Чари-комиші

Олесь Гончар

А тут ось тиша, вільність, пахне димок, тріпоче вогник...

Глибшає вечірня синява, і все яскравіше палахкотить на пагорку наше багаттячко, мовби скликаючи до себе всіх тутешніх і нетутешніх. На пропозицію інженера, домовляємось, щоб, на відміну від традиційних мисливських побрехеньок, біля нашого вогнища розповідалося лише правду, дійсні випадки та життєві пригоди.

— Ну, розкажи тоді, Оксене, як ти на Редуті полював, — з іскрами сміху в очах звертається Костя до нашого пожежника.

— Та що ж, — Оксен і сам посміхається, видно, пригадавши той випадок. — Іду, бачу край озера між осокою табун крижаків отакенних... От би не сполохати! От би, думаю, підповзти та шарахнути по них на воді (в повітрі я погано влучаю). Щоб не помітили мене дикі, впав на землю і давай до них по-пластунському. Повзу, повзу, а воно пісок, якірців, колючок повно, весь поколовся, жарко мені, та не зважаю, повзу. Вже ось зовсім близько до них, наче мусили б знятись, а вони не знімаються. Що за рахуба? Мабуть, не дикі, а наські! І стаю на ноги. Справді, наські: не бояться мене, сидять собі на воді. Така досада. Даремно стільки по якірцях повз, повні руки понаганяв. Стою, дивлюсь на тих качок, вони на мене, а я тоді, сам не знаю для чого, рукою мах та “киш!” на них, а вони крилами ляп-ляп-ляп і... вгору. Знялись — і бувай здоров. А я стою ошелешений і тільки чую, як картуз на мені оцей піднімається-піднімається, їй-богу, й слова не брешу...

За сміхом ми не помічаємо, як підходить до нас високий дядько в кобеняці, хоч дощу й близько нема, на руці у нього поблискує шмат якогось ланцюга. То кінське металеве путо, а сам він — колгоспний конюх, пасе коней неподалік.

Доки дядько, присівши навпочіпки, прикурює з вогнища, ми починаємо розпитувати його про тутешні місця, про це озеро та чи водиться тут лиска, хитруща болотняна плавуха, що якраз любить отакі очерети.

— Водилася й лиска, — глухим, чомусь невдоволеним голосом відповідає нам конюх. — Ще за моєї пом’яті озеро це було вдвічі більшим, тяглося аж он туди...

Курить він якось сердито, спльовує, хмуриться. Нам неприємно, що він хмуриться, до того ж не знаєм, чим він невдоволений: чи що ми сюди забралися, чи, може, має свої якісь прикрощі та незлагоди. Піднесли чарку — випив, але й це не розвеселило. Все тим же глухуватим голосом розповідає, що недавно тут навіть і олені були, в їхніх Чари-Комишах. Звідкись були з’явились, — може, як плавні для Каховського моря вирубували, так вони, розполохані, сюди забігли, в Чари-Комишах останній притулок собі знайшли. Колгоспні косарі отам сіно косили і викосили в траві двох оленят. Зовсім маленькі були, ще й на ногах не тримались. Забрали їх дівчата на ферму, випоїли молоком, як телят. Тепер їх фотографувати з міста приїжджають.

— А оленихи що, не було?

Конюх насупився, помовчав.

— Олениху шульгівські зацькували. Оточили, хотіли впіймати, так вона куди — та до Дніпра. Кинулась у воду і давай уплав на той бік, прямо на заводи.

— Ти диви! — вигукує пожежник. — Ні домен, ні вогню не злякалась?

— До середини допливла, але й там хижачня знайшлась — всюди ж цієї погані тепер... Риб’ячі браконьєри з неводом пішли на зморену олениху, накинули їй невід на голову і... — дядько сердито махнув путом, — потопили.

