У глибині дощів

Микола Вінграновський

— За кого ви мене маєте?

— Та мені самому незручно, генерале, але інших вакансій у мене нема.

Яковенко подумав, заклав руки за спину і високими лелечими ногами у генеральських чоботях-витяжках прокрокував між кіньми брезентовою конюшнею вглибину, там, де було темно, там він, очевидно, підняв руку, намацав під стелею патрон, вкрутив лампочку, освітився і опустив руку. Якусь хвилину він дивився собі під ноги, наче поночі видивляв на городі спілі помідори.

— А почому за рядового? — рівним голосом спитав він мене.

— Три рублі в день, як усім, — відповів я.

— Не згоден, — твердо сказав Яковенко. — Після війни я в «Адміралі Нахімові» знімався. Тоді платили по тридцять.

— Так то ж на старі гроші.

— Все одно не згоден, товаришу Самольот Пароплавович.

— Зніміть цей забацаний плащ, поки я вас ще не прогнав утришия.

Яковенко став ще жовтіший.

— У мене завтра прем’єра у нашому Домі культури, і я граю Йодля. Я всіх німецьких генералів переграв. А тепер я граю Йодля. А ви, товаришу Пароплаве Самольотовичу, краще б непорваним брезентом коней укривали, ніж отак говорити!..

Я вийшов у ніч. Мокрими голосами від села згавкували собаки. Я пішов додому. «Самольот Пароплавович, Пароплав Самольотович... мабуть, так воно і є... таким я і є... І що в мене за народ, де не кинеш, там і артист...»

Вранці, ще було темно, я почув з коридора голос Ганни Андріївни:

— Хто-хто?

— У вас живе мій тато?

Я вискочив у коридор: перед Ганною Андріївною з портфелем у руках стояв мій Андрій. За ним на порозі з набряклими вусами топтався незнайомий мені чорнуватий чоловік. Він нього пахло бензином. Усе стало ясно. Все-таки, для ясності, я запитав Андрія:

— Втік?

— Тату, здоров, — у тринадцятилітньому голосі мого Андрія звучала свобода і незалежність.

— А бабуня? А школа?

— Лишив їм по записці. А потім, у мене ж то канікули!

— Так до свят ще кілька днів.

— А я ж з портфелем, тату! — невиспані Андрійкові очі світилися тією тихою золотою радістю, коли він мене довго не бачить і коли в нього є кілька днів або й тиждень побути зі мною.

Чорнявий чоловік з дощовими вусами сказав:

— Я — Молдплодоовощ, плечовий, їду я з Києва на Кишинів, біля Виставки голосує ваш ребятьонок, шапка на голові, а мені ж по трасі...

З кімнати задзвонив телефон. Дзвонив директор.

— Степановичу, біда, — директор щось жував, не міг ніяк проковтнути, нарешті, проковтнув. — Я так і знав, я так і знав!..

— Що за біда? Тільки без емоцій.

— З «Мосфільму» телеграма: категорично і терміново вимагають полк. Ми всі строки прострочили!..

— Миколі Івановичу показували?

— Ще ні.

— І не здумайте.

— Як? Це ж офіційна телеграма! Буде скандал! І до того ж нас штрафонуть, як нам і не снилось! У нас — ні копійки. Я вже дав розпорядження готувати вагони для транспортування коней.

Так мені в цю хвилину захотілося порізати свого директора на дрібнюсінькі шматочки і викинути їх у лиман на підгодівлю бичкам. Я сказав:

— Поїдете у цих вагонах самі. Разом зі своїми заступниками. Не забудьте — беріть квитки тільки в один кінець.

Стало тихо. Потім у трубці пролунав постріл. Я поклав трубку на стіл і вийшов на кухню. Андрійко вже вмився і, притулившись до теплої грубки, уминав пиріжок.

— А небо вияснюється, — сказали помолоділі мої господарі. Може, воно на сьогодні і проясниться, бо, як говорив один, чим чорт не шутить!

— А чого ж, можна. Бо дійсно, хто не жартує!

— Тату, дай і мені коня! — Андрійко вже встиг забрати на себе всю білу глину з грубки.

