Чари-комиші

Олесь Гончар

За кілька днів до відкриття мисливського сезону ми вже дебатуємо: куди? Хто знає найкращі місця?

Найкращі місця відомо хто знає — обер-майстер Сахно. Немає, мабуть, такого озеречка в нашім краю, нема таких шелюгів та плес, де б не полохала качок його богатирська постать. Але чи згодиться обер-майстер у компанію до нас — адже він завжди одинаком, мисливець-індивідуал! Крім того, і серед нас є такі, — в тім числі й Стьопа-крановщик, наш мисливський бригадир, — які дуже неохоче йдуть на те, щоб брати з собою обер-майстра. Ходять чутки, що старий з грішком, що, вибравшись на перше полювання, б’є звечора, не жде вранішньої зорі. Хтось нібито з наших заводських навіть ганявся за ним торік на Шпаковому, старий, якщо вірити, й качку тоді покинув, а сам — мерщій в очерети. Так і не впізнали достеменно: Сахно то був чи не Сахно.

— А не впіймав, не кажи, що злодій, — зробив висновок Петрович, наш машиніст, що років сорок ганяв заводську “кукушку” і якого ми лише цього літа проводжали на пенсію. При незавидній постаті й маленькому, зовсім зісохлому обличчі голос у Петровича дужий, басовитий, і для нас він має особливу вагу. Петрович радить запросити обер-майстра:

— Якщо й грішив одинаком, то при всій компанії навряд чи зважиться... Хіба совість у ньому не заговорить?

— Може, якраз захоче реабілітуватись на очах товариства, — зауважує інженер Левицький.

— Ні, навряд чи старий пристане до нас, — висловлює сумнів Оксен-пожежник із заводської пожежної команди. — В нього “крякуха”, а в нас із вами що?

Всупереч нашим сумнівам, обер-майстер згодився приєднатись до нас, і навіть охоче:

— Самому вже не таланить. Може, з вами, в гурті, поталанить.

Тепер, коли старий з нами, ми одверто зізнаємось йому, що розраховуємо на його знання краю, на те, що він покаже нам добрі, щасливі місця.

— Куди ж вас повести? — роздумує старий, мовби вагається, чи варті ми його секретів, і, зітхнувши, нарешті каже з якоюсь загадковою гордістю в голосі: — Поведу вас, хлопці, на Чари-Комиші.

Мовби зважується відкрити нам щось своє, заповітне, виняткове, може, навіть зв’язане з його молодістю...

Отже, їдемо на Чари-Комиші! Їдемо туди. Де ждуть нас розкішні мисливські угіддя з світлими озерами, з духмяним сіном, із свіжістю та красою вранішньої серпневої зорі!

Що за місце оті Чари-Комиші? Буду там уперше, для мене вони повиті тайнощами, усе там незвіданість, і я чекаю дороги, охоплений трепетом, мене обіймає таке почуття, яке, мабуть, обіймало в давнину мореплавців, коли вони пускались на своїх каравелах в океан, в його незвідану безвість.

Замість каравели, завод дає нам торохкотливу півторатонку, і в суботу по обіді вся наша мисливська бригада — як було домовлено — збирається біля заводських воріт. У нашій бригаді мисливці різного віку та стажу: є ветерани цього діла, такі як той же обер-майстер Сахно та машиніст Петрович, є молодші — здебільшого колишні фронтовики, а є й зовсім новачки, себто я, що потрапив на завод одразу після десятирічки і за плечима в якого ні стажу, ні мисливських заслуг, крім продірявленої вчора на пробах консервної бляшанки.

І ось ми разом. Одяг на всіх чудернацький, кумедний. Це, мабуть, так треба. Качка, певно, любить, щоб людина була як опудало! Я ледве впізнаю інженера Левицького в якомусь дранті і довгов’язого Стьопу-бригадира, що вирядився в геть виношений трофейний кітель (здається, італійський), і його товариша Костю з прокатного, теж фронтовика і теж у кітелі (правда, нашому), і обтяженого мисливськими причандалами Петровича, який ще більше зігнувсь та поменшав під добровільною своєю ношею... А обер-майстер! На нього без сміху не можна дивитись: вище колін якісь ботфорти петрівських часів, на голові величезний крислатий капелюх, з отих, що їх носять наші доменники, а на плечах у діда брезентова куртка, під нею друга куртка, а там під нею ще, здається, й третя, і все це, незважаючи на спекоту, затягнуто ремінням, обвішано якимись торбинками, ладунками, патронташами, ягдташами та іншими “ташами”. При боці в обер-майстра теліпається дерев’яна “крякуха”, яка викликає немало жартів і на яку, проте, старий покладає найбільші надії. З-поміж усіх нас лише Оксен-пожежник, не піддавшись гарячці перевдягання, з’явився, мов на службу, у своїй бравій пожежницькій формі, яку тільки нещодавно одержав і не встиг іще, видно, наноситись — навіть на полювання не скидає.

Чекати нікого не доводиться — сюди не запізнюються. Розміщаємось із своїми рушницями та рюкзаками в кузові й...

— Ні пуху ні пера!

Машина з гуркотом вилітає по бруковиці на Царичанський шлях, мчить через заводські селища все далі кудись у степ.

Наввипередки з нами, обганяючи піших мисливців, мчать, як на пожежу, мотоциклісти, мчать “москвичі” та криті брезентом “газики”, стирчать із них в усі боки стволи рушниць, виглядають собаки, визирають чиїсь збуджені обличчя, серед яких ми час від часу впізнаємо своїх же заводських. Змагаючись з нами у швидкості, вони щось весело викрикують нам на льоту, і ми їм у відповідь що-небудь кричимо теж — так аби лиш крикнути, аби лиш дати знати, що й ми в чудовому настрої, що й наша ватага поспішає туди ж...

У кузові нас здорово трясе, підкидає, витрясає з нас печінки, але почуваємо ми себе справді чудово, на лихацьку їзду водія не скаржимось, хай жене якомога швидше, бо нам треба бути на Чари-Комишах раніше за всіх.