Ми мовчимо, не знаходимо слів, щоб висловити своє обурення, своє презирство до тих безчесних браконьєрів. Ми ніби бачимо, як, задихаючись, пливе ота зацькована олениха через Дніпро, пливе просто на чорно-багрові індустріальні хащі нашого міста... Хай все в димах там, у гуркотах, у загравах над домнами та мартенами, однак олениха не боялась цього, наче відчувала, що знайшла б собі на тім березі захист і порятунок, бо світ складається не тільки ж із браконьєрів...

— А ті негідники ще потім і шкуру принесли здавати...

Боляче й прикро слухати нам цю історію. У всьому вчувається ніби й нашому братові докір та пересторога. Нам якось аж ніяково стає дивитись на свої рушниці та туго набиті патронами патронташі, що лежать купою осторонь. Мимоволі і слух, і думка звертаються в той бік, де в очереті засів біля своєї “крякухи” обер-майстер і куди весь вечір падають качки. Що буде, якщо саме зараз та пролунає звідти Сахнів браконьєрський постріл? Від сорому, здається, ми провалились би крізь землю отут перед конюхом. На щастя, в Сахновому очереті тихо. Може, старий просто заснув?

Покуривши, конюх підводиться, мовчки рушає від нас, побрязкуючи в темряві отим своїм путом. Чомусь важко слухати, як воно поволі побрязкує в такт його ході.

Під враженням щойно почутого ми довго мовчимо, потім голос несподівано подає Павловський, водій нашої півторатонки. Людина він стримана, небалакуча, і, якби не цей вечір, та не вогнище, та ще не отой дядько з металевим путом, так, мабуть би, ми і не дізналися, що в минулому водій наш був танкістом, ще в перші дні війни горів у танку, а потім побував ледве не в усіх найбільших концтаборах Європи. Лежачи горілиць, він кудись угору, ніби зорям, спокійно і наче аж байдуже розповідає, як їхня група на чолі з одним поляком тікала з концтабору, а за ними гнались з вівчарками, як вони ховалися по лісах, а потім після тяжких митарств добралися на північ Італії до італійських партизанів.

Скільки пережив чоловік, а ми, щодня зустрічаючись з ним на заводі, скромним, неговірким, так і не знали досі, який у нього шлях за плечима.

Розповідь Павловського навіває на нас сумовиті спогади про війну, кожен, почувається, заглибився в свої думи, в своє пережите, і після цього вже ніби й розмовляти не хочеться. Мовчки сидимо біля пригасаючого вогнища, деколи хтось гляне у небо.

Потім розстеляємо очерет, вкладаємось спати — до вранішньої зорі в нас залишається не так багато часу.

Ніч прозора, безшумна, тепла; ніби оксамитом огортає людину оце м’яке степове повітря. Добре-таки, що ми поїхали сюди зорювати. І яке б не було наше завтрашнє полювання, я тепер не шкодую, що опинився з товаришами тут, серед просторів оцих Чари-Комишів, де ніч мовби справді якісь чари таїть у собі, про щось таємниче перешіптується з очеретами, а озеро все більше світиться до місяця, а наші заводські дими за Дніпром ніби ще дужче ростуть угору багряним...

Уночі я прокидаюсь, розбуджений якимось суворим шумом. Де я? Ніч, озеро, комиші внизу шумлять — шумлять дужо, тривожно. Все небо у хмарах, то сталевих там, де місяць, то, глибше на північ, аж чорних. Як усе змінилось раптово! Підвівшись, я не впізнаю нашого місця, все навкруги стало мовби інше, фантастичне, тривожне. Вода на озері ніби поважчала, переливається важким перламутром — вітер хвилю жене. Вітер якийсь незвичайно теплий, наче вдень. Шелестить від нього кукурудза, біжить шум по очеретах внизу. Чи не ці суворі шуми якраз і розбудили мене? Розкуйовджені хмари клубляться над Чари-Комишами; над містом нашим у підхмар’ї цілі спалахи-заграви — ніколи я не бачив таких!

