У глибині дощів

Микола Вінграновський

На столі під айстрами біліє фінал фільму — хоч ти в нього стріляй: остання битва чорніє на папері — вся в цифрах та кресленнях, у сонці і синьому лимані — від сльози головної героїні до найзагальніших планів кавалерійських атак, знятих з неба, з вертольота, який у цю мить набундючився під брезентом на колгоспному заасфальтованому току... Падають коні з горбів у лиман, горять очеретяні хати, і двісті моїх повстанчих возів, закопаних у землю, відбиваються від денікінців. Тоді, у найскрутнішу хвилину, виривається моє військо на конях з-поза возів...

Жора закурює вдруге і, як здається йому, випадково сигналить. Господиня кладе на стіл пироги з сиром, цибулею і кропом.

— Давайте, Степановичу, поки суть та діло, трохи підполуднуємо... Може, того, і вашого Жору покликати?..

— Хто тут господар, Цетре Семеновичу?

— Та, Степановичу, я подумав, поки суть та діло, — ніяковіє і лагідно посміхається Петро Семенович і ненароком зустрічається поглядом сам із собою, молодим та грізним, у погонах льотчика-капітана на білій стіні над моїм ліжком.

Моя господиня, Ганна Андріївна, покидає поливати на вікні фікус, розстьобуючи на попереку фартуха, йде на веранду. І ось вже чути, як сопнули на веранді Жорині чоботи, і він сам у білих шерстяних шкарпетках стоїть на порозі, як чорна нова копійка.

— Здрастуйте, — тихо каже осінній Жора.

— Жорочко, щось я вас та давно не бачив?

— Шеф... — ображається Жора і замовкає.

— Жорочко, ми з вами, здається, одногодки?

— Так, шеф.

— Щоб ви мене так більше не називали.

— Слухаю, шеф...

— Степановичу, — теплою літньою посмішкою освітлюється Петро Семенович, — пиріжки.

Сідаємо до столу. Я ріжу старим, темним, з’їденим ножем пироги, а Жора пасе у кутку мою рушницю. Ганна Андріївна підійшла до рушниці і заходилася витирати з рушниці пил.

Я запитую Жору:

— «Фантомас» на ходу?

«Фантомас» — це наш «газон». «Фантомасом» називає його Жора. Жора підтягує на ногах шкарпетки і каже:

— Шеф, оті балтинські вози, що на станції у болоті, перетягаю на поле бою на собі сам, тільки поїхали: качви повні лимани! Тоді, коли ми з вами минулої осені були, то було геть не те... Тепер же їх там чорно при цих дощах!

— А доїдемо?

— А чого ж?! — в один голос вигукнули Жора, Ганна Андріївна і Петро Семенович. З ними заодно вигукнули і вино з пирогами, і фікус на вікні, і рушниця в кутку.

Мовчав лише фінал фільму.

Наш «Фантомас», ведучий задніми і передніми, виплив за село і поплив поміж виноградниками та мокрими дикими голубами в безголовім соняшничинні туди, у долину, вниз.

Жора — розцвів. Співають на рулі його пальці. Він би говорив і говорив, але мовчить, боїться, раптом я передумаю і скажу — загрузнем, завертай!

— Жоро...

— Хто? Я? — Жора аж наче підскакує, наче його вкусила за язик оса, і дивиться на мене вичікувальним поглядом — куди-то воно я гну далі.

— То що, Жоро, вже їдемо?

— Аякже! — Жора ковтнув повітря. — Поїхали! Ідемо! Уперед!

— Куди?

— А куди я вас везу! — і Жора сміється.

Мисливець із Жори був, ну, так собі. Влучати в ціль його не навчили ні армія, ні двоє наших знаменитих письменників-мисливців, яких він один час возив. Але жага полювання пекла йому душу, і він беззастережно віддавав себе людям, око в яких хоч трохи лежало на «мушці». Коли пролітала качка, Жора влазив у землю, чорнів, стирчав із землі настовбурченими бровами і стогнав: «Промазав!..» Потім він ішов до «Фантомаса», підіймав капот і починав замірювати масло... Курив Жора тільки «Біломорканал». Як став працювати в кіно, Жора покинув свою давню мрію бути начальником автоколони.

— Жоро, чому?

