У глибині дощів

Микола Вінграновський

— А ми фарами, фарами! Помаленько... Воно не таке й добро — ці кабаки, але ж кролі у мене і кабанчик... Ну, то як?

— Я не проти, але говоріть з оцим чоловіком, — показав я йому на Жору.

— За годину впораємось? — запитав Жора, радий, що знайшов собі діло.

— Аякже! Це ж осьо туто-о за селом, перед виноградником. Я лише збігаю по мішки додому, через дорогу я тут живу, — і чоловік, розмахуючи шапкою, побіг.

— Жорочко, тільки так: ніяких розмов — хто ми, що ми, чого... Не вистачало, щоб ми з вами в сусідньому селі ще кабаки по ночах возили...

— Шеф, — мертво, — Жора випив пиво і пішов возити кабаки.

Я знову глянув на неї. Вона стояла до мене в профіль і дивилася в крапелясте вікно. Я підвівся і спорожнілою чайною пішов до буфету. Тепер я міг роздивитись її ближче... Глуха тривога, як давній єдиний сон, проснулась у мені, і хтось наче ломом почав підважувати враз осіле серце: я згадав де і коли я бачив це дороге мені обличчя...

Було це два роки тому.

Була година пік, я йшов Хрещатиком пішки. У тому солодкому червневому сонці мені було солодко, та не дуже: минуло півроку, як я шукав актрису на головну роль. Передивились ми всі театри, які тільки могли, — від Києва до Ленінграда, від Москви до Новосибірська. Мої асистенти, і я з ними, не злазили з літаків. Траплялись актриси мені точні, але «майже». Майже — не точні. Я шукав зовнішність — той південноукраїнський темнавий сухорлявий двадцятирічний тип обличчя, до якого, по фільму, зводилась моя любов і любов денікінського офіцера в кривавій класовій зненависті між мною і ним, де не було пощади нікому. От що, крім іншого всього, значила зовнішність головної героїні. Я знав, що мені треба. Таке обличчя вже снилось мені. Я малював його. Шия, губи, ніс, очі, руки — стояли перед моїми очима до болю. Я чув її голос. Але знайти саме її не міг...

Була в мене на замітці, на чорний день, одна «майже» точна актриса, і я вже собі подумував — а! будь-що-будь! — візьму її. Бо: не почну зйомок за планом — самі лише дорогесенькі мої коні з’їдять половину кошторису, проковтнуть і спасибі не скажуть.

Червнева година пік на Хрещатику скидається на якусь панічну евакуацію. Під боком Дніпро. Відпускники з усіх північних і заполярних усюд ринуть після обіду Хрещатиком до Дніпра. Зліва — Софія, праворуч — Лавра, інтуристам тільки цього і подавай. Хрещатик оглушений мовами всьогосвіття і политий інтернаціональним потом, що Хрещатику і «поливалок» не треба! Скандинави — сюди, американці — туди, поляки, так ті, наче не могли наговоритися у себе вдома; тюбетейки, картузи, парасолі, просто так лисини і чуби, чорні, застебнуті на всі гудзики костюми командировочних, розпухлі корзини з квітами прикиївських торговок, екскурсійні потоки школярів з бубликами і морозивами в непомитих руках — бо ніде! — хтось заблудився — кричить-шукає, той кричить — земляка впізнав, проштовхується до нього, футбольні болільники прокладають дорогу «грудью», малеча кричить — виховательку загубили, вихователька кричить — їх загубила, жінка чоловіка лає: горіхи на асфальт розсипав — гостинця ж везли! За пиріжками — черга, за водою — черга, черга за цигарками, зеленою цибулею, хлібом, тролейбуси тріщать, набиті автобуси не зупиняються, з метро і в метро валом валять, і де не стань, куди не глянь — все поспішає, хекає, пріє, задихається, штовхається заклопотаність, сердитість, невдоволеність, повчання, і в кожного — особиста пріоритетність. Одні лише манекени з вітрин посміхаються загадково.

Я подивився на головпоштамтівський годинник і вже хотів було сходити в підземний перехід, як вийшла з-за поштової колони і попрямувала просто на мене вона. Ніби всі ці півроку моїх настирливих, безрезультатних шукань вона стояла за колоною і чекала саме цієї миті, коли я зневірений, пошарпаний невдачами, — вона стояла і чекала, щоб отак вийти на мене. Я похолов: це була вона, моя героїня... Та, що снилась мені, та, мальована мною на сторінках режисерського сценарію, в блокнотах, на клаптях паперу... Треба ж було природі в дійсності сотворити для мого фільму такі ідеально точні риси — випадок? Випадок.