А товариші сплять. Хтось аж хропе, міцно, безтурботно, — здається, наш пожежник.

Сплять, одначе, не всі. Осторонь машини, на самім горбі, бовваніють дві людські постаті. Впізнаю маленьку, зсутулену постать Петровича з рушницею на плечі, з ним ще хтось, незнайомий, високий, — виявляється, це той колгоспний конюх, що приходив до нас звечора. Неголосно перемовляючись, вони позирають чогось угору, в небо, що все над ними у хмарах, клубливих, освітлених зсередини місяцем. Мова йде, чую, про японських рибалок, що потерпіли від ядерних випробувань над Тихим океаном від радіоактивного попелу, що випав десь там нібито цілою хмарою на них.

— Всюди пагуба на людей, — чую осудливий голос Петровича, — і винуватих ніби нема... А вони ж то є...

І настає тривала мовчанка.

— А хмари оці над нами теж, бач, аж світяться, — чую згодом голос конюха. — Хто знає, може, вони теж з отим попелом — як там його?

Звировані хмари над нами справді ніби одсвічують, — світло місяця обдає їх.

— Неспокійно живеться людям, — зітхає Петрович. — Тривога весь час у повітрі. На дитину дивлюсь і вже тривожусь. На травину — за неї теж. Такий світ дано людині, та невже ж йому зникнути, знебутись? Наука застерігає, а вона ж то знає... Тут треба всім задуматись — і їхнім, і нашим...

Мені якось не по собі стає від їхньої розмови, від усього навколишнього. Оті звировані, просвітлені місяцем хмари, оця розтривожена ніч з незвичайно теплим, але ніби якимось недобрим вітром, що так несподівано піднявсь, і приглушена розмова на горбі двох сповнених тривогою людей, — справді, хіба це вчорашні безхмарні, тихою вечірньою зорею обарвлені Чари-Комиші?

На обрії могутньо, ще більш, ніж звечора, вирує багряними димами наш завод, наш металургійний гігант. Уперше бачу його здаля, уперше бачу, як небо над ним ніби аж клекоче в отих цілонічних загравах, дивлюся, і дивне хвилювання обіймає мене — є в них щось заспокійливе, в наших отих вогнях...

Вдруге я прокидаюсь від пострілу, що зненацька лунає десь у кінці озера. Схоплююсь, і мені здається, що розвидняється і я вже все проспав. Ні, ще не розвидняється, то місяць підбивсь високо і, випливши із-за хмар, світить на мене, просто в обличчя.

Степан-бригадир, теж схопившись від пострілу, мерщій дивиться на годинник: чи можна стріляти?

— Ні, вже можна, — каже полегшено. — Давно перейшло за північ.

Хто ж стріляв?

Вистрелив, безперечно, обер-майстер, вихопився першим, раніше за всіх. Ну, та хай б’є — звечора терпів, а зараз має право, зараз дозволено. Тільки що він міг там побачити в темряві?

— Мабуть, у “крякуху” свою шарахнув, — каже пожежник, перекидаючись з боку на спину.

Ми ще могли б поспати, але сон уже не йде, кожного починає розбирати мисливська нетерплячка: лежимо, перемовляємось, куримо, чекаючи світання.

Світатиме скоро, хоча ніч навкруги ще ніби погустішала: місяць відсунувся, потонув десь у хмарах. Досі мені зорка уявлялась неодмінно в рожевості вранішнього неба, але небо на сході хмарне, і настання її, нашої зорки, сьогодні особливе: не по трояндовому цвітінню небосхилу тут визначають її, а по чомусь своєму, мисливському, можливо, по шуму пташиних крил у повітрі, бо хоч навкруги стало ніби ще темніше, ніж було досі, але вже то тут, то там — далі-ближче — чуємо приглушене, енергійне:

— Пильнуй!

— Пильну-уй!