Чари-комиші

Олесь Гончар

Наспіх начіплюємо патронташі, спішимо до озера займати місця. Бригадир на ходу тиче мені коробку сірників:

— Забредеш в очерет — присвіти!

— Нащо?

— Щоб з того боку по тобі часом хто не пальнув.

— Ах, он для чого!

— А ти з свого боку теж, гляди, не трахни по кому.

Все частіше бахкають постріли, мені вже видно, як червоними струменями вишуговує вгору вогонь над очеретом, і я хвилюючись бігом біжу до свого місця. Стаю в очереті біля самої води, по той бік озера очерет тріщить, хтось уже ходить в гущавині, покашлюванням дає знати про себе. А навкруги пальба наростає, вже й навколо мене чую раптом щось схоже на дощ, — то, падаючи, безсило порощить дріб на очерет, на траву... Хвилювання росте. Я кидаюсь гарячково то сюди, то туди, не знаю, в який бік мені пильнувати. У небі ще темно, я там нічого не бачу, хоча чую, вірніше, почуваю, що там, угорі, повно качок, повно пташиних крил. Де ж вони? Чому не летять на мене?

Поступово розвидняється, і мені вже стає чітко видно Степана-бригадира, що стоїть край очерету ліворуч. Я бачу, як він чатує, як то присяде, то схопиться і, приклавшись, б’є, б’є, і звідти, з сутіні неба, ледве не на голову йому раптом — гуп! гуп! Падає одне, падає друге. Степан кидається, підбирає і за мить знову цілиться вгору, кудись за горб. Пригадавши його науку, що качки летітимуть найбільше проти вітру, отже, звідти, із-за горба, я теж стою лицем у той бік і тільки став, звів курки, як на мене зненацька зовсім низенько, майже над очеретом, — табун чорних пружних торпед...

Ба-бах!

І, не вірячи власним очам, бачу, як, випавши з табуна, падає-падає вниз моя перша здобич... Кидаюсь туди, бачу, як, заплутавшись у темній траві, щось б’ється, тріпається біле. Біле — то її груди. Беру і чую, як пульсує в руках щось гаряче, і мені стає раптом так тоскно, тужливо, і я вже й не радий своїй удачі. Надбігає, жадібно дихаючи, Степан. Я вперше бачу його таким розпаленим, збудженим.

— О, чиря... Вітаю! Тільки живе ще, підранок... Добий!

Добити? Ні, я цього не можу.

Степан вихоплює в мене качку з рук, і я, ледве встигнувши одвернутись, чую короткий удар об приклад.

У грудях мені ніби щось обірвалось, тоскнота підступає ще більш, але незабаром нестримний мисливський шал знов цілком заволодіває мною: почався літ! Усе небо — посвітліле, раннє — летить на нас качками.

Чалі летять.

Крижні пружно.

Широконоси.

Жваві бекаси, тарахтани, кроншнепи!

Я б’ю, б’ю і... мажу, мажу. Чи хвилююсь після першої удачі, чи й сам не знаю, що зі мною таке.

Степан, помітивши часті мої промахи, радить мені перейти в оту он заводь і попробувати бити на воді. Там таке місце, що мусять бути лиски.

Я приймаю пораду і переходжу туди. Присівши в очереті по кісточки в воді, оглядаю поверхню озера. В кінці озера бачу раптом зовсім на відкритому силует самотньої величезної качки. Здається, чала! Дух мені перехоплює від бажання підкрастись, пальнути. Я, зігнувшись, уже роблю кілька кроків у той бік, як несподівана догадка рятує мене від конфузу: “крякуха”! То ж плаває на воді обер-майстрова “крякуха”...

Цікаво, чи багато набив там старий? Бахкав ще зночі, а це, не вдовольнившись тим, що набрав на воді, вирішив, ще, видно, випробувати щастя і в повітрі. Скрадливо присівши під очеретом, уважно стежить звідти за жвавим, що саме пролітає вгорі, табуном бекасів, або “хвастунів”, як він їх називає. “Хвастуни” летять прямо на старого, лунає постріл, здригнувся весь табун, накренився в повітрі і, піднявшись вище, весело полетів собі далі. Обер-майстер ще довго дивиться вслід, наче жде, чи не впаде котре-небудь. Ні, не падає.

Умостившись в очереті, я берусь пильнувати за гущавінню протилежного берега. Очерет там тягнеться стіною, місцями заходить у саму воду, кладе на неї світанкову тінь. Там, де тінь, вода — мов темне дзеркало. В одному місці в очереті розрив, просвіт, і ось туди я спрямовую всю свою увагу. Мені здалося, що там щось майнуло, ковзнуло по дзеркалу води. Сиджу, не дихаю, не щурухну. Минає деякий час, і ось з очерету, сторожко, якось граціозно визирнувши, на воду справді випливає вона, хитрюща водяна лукавка — лиска! Зовсім безгучно, легко лине по дзеркальній поверхні, прямуючи з одного куща очерету в другий... Така славна — очей не можу від неї відвести!

Допускаю її аж на середину заводі, цілюсь — і вже ось стусонуло в плече, пороснуло дробом по воді, засмерділо димом; розвіявся дим, і... лиски нема. Не попав! Промахнувся, пішла в комиші...