— А ким ти хочеш бути, синочку, козаком чи білогвардійцем?

— А ти хто? — примружив золоті очі мій побілений грубкою нащадок.

— Твій тато — президент — козак, — і Ганна Андріївна ніжно обняла мене за плечі. Ніколи не обнімала. Сьогодні обняла, бо небо ж прояснюється!

— А як тебе кінь забоїться, Андрійку, та втече? — спитав Петро Семенович.

Андрій образився.

— Ви думаєте, якщо я бачив коней лише на картинках та в кіно... Вам добре, що ви і тато виросли серед коней... Тату, от дай мені лише коня!

Я підняв зі столу трубку.

— Алло! Степановичу, де це ви пропали?

— Хто там у вас зранку стрілявся?

— Та лампочка впала зі столу і лопнула.

— Що ж це ви так необережно?

— Та купив учора лампочку на 220 вольт, бо в мене присліпувата і жовта, хотів було вкрутити, поклав на стіл... Ви, Степановичу, абсолютно невірно мене зрозуміли: я хотів сказати, чи давати розпорядження про підготовку товарняка для транспортування кавалерійського полку, чи давати, розумієте, да-ва-ти. По-моєму, я без вас, без вашої зі мною згоди ще ніколи...

— Добре. Люди снідають?

— Снідають. Я дав вказівку їдальню відкрити на дві години раніше: вареники з капустою, свіжі огірки, сметана, творог. Меню склав особисто. Калорійність.

— Дуже добре. «Швидкою Настею» ми забезпечені. Роботи не буде.

— Якою «Настею», як «не буде»?

— А те, що люди після вашого меню — вареників з капустою, свіжим огірком і молоком — не будуть вилазити з кущів, тримаючись обома руками за штани. А зверху грітиме довгождане сонечко.

— Ви що, справді?

— Ви снідаєте в хазяйки?

— Так.

— Жаль.

— О-о-ов, — заскреготав зубами директор, — послав же мені Бог такого режисера! І за які такі гріхи мені таке наказаніє!.. — Степановичу, автобуси за масовкою пішли, самосвал за щебнем послав, актори на гримі, оператор, художник і генерал ідуть до вас...

Довго думало, боялось, роззиралось за хмарою по краях, але — зійшло. Вимоклі сільські собаки, що вже і забули, яке воно — те сонце, спершу завищали на нього не своїми голосами і поховалися хто де. Сонце зійшло хоч несміливо, якось боком, погнуте, рябе і несерйозне, але — зійшло. Було воно забите, затуркане, видно, ішло воно здалеку до нас, горобці косо поглядали за ним над жоржинами: зійшло чи обманює, чи, може, знову впаде у дощ?

— Якщо випогодиться, — з таким сонечком не навоюєш, — сказав Микола Іванович.

— Цього разу, Миколо Івановичу, ми його прив’яжемо! Поїхали на оборону!

Внизу, між обороною і кіньми, біля струмка у долинці біліли чисті, вимиті спини автобусів. З автобусів виходили робітники. Асистенти просили їх, щоб вони забирали з автобусів і свої авоськи з харчами, бо ці автобуси мали знову бігти в Одесу по нові партії. Робітники, очевидно, знали, що їхні заводи вже виконали план до Жовтневих свят, а тут через три дні і самі свята, а тут ще в кіно позніматись, байдики побити — настрій у робітників був незастояний і рухливий. Біля струмка з широких фанерних ящиків костюмери видавали їм білогвардійське обмундирування, далі стояли ящики зі зброєю. Під’їздила своїм ходом і мореходка, за нею з піснями — зранку! — теж своїм ходом наближалися і санаторники.

З-під брезентових дахів вийшов на розминку кавалерійський полк. Усі задивилися на його пружні високі ноги, на качанисті торси кавалеристів. Полк пішов шагом, потім риссю, перейшов на алюр... а де ж це мої коні? Досі сплять?

Я ще раз уточнив з піротехніками схему вибухів, де закласти димові шашки, як задимити автомобільне шосе. З Миколою Івановичем уточнили, де розставити рації, і я знову пішов на оборону.

