Чари-комиші

Олесь Гончар

Невдача мовби примирила нас з тими, від кого ми досі так уперто намагалися відірватись: беремося тепер спільно обмірковувати становище, в яке і ми, й вони разом потрапили.

— Треба пробиватись далі в плавні, — радить один із прибулих, льотчик-відставник. — Усе десь звідти он знімаються, — він киває у бік Дніпра.

Справді, у світлому великому небі — ніколи я не бачив над собою такого величезного неба! — в дальній далечі, у високій високості, де іноді лише надзвукові, реактивні літають, йдуть табуни птиць. Хтось уже, видно, їх там полохає у цей неспокійний день. Одначе, не долітаючи до нас, табуни плавко повертають назад, певне, є десь там лимани, озера, адже не одне оце наше висохле озеречко — вся ця придніпровська місцевість зветься Чари-Комиші.

Порадившись, цілим гуртом рушаєм у той бік, назустріч отим піднебесним, ледве мріючим пташиним табунам. Натрапляємо на вибалки, порослі очеретом, осокою, в декотрих дно теж сухе, аж дзвенить, а в інших ще вологе, нога грузне, — видно, зовсім недавно була тут вода, над загусклим розігрітим мулом тучами вирує болотна мошкара.

Цивілізація, однак, не покидає нас і тут. Бачимо хутірці з садками, з антенами, — мабуть, польові стійбища бригад. Знов гримкотить десь трактор, в іншому місці — другий. Далеко дорогою через луки пройшла вантажна машина, за нею — друга, спершу ми думали, шо вони теж з мисливцями, але виявилось, що то колгоспні грузовики возять з поля зелену масу на силос. Плантації кукурудзи не кінчаються, тягнуться й тягнуться понад луками кудись чи не до самого Дніпра... Ні, навряд чи втримається дичина в цих обжитих, окультурених, зовсім не диких місцях. Декотрі з нас уже пропонують податися деінде, подалі від оцієї кукурудзи та тракторів, хоча бригадир наш вважає, що теперішня качка до всього звична.

“Пропало, видно, твоє перше полювання”, — думаю собі. Інші теж понурились, не одному, певне, мені зневіра закрадається в душу. Бо хто ж міг уявити, що саме серед оцих тирловищ, серед ріллі та безмежних ланів кукурудзи раптом виникне перед нами...

Озеро!

Сяйнуло величезним світлим серпом попід самою кукурудзою, сягаючи до самої польової доріжки, по якій ми з’їжджаєм з горба!

Під’їхали, зупиняємось, аж не вірячи своїм очам. Вода! Чуєм, як вона пахне. З плескотом скидається риба. Чи це не сон? Чи не ввижається нам ця краса? Тут стерні, тут кукурудза і тут же поруч райська оця місцина, схожа на леваду, з живим сяючим плесом води, з зеленими луговими травами та буйними очеретами і навіть з холодком: гуртик дерев — розкидистих осокорів, диких груш та кущів терну — темніє тінню по той бік...

— Е, та в кущах там уже хтось є!

Приглядаємось: справді, є. Он металево поблискує задом “москвич” із кущів, неподалік нього помічаємо замаскований ще один, а ближче до кукурудзи майже на сонці стоїть підвода з чорною маслянистою бочкою пального, певно, для тракторів. У повітрі, попискуючи, в’ються над водою ластівки та легкі білокрилі крячки, на льоту хапають щось із води. Нам видно, як серед блискучої водяної гладіні бродить, розгулюючи на мілкому, всяка озерна дрібнота: тонконогі куличата, бекаси, а в тіні попід очеретом то тут, то там темніють качині виводки. Ми їх виразно бачимо, вони теж, звичайно, бачать нас, але не бояться і гуркоту трактора, що снує неподалік за горбом. Деякий час ми захоплено розглядаємо озеро з його багатством, з його неполоханим життям. Пошепки, ніби щоб не сполохати птицю, перемовляємось:

— Крижаки он...

— Бекасів який табун...

— Он знялись!

— Он знову сіли!

— О, та там он уже засідка!

По той бік коло самого берега бачимо — окремо — кущик очерету, тільки то не росте він так вдало, то чиїмись руками навтикано його півколом у землю і вже постелена в ньому трава...

Присутність інших мисливців нас не турбує — озеро велике, місця вистачить на всіх. Розходимось по берегу, нишпоримо по очеретах, вибираємо, ділимось, збуджено визначаючи, хто де займає, хто де буде стояти. Обходиться без сварки, хоча я почуваю, що іноді близько до цього, мир наш на волоску! Степан-бригадир чомусь намітив був собі місце аж у кінці озера, в самім закутку, за яким далі починається на горбі кукурудза, і хоч місце не відзначалось ніякими перевагами, проте обер-майстер теж раптом запретендував на нього.

— Беріть, беріть, — одразу ж поступився йому місцем Степан, котрий ніби й сподівався, що буде саме так. — Засватана дівка завжди краща.

А сонце сідає, сідає, захід розгоряється червоно, і при його світлі здивована птиця бачить, як ми носимо знизу оберемками очерет — там його багато хтось накосив — і чепурно обставляємо, маскуємо стеблами очерету машину. Ось тут, на узвишші, на виду у всього озера буде наш табір.