— Не хочу. От я їду з вами. Минає місяць і другий. Весна і літо. Дощі — осінь. Зима. А там, дивись, і знову поїдеш. Куди — не знаю. Як у Райкіна. І мені весело. Одним словом, дорога...

У заляпаному дзеркальці «Фантомаса» я раптом помітив знайомого собі чоловіка. Іще донедавна на кіностудії цей чоловік, можна сказати, був щасливим: нерозквітлими квітами в його голові починався майбутній фільм. Усе: від ґудзика до гармати, артистів, лиману, чобіт, вертольотів, контейнерних габаритів, часу і простору — все займало його. До всього він був причетним, до всього мав діло. І не тільки тому, що цього вимагала від нього професія. Є інші моменти. Моменти творчості, чи як? Коли з нічого, з кволих літер і неясних замислів спочатку, з голого місця, з мертвого глинища відкриває очі любов, і ходять люди біля осідланих коней, і плаче на коні розлука... Тепер цей чоловік, залитий незапрограмованими дощами, сидить біля Жори у «Фантомасі» в кожусі і плащі, темний і чорний, і страшно посміхаються йому наступні дні...

Дикі кролі поміж глодом та молочаєм буро лежали біля своїх ракушнякових надлиманських нір, і ввесь лиман, налитий сірим небом, важко лежав і собі. Кидалися помідорами студенти. Вогкі молоді голоси стелилися над землею низько, не тремтів ні лист, ні бадилина, ні краплина на ній. Пахло гнилою рибою з лиману і прілим виноградом з поля. Набрякла дорога люто лежала поруч.

— Гляньте! Гляньте! — Жору видуло із машини, і він витягнувсь до лиману, став іще тоншим.

Унизу, посеред лиману, чорніло перелітне птаство.

— А човна ж то нема?! А вони... а вони... гляньте, скільки їх тут... качки... а норці, а гагари, а лутки!..

— Жоро, у вас унікальний зір. Звідси я навіть у бінокль не розгледів би, де норець, а де — гагара.

— Усе ви чудово бачите! І вони вже помітили нас! Ви чуєте, вони з нас сміються! Заїдемо з того боку лиману, там берег пологий. І — з бур’янів!.. А ви ще питали, куди та куди я вас везу. Жора знає, куди везе!

Ми потелющились на греблю і, поминувши застряглий колісний трактор з жомом у причепі, пожучкували своїм «Фантомасом» під глиняну гору. Запахло олією, і відразу ж за вербами з трьома возами біля себе запухкотів сільський млинок. Вище за ним похекував цукровий завод. Великі вже гусенята розбігали себе з гори, намагаючись підняти себе в небо на ситих крильцях. Здивоване теля м’яло у роті газету і нетямкувато кліпало дитячими очима то на гусенят, то на небо.

— Де його тут пристати? Дорога вузька, ви бачите?

— Їдьте, Жоро, на гору. Може, там, біля заводу.

— А темніє ж! Отак мені завжди везе... — приреченим оком Жора оглянувся на лиман, вкинув у рот папіросу, і ось ми вже на горі.

— Даю розворот! — командував собі Жора. — Розвертаюсь. Ще один розворот. Стоп. Стаю.

«Фантомас» зупинився, і стало тихо, тепліше, домашніше, нікуди не захотілось виходити, і я сказав Жорі:

— Жорочко, от ви ще молодий чоловік, шофер другого класу, нежонатий, маєте японський транзистор — куди вам поспішати? У вас іще все попереду. Хіба у нас з вами та не буде завтрашнього дня? Тепер ми дорогу сюди знаємо, виїдемо завтра не в собачий, як сьогодні, голос, та дістанемо човна.

— А якщо завтра сонце? — випалив Жора і знітився.

Я відповів:

— Сонця не буде.

Жора вмів вибачитись по-своєму:

— От скажіть: от скільки ми з вами робимо? Другий рік? Другий рік. Скоро два. От скажіть, я вам хоч раз коли-небудь що таке сказав? Хіба не бувало так, коли треба, що, Жоро, вставай серед ночі і їдь, і я їхав. І ще буду їздити, як тільки ви скажете. Бо я такий. Я роботу свою люблю. І ви оце подумали, що я проти сонця... Качки! Та хай вони сказяться, ті качки!.. Ви думаєте, я не бачу, що зараз при цих дощах ви найнещасніша людина в світі?

