У глибині дощів

Микола Вінграновський

Вив’яло літо, і запищали осінні дощі. В кам’яному селі у степу над лиманом, де кози, баклажани та вино, все моє кінематографічне господарство склало руки і стало позіхати, та спати, та чекати сонця. Кавалерійський полк, прибулий на сонячний місяць для зйомок, дурно доїдав свої гроші і моє терпіння. Колгоспні та радгоспні коні, з такими трудами виканючені в колгоспів та радгоспів, тихо стояли під брезентовими дахами і дружно розвивали свій апетит. З балтинського заводу прийшло двісті возів: двісті моїх замовлених возиків квасились у мокві на станції за десять кілометрів. Сторож клявся і божився, що нічого не чув і не бачив, я теж нічого не чув і не бачив — тридцять моїх возиків безслідно зникли, — сторож купив чи десь позичив ще одного собаку і прив’язав його, третього від лісосмуги. Все — коні, вози, машини, гарби, тачанки, бульдозери, автобуси, ми, я, всі — все, де стало, там і стояло, так йому і ляпнуло. Ворони і ті літали по харч важко, наче ведмеді.

— Циклон продовжується, — відповідала морська метеослужба.

Я догризав собі голову і заздрив артистам: тиняються від хати до хати, попивають вино, один до одного по гостях ходять, позіхають і ждуть... Головна героїня фільму дується: заборонив їсти білий хліб і картоплю.

Лишилося зняти фінальну битву. І — на тобі: дощі. Фільм зупинився, хоч вий.

У таку історію я потрапив не вперше і саме тоді, коли сам фільм робив і сам у ньому знімався.

Мої господарі — вчителі — перестали мене обнадіювати, стали ходити по хаті навшпиньках і говорити пошепки. Господар змастив завісу на сінешніх дверях, щоб не скрипіла.

На городі, на картоплянім бадилищі, стоїть припнуте козеня. Воно прикрило очі блідо-рожевими вухами і слухає, як на них танцює дрібненький довгий дощик.

За вікном під абрикосою зупиняється «газик». Крізь крапелясту шибку я бачу в «газоні» циганську голову: Жора закурює і зиркає на моє вікно. Мої господар і господиня жалібно посміхаються і йдуть на кухню.