— Іди-но сюди ближче, ближче... — прошепотів я і відступив за газетний кіоск.

Вона йшла повільно, стомлено несла авоську з качанами зеленої кукурудзи, не звертаючи уваги на зустрічних. Вона пройшла — рукою подати — повз мене... Як на мене, в профіль чорні і темні жінки виглядають дещо зловісно і навіть хижувато. У профіль у них є щось птиче. Все це було і в ній. Я не помилився. Але юність і легка передвечірня втома тепло пом’якшували бокову демонічність ліній... Пройшла, процокотіли на чорних підборах білі туфлі вітчизняного виробництва.

— Іди-йди, а я подивлюсь на тебе ще ззаду... Нормально. Навіть дуже нормально.

І я поволеньки рушив за нею. На розі Хрещатика і Прорізної вона стала в тролейбусну чергу. Я став за нею. З протилежного боку Хрещатика в вікні ресторану широким золотим зайцем відбивалося сонце, і той сонячний заєць, падаючи вниз, обнімав її гарусову кофту. По туфлях і по авосьці з кукурудзою можна було подумати, що вона студентка. Але ж ні. Теперішні студенти, з якого б глибокого села вони не приїхали, одягаються відомо як. Робітниця? Може. Працює, скажімо, на Дарницькому шовкопрядильному комбінаті, вперше на своїх хлібах, недавно вийшла заміж, квартири нема, знімають з чоловіком кімнату за 50 ре на місяць, живуть з базару, їхня господиня шкварчить щовечора: там не стань, там не сядь, туди не йди, світла допізна не паліть, окрім 50 ре накидайте щомісяця з кожного ще за прописку, валокардіном від вас вічно пахне... Але ні, і це відпадає, бо тоді б обличчя було іншим: тоді б в очах була печать несвободи, нервовість в рухах, на вулиці безпричинне часте оглядання.

Черга росла, набухала, напирала, наступала на ноги. Раптом вона оглянулась на мене: її ожинові очі гостро зупинились на моїх, і тут чорт мене смикнув за язик, тихо, як можна тихіше я сказав:

— Я — кінорежисер. Я хочу з вами познайомитись...

Золотий заєць на її кофті поворухнув вухом, і голосно, наче звертаючись до всіх, вона відповіла:

— Знаємо ми таких кінорежисерів!

Черга відразу ж звернула на мене свою увагу, і я вгруз по шию в асфальт.

— І ви тільки подумайте, серед білого дня і отак нахально приставати!

— Стиду нема! І куди тільки дружинники дивляться!

— А на завод тебе до станка на роботу — патли б не відпускав, там би тобі їх бистро остригли!

І тут від імені своїх, на жаль, неіснуючих патл, я крикнув цій мокрогубій запітнілій останній ораторші:

— Цить, заразо, уб’ю!.. — і несподівано для мене мокрогуба оборонщиця етики і моралі позадкувала з черги, за нею інші —- життя дорожче! Чоловіки винувато заусміхалися, підійшов тролейбус, і вони з такою силою рвонулися в битком набиті двері, що я відлетів, як звичайнісінький самодіяльний легковаговик. Ця колективна сила внесла її в тролейбус, як пір’їну.

Більше я її не бачив.

На другий і на третій дні вранці і ввечері даремно я стовбичив за колоною поштамту, марно порозставляв своїх помічників на площі Калініна — пропала, як у воду.

Відтоді минуло два роки...

Я стояв біля буфету, наче роздивлявся, що в тому буфеті є. Вона біліла по той бік прилавка, тримаючи в руках недопиту склянку томатного соку.

— Добрий вечір, — сказав я і показав очима на блюдечко з абияк нарізаними глевкими, напівзіпрілими помідорами. Потрісканими на пучках пальцями вона поставила переді мною блюдечко. Я понишпорив у кишенях плаща, в кожусі, витягнув з кишень пальці з прилиплими крихтами тютюну і здвигнув плечима.

— Та беріть, беріть. Якщо хочете, в борг. Ви ж у нас буряки возите. Завтра віддасте.

— За годину має прийти мій товариш...

— Та беріть! — ясно засміялася вона, і її зуби в кришталевому світлі люстр засвітилися, як молодий лід. — А чого це ви зиму зриваєте?