— Хто, Жоро, я?

— А-а! — Жора махнув рукою і вийшов з машини. Підставив лице під небо і тихо сказав дощу:

— Сієшся, гад, нема на тебе астраханського вітру.

Село мостилося на ніч. Ці південні безводні люди в хатах з білого та жовтого ракушняку віками просили в неба дощу. Цієї ж осені були залиті таким водолиєм. Гнили соняшники, бабрились помідори і виноград, вимокла цибуля. А тут ще в їхнє нестерпне безводдя цього літа прийшов канал — радуйся, сій, сади, поливай!..

Оточений сірими пірамідами буряків молоденький завод не встигав давати їм ради. А тут ще біля вагарні і за вагарнею машин з буряками видимо-невидимо. «Що ви зі мною робите?» — стогнав заводик.

У людей засвітилися вікна, а з ними й вікно, над яким було написано «Чайна». Обкидана знадвору грязюкою від машин, всередині чайна мала вигляд охайний: білі і голубі пластмасові столи, темно-червоні стільці, дві люстри при білій стелі і пальма в кутку. Біля буфету товклися хлопці. Вечеряти не вечеряли, ішли після зміни додому. Жора став у чергу, я сів за кутешній столик під пальмою.

За буфетним прилавком стояла буфетниця і відривала декому з хлопців талони на гуляші чи котлети. Біле розсіяне світло від люстр рівно освітлювало її засмагле обличчя. Півобличчя закривала марля від грипу. Притінені очі скоса дивилися на талони, дихала марля — вона щось запитувала чи відповідала.

Я став розглядати помащену зеленкою свою руку — цапнув кінь позавчора, точніше, кобила Волга. Волгу привезли з котрогось колгоспу, і я вибрав її собі. Кряжисту, світло-вороної масті, її підвели вже осідлану, і як тільки я вклав ногу в стремено і заніс було другу, як вона цапнула мене для знайомства за руку...

Буфетниця зняла з обличчя марлю і налила склянку томатного соку... Де я бачив це обличчя? Коли? Коли воно так запам’яталося мені, що я не міг і не можу знайти собі місця всі останні часи?.. Я дивився на неї, я перебирав у пам’яті міста і вокзали, дороги й аеропорти, вагони, базари, станції метро і села, ракети на підводних крилах, кафе і пивнички — ні, не було її там, не бачив... Але я точно знаю, що я десь бачив її уже. Хіба що, може, я з кимось її переплутав, тоді з ким? Хоча, мало хіба облич проходить, пролітає, проминає під час роботи? Одні обличчя забуваються назавжди, інші, що й хотів би забути, — так ні, ще інші не забуваються ніколи, і добре, що не забуваються, бо носиш їх у собі, як свято, як щастя краси, ніжності і любові...

Вона була невисока. Зміряти її, аби я підійшов до неї, то вона пришилася б мені по плече, не вище. Риси її обличчя були не крупні і не дрібні, а саме взяті в тих пропорціях, де все до ладу... Але я точно знаю, що я десь бачив її!.. Стоїть, відриває талончики на гуляші, дивиться...

Раптом у чайну влетіла ластівка. Де вона взялася у таку пізню осінь, що влетіла в прочинені двері на тепло? Хлопці біля буфету заплескали в долоні, і їхні добрі очі сповнилися цією подією.

Ластів’ятко причепилось до люстри, злякалось, і, не знаючи куди дітись, писнуло, і вилетіло у прочинені двері.

Вона з-за прилавку ніби нічого й не помітила, мила бокали, наливала пиво.

У старій солдатській шапці, в куфайці, зверху обшитій сукном, до нас з Жорою підійшов літній чоловік, обдивився нас і звернувся до мене:

— А чи не ваша, пробачте, машина стоїть оно у дворі?

— Наша.

— А що, ведучі передні і задні?

— Так.

— Можна мені у вас щось попросити? — чоловік скинув шапку і присів скраєчку на вільний стілець. — У мене кабаки на полі на ділянці отут відразу ж за селом. А воно ж понамокало при цих дощах, а ввесь наш транспорт на буряках, погниють кабаки, жалко! Я вам заплачу... Вважте мені!..

— Так темно ж! — сказав я чоловікові. — Як ви ті кабаки побачите?