і склі вранці почути голос коня і в його голосі голос свого дитинства, почути голос своїх стареньких соколівських, наприклад, тата і мами? Не бійтеся, Валентин у Києві не пропаде.

Семен Семенович порізаним осокою кулаком розчавив на щоці комара і сказав:

— Тоді беріть. Хай ірже. Хоча я, по правді, як оженив його колись батогом, відтоді голосу його не чув.

— Розпутуйте, Семеновичу, Валентна, нехай погуляє цієї ночі в останній раз на своїй волі, попрощається з лугом, бо завтра вранці мені з ним у дорогу. Раненько. Вдосвіта. Хіба хочеш — треба. Та поки Валентина берегом до Києва піхотою доведу, в один день, може, і не вкладуся. А мені ж, як-не-як, на роботу...

Семен Семенович став коліньми на пісок, і його попелясті очі в сірих сутінках стали темними.

— Ви кажете, будете вести коня до Києва пішака. А як же човен, хто ж на човні?

— Човен попливе до Києва сам.

— У вас на човні комп’ютер?

— Комп’ютер. Експериментальний. Кибальчич придумав у тому столітті, в кресленнях.

— Натискаєте відповідну кнопку, і ваш човен пливе до Києва сам і сам пристає в Києві у відповідному місці.

— От техніка пішла, — сказав Семен Семенович і задумався. — А малий як? З вами і з Валентином також піхотою?

— Ні, Семеновичу. Посаджу малого в задок човна, вкутаю, щоб не змерз, і хай пливе.

З темного лугу покинуто мукнула Маня. Самотній голос її вогко й повільно поплив над озерцем, над сонними чайками в рогозі, лагідно обволік копичку, дихнув на намет і темним видихом ліг на Десну. Десна, вночі швидша, забрала його в течію і понесла Манин мук у Дніпро на Київ.

Семен Семенович, ніби жалкуючи за чимось, сказав:

— А ще Кибальчич, як придумав космічний корабель, придумав для корів зелені окуляри. В зелених окулярах корови дають більше молока. От моя Маня, приміром, взимку не додає молока на літрів три або й чотири. Бо моя Маня без окулярів. А той Кибальчич у минулому столітті в Коропі на Десні перед тим, як замахнутися на царя, придумав для корів окуляри: бере він зелені з-під пива пляшки, відрізує з пляшок денця, робить з тих денець окуляри і чіпляє на ніс корові. Корова їсть солому, а через зелені окуляри їй здається, що вона їсть сіно і зразу ж на три або й чотири літри молока більше. Ви думаєте, чому підскочили ціни на порожні пляшки, на склотару? Бо нарешті, нарешті ми прислухалися до винаходу Кибальчичем зелених окулярів для корів, і тепер ми рвонем по молоку вгору. Треба би було зробити такі окуляри і Мані, та ніяк не зберуся...