— Яку зиму?

— Та в кожусі!

— А може, в мене радикуліт! — дуже сильно пожартував я.

— Давно з армії чи служите?

— Служу.

— А що, хіба тепер в армії і вуса розрішають носити? Я бачила у нас на буряках вусатих і офіцерів, і так сержантів, але щоб такі вуса, як у вас, — ні. Вони у вас, як на картинках малюють у козаків.

— Та вони в мене на сезон. Сезонні.

— Буряки ж то сезонні, це так. На буряках великого начальства немає, — знову молодим льодом посміхнулась вона.

— Любо, закривай! Нікого не буде! — лискучими губами з посудомийної крикнула, передихуючи, чоловіча біла виспана мордяга. Крикнула і сховалась.

Люба позіхнула, потягнулась, тріснули в ній кісточки, аж Люба злякалась.

— Це наш директор. Треба слухатись, — сухо глянули на мене ожинові Любині очі.

Я вийшов з чайної. Жори нема. Ніч і дощ. Гули буряковози.

На автобусній зупинці, освітленій сірим світлом, стояло двоє жінок. Одна жінка накрила голову алюмінієвими ночвами, а друга — мішком. Автобуса не було. Жінки говорили:

— Так оце ж Галька накинула мені вже друге. Те було тоді мале, а це ще менше і з ранку до вечора: мамо-мамо. А де ти тої мами йому візьмеш, коли вона четвертий год на шиферному заводі на Донбасі. Так і має баба собі на старість двоєчко... А тут вже очі не ті. Коли бачила — бачила. Та стала недобачати. Рано встану — в очах білі мухи. Оце купила корито — купати...

Жінка під мішком сказала:

— Прислали мені мої з Мурманська оселедців і палтуса. Може б, ви трохи взяли? Я вам занесу.

— Та для дітей трохи б і взяла, нехай посмокчуть... Піонери, правда, приходять, і води мені принесуть, і так поможуть...

— А може, ви б оддали мені одненьке на зиму, перезимувало б.

— А Галька?

— Вона наче буде знати... Віддайте мені його, хоч на зиму... Не буде знати, от і все.

— У мене корови, правда, нема. Маю дві кози. Обидві пасуться, але, що їм не кажу, а полин їдять, чи то я вже сліпа — не бачу, молоко гірке.

З косогірної бруківки виглянули жовті фари. Жінки примовкли. Дощик на ночвах говорив тонко і голосно, на мішку говорив пошепки. Так ці двоє дощиків і перемовлялися між собою.

Жора проїхав автобусну зупинку і зупинився неподалік, видно, навпроти хати того кабакового чоловіка. З чайної вийшла Люба.

— А що автобус, нема?

Жінки під дощем не почули, і я відповів Любі:

— Нема. А ото мій товариш під’їхав, ми вас, Любо, підвеземо.

— Та я піду пішки, мені тут недалеко.

— Тоді завтра увечері я до вас зайду і розрахуюся. Ви завтра будете?

— А куди я дінусь, — роздратовано відповіла Люба, нервово оглянулась на чайну і, обминаючи калюжі, кутаючись в темний плащ, пішла...

Жора завдавав чоловікові мішки з кабаками і тихо лаяв себе за цю кабакову операцію. На подвір’ї горіло світло, і жінка пошепки кричала своєму чоловікові:

— Та куди ж ти несеш? Сюди неси! Не впади!

Скільки тих мішків з кабаками можна було напхати в наш «Фантомас», одному Богу відомо: Жора витягав їх звідти і витягав. Я закурив.

— Шеф! — Жора крутнувся до мене. — Бийте-ріжте мене, але що я вже можу зробити? Я ж то думав — одна нога там, а друга тут. А воно, бачите, як! А будь ти неладне!

— Пусте, Жоро. Поїхали додому.

— Прошу заходити до хати! — і щаслива господиня ширше відкрила хвіртку.

— Ні, дякуємо. Нам пора їхати. Година не рання, дорога.

— Як «їхати»? Уже? Іване, ти чуєш, вони вже хочуть їхати! А повечеряти!

Подвір’ям, стріпуючи руками, біг Іван:

— Та що ви, люди добрі! Як же це так?

— А хоч на часиночку, — не вгавала мокра господиня. — Руки помиєте, я води нагріла. Та переночуєте в нас, а завтра вже по світлі...