На цьому ж очереті ми й спатимемо, зробимо з нього собі мисливську постелю. Звісно, краще було б спати на запашному луговому сіні, про яке мріялось нам, але нічого: сухий очерет теж чудово пахне! Не второпаємо, чим він пахне, один каже — болотом, інший — свіжою рибою, а загалом чудесно!

Сонце ще не зайшло, а вже виплив місяць, якось непомітно виступив з млистого туманного небосхилу, і вже вони, обидва світила, освітлюють цей тихий, більше степовий, ніж луговий, простір, що з правіку, мабуть, носив назву Чари-Комиші... Скільки тут різних людей перейшло в різні часи, задовго до нас! Ще, може, скіфи отак біля вогнищ збиралися, гомоніли про те, що було і що буде... Пасучи в цих степах своїх білих коней, може, пробували аж до нас прозирнути крізь товщу часу... Яке запашне тут повітря, яка тиша! Повен світ тиші! Навіть сюрчання коників, навіть муркотливий гуркіт трактора її не порушує.

На вечір — вогнище, це вже так треба. Мене як новачка першого женуть збирати по толоці сухі кізяки, за мною підводяться й інші, ходять, збирають — заняття не мудре, але кожному з нас чомусь приємне.

Коли ж кізяки викладені купкою і лишається тільки їх підпалити. Звертаємось за дозволом до свого заводського пожежника:

— Дозволяєш?

Він посміхається.

— Дозволяю. Тільки обережно: планета суха!

— А це правда, Оксене, що коли до вас у пожежну команду приймають, то спершу роблять екзамен: чи вилежить претендент двадцять чотири години на одному боці? Якщо вилежить — беруть, а не вилежить — буде забракований...

Усі регочуть, і пожежник регоче, він нітрохи не ображений.

— Що ж, такий фах, — каже Петрович. — У них коли команда лежить, то якраз добре, значить, усе гаразд.

І ось нарешті запалахкотіло воно, мисливське наше вогнище, далеко видніючись з горба в синьому м’якому надвечір’ї. Все навкруги ніби змінилося від цього вечірнього багаття, разом з його відблисками на всі Чари-Комиші мовби лягла спокійна, мрійлива задума. Варто-таки було трястись у полуторці, блукати по тирловищах, сумніватись і розчаровуватись, щоб тільки провести цей вечір отут, біля степового озера, довкола вогнища в доброму товаристві. Спокій, тиша. Повітря п’єш — не нап’єшся...

— Ось як жили колись скіфи, — виказую свою ерудицію.

— Розумніші за нас були, — філософствує спокійно Петрович.

Добуто з рюкзаків провізію і все, що належиться до неї: пора! Настав час приступити до традиційної мисливської трапези. Вся компанія наша в зборі, нема з нами лише обер-майстра; він одразу ж після розподілу місць подався у свій далекий закуток ставити “крякуху” — заліз в очерет, не вдалося виманити його звідти й чаркою.

— А знаєте, чого він відділився? — мружиться Костя.

— А чого?

— Битиме звечора, ось чого.

Бригадир наш насторожується.

— Ну, це хай спробує!

— А що ти йому зробиш?

— Тоді побачиш.

— Та він же тобі начальство!

— Тут у мене одне начальство — закон!

Стьопа каже це з твердою внутрішньою силою, і ми почуваємо, що ради дотримання закону він не зупиниться ні перед чим.

У небі, ще рожевому від заходу, проходять табуни. Хтось десь пальнув, але дуже далеко. На нашому озері тиша, наші не б’ють, терплять. Позадиравши голови, лише дивляться на вечірній переліт. Вечірня зоря сьогодні — тільки щоб дивитись на неї, на її красу.

— Благодать, — каже інженер, і ми згодні з ним: справді, благодать.

Ну, а як старий наш — пальне чи не пальне? Ми зовсім до цього не байдужі й за розмовою весь час наслухаємо в той бік, де він сидить із своєю “крякухою”. Ота саморобна “крякуха”, видно, таки приманює дичину, качки весь час падають на воду якраз поблизу того місця, де старий замаскувався в комишах.

— Гляньте, просто на голову падають старому, — з веселою заздрістю каже пожежник. — Ану ж: пальне чи не пальне?

— З “крякухою” виходити в наш час — це взагалі варварство, — міркує голосно Костя. — То ж провокаторка! Сидить і приманює. А ти тільки бахкай та підбирай. Це вже не полювання, не спорт, а чортзна-що, грабастання якесь.

Петрович незгоден.

— А якщо зір у чоловіка здає? — заступається він за обер-майстра. — Чи, думаєш, у кожного око до старості, як і в молодого?

Ось про це ми й не подумали. Може, й справді старий відлучився і сидить там з “крякухою” тому, що зір у нього вже не той?

— Справа ж навіть не в качці, — каже, наливаючи по другій, інженер. — Головне, щоб посидіти отак на природі, щоб після нашої заводської грюкотняви відчути навколо себе оцю злагоду, оце роздолля світу. Хтось же його створив?

Ми лежимо коло багаття, а вгорі, поміж самих зірок, то парами, то цілими табунами пролітають птиці. Без кінця дивився б на них! Не смеркалося ще, та чи й смеркнеться, бо світить повний місяць, внизу на озері вода все дужче блищить. За синьою млою, що стелиться луками, на задніпровських висотах по обрію дедалі виразніш проступають могутні червонясті дими нашого заводу.