На возах сиділо душ п’ятдесят, одягнених вже як треба, дядьків — вони приїхали з колгоспів удосвіта — моє військо, мої воїни, козаки.

— Добрий ранок.

— Доброго здоров’я...

— Щось вас малувато...

— Та скільки вже є...

Я запитав директора:

— У чому справа?

— А ви спитайте своїх асистентів.

— Спитаю.

— Та не приїхало їх більше, от і все. Колгоспи не відпускають. Бачите, вони колгоспам самим треба, буряки на полях... домовлялись... От дисципліна! З такою дисципліною волам хвости...

— Справді, а де воли? — запитав я директора.

— А он пасуться.

— Де?

— А он...

— Де? Не бачу.

— Та он же за скіфською бабою.

За скіфською бабою на пригірку паслося двоє червоностепової масті бичків з ріжками, як кулькові ручки.

— Хто їздив за ними в Молдавію?

— Мій заступник...

— Покличте його сюди.

— Та немає там інших волів! — зірвався директор. — Оце тільки такі і є! Де вам узяти в наш час степових круторогих?!

Дядьки на возах засміялися.

Під затесаними, вкопаними в землю оборонними кілками зупинився «рафік» — приїхали артисти. Я пішов до артистів. Свіжі, виспані, неметушливі, вони вийшли з «рафіка» і ніжно дивилися на сонце, як на свого колегу.

— Добрий ранок, — сказав я. — Бачу, що сьогодні я вас гризти не стану, бо, сподіваюся, буде ні за що. Вправлюсь з масовкою, покажу вам мізансцени. Пізніше.

Настрій режисера — настрій актора: це вже закон. Якщо ти сам чимось роздратований, невдоволений, буркотливий, прискіпуєшся по дрібницях або, не дай Бог, невпевнений у чомусь у собі — хана. Актори переймаються тобою миттєво, відразу ж, і тоді все розповзається, не слухається, тече самопливом, і зібрати його докупи, до цілого, воєдино — майже неможливо.

— А де ж наша головна? — запитав я.

— У «рафіку». Плаче. У неї цієї ночі заболів зуб — і в неї спухла щока...

Я кинувся в «рафік». Головна героїня і лікар, що робив їй якусь примочку до щоки, подивилися на мене ну такими навпроти сонця очима, що мені стало жаль не тільки їх, а й себе... З такою щокою зйомка була під загибеллю.

— Степановичу, — у дверях «рафіка» стояв оператор. — Вийди і глянь на лиман.

Це був не лиман. Це було щось інше. Я звик до сірого водяного полотнища, пришитого до сірого неба вдень і вночі дощами. Усі ці тижні і дні лиман лежав байдужий і німий у скупих і голих глиняних берегах, думаючи свою осінню думу... Сьогодні ж, тепер, у цю годину, під несміливим роззирканим сонцем унизу, під обороною, цвіло, горіло, займалося густо-червоним до найчистішого синього, тріпотіло бурштинове з малиновим і знову червоно-срібне, срібно-бузкове, агато-оранжеве фантастичне видиво, диво, марево, сон! Далекі глиняні береги, береги ближні, повітря, і дядьки на возах, і скіфські баби, і ми біля «рафіка» освітилися таким немислимим виграванням кольорів, що я, грішним ділом, подумав: варто було кваситись, жити, пріти під оцими дощами, аби побачити таке свято землі, води, неба і сонця!

— Камеру у вертоліт, — сказав я оператору. — В темпі, поки не пізно!

Через півтори години ми були у повітрі. У відкритому задньому люці з кінокамерою на ватяному матраці лежав оператор. Прив’язуватися оператору було вже ніколи, і я тримав його за ноги. Ми розвернулися над селом і полетіли на лиман... Лиману не було — лиман погас. Лиман був утрачений. Сонце застелили хмари. Ми розвернулися, і знову полетіли на село, і сіли на току. Вийшли з вертольота і знову поїхали на оборону. Мені здалося, що мій оператор за цей час трохи постарів.