Минає кілька хвилин, я, затамувавши подих, чатую, і ось ніби в насмішку, її граціозна шийка і груди знову лукаво витикаються з очерету. Мені здається, вона визирає звідти якось аж пустотливо, щоб подратувати мене, щоб сказати, що вона жива й здорова, а я мазило.

Вона то ховається в очереті, то знову з’являється, і я не знаю, скільки часу тривала б ця “війна нервів”, якби мене не окликнули.

— Годі тобі, — чую несмішливе десь із-за очерету. — Набив сам, зостав іще кому-небудь!

Озирнувшись, бачу Степана-брагадира, Петровича, Оксена-пожежника. Вони вже, видно, зібралися йти до машини. Настрій у всіх бадьорий, піднесений, навіть Петрович повеселішав. У кожного збоку висить в’язанка дичини. Щоправда, качок небагато, більше різна дрібнота, бекаси. Отак коли висять, вони здаються зовсім малі, не те, що в повітрі. Це я вже сьогодні помітив, що птиця, яку підбирають із землі, виявляється куди меншою, ніж була вона в польоті.

У нашого пожежника права щока чимось розтовчена: так був мордатий, а це ще більше розмордатішав.

— Виробнича травма? Звідки вона в тебе?

— Ложу близько прикладав, а заряди в мене великі... Незчувсь, як і натовкло!

І розпливається в усмішці. Що б там не сталось, усе йому весело.

Йдемо до машини, і тільки тепер я помічаю, що небо вже зовсім чисте, хмар нема і сонце, піднявшись ген-ген, починає припікати. І вітер, що так раптово був налетів уночі, зовсім утих, дим після стрільби довго плаває низом, застоюється, повітря гірчить запахом пороху.

Стрільба майже всюди припинилася, заспокоїлись Чари-Комиші в усьому своєму просторі. Лише зрідка десь бахне який-небудь невдаха по табунцю, що ледве мріє високо в небі. На недосяжну для пострілу височінь піднялись табуни, не дістати їх тепер там.

Яка краса навкруги! А небо! Без краю чиста блакить і живі краплинки птахів по ній — оце такий тепер світ над нами. Над озером, над очеретами, над світлою, залитою сонцем широчінню Чари-Комишів, де недавно розлягалась така пальба, лише лелеки величаво плавають, з піднебесся оглядають бойовище, мов які-небудь нейтрали...

Біля машини уже зібралися всі, крім обер-майстра. Він ще не приходив.

— Може, набрав, що й не піднесе?

— Слід би підсобити людині.

— Давайте під’їдемо, де він там є, — пропонує Костя, — щоб прямо в кузов його качок повантажити...

Сідаємо і їдемо понад озером до засідки старого — це нам якраз по дорозі. Бригадир шукає його очима в очереті, а старий раптом поводиться до нас з кукурудзи: замаскований, сидів там, на самім горбі, ще й зараз, видно, чекаючи табунів. Могутня постать його неквапом рухається до нас. Ми жадібно ждемо, поки він вибреде з кукурудзи, нам не утерпиться розгледіти, яка ж там в’язанка качок теліпається при боці в старого. А коли він вибродить, то ми бачимо, що теліпається там... одна його вірна, на токарнім станку виточена “крякуха”!

Ото і все?

Важко човгаючи своїми ботфортами, старий мовчки наближається до машини. Подаємо з кузова йому руки, і він залазить до нас. Обличчя в нього розбрякле від утоми, розчервоніле й мокре, як після плачу. І в той же час воно якесь ніби просвітлене, ніби добріше, ніж було вчора.

— Вісім крижаків отакенних сиділо біля “крякухи”, — починає розповідати нам. — Весь вечір сиділи, і чому ж було не вдарити, га? До половини дванадцятої сидять, до без чверті дванадцять сидять, а я... бамбук. От уже ж бамбук, пошукати такого!

Доки й з місця рушаємо, старий усе лається, картає себе та всіляко паплюжить, одначе і в самій лайці його не почувається злості, десь у глибині душі наш обер-майстер, можливо, навіть вдоволений, що складалося все саме так. Витерпів, не порушив закону мисливського товариства!

— У нашого обер-майстра якраз, може, найбільший набуток, — каже, зібгавшись у кулачок, мудрий наш Петрович.

Одначе ті надобуті крижаки, видно, таки муляють обер-майстрові, не дають йому остаточно заспокоїтись. Тільки гляне на в’язанки дичини в інших, на свою “крякуху”, як одразу починає соватись, густи, нарікати. Знову чуємо оте, як до половини дванадцятої не бив, до без чверті дванадцять не бив, знаєм, що і вдома всі його родичі, всі внучки та онуки не раз ще почують про отих крижаків що — отакенні! — сиділи до півночі біля його “крякухи” і по яких він, зібравши всю витримку, так і не вдарив.

— Думав, до зорі сидітимуть, а вони як знялись, більше вже й не прилітали...

Ми дивимось на його старечі, з товстими, вже мало гнучкими пальцями руки, на очі, що перебачили стільки розплавленого металу на віку, а тепер весь час сльозяться, і ми все більше проймаємось співчуттям до старого.

— Не журіться, Федотовичу, — високо, по-журавлиному тримаючи голову, каже Степан-бригадир. Він набив сьогодні найбільше і тому в доброму гуморі. — Привезете й ви дещицю бабі: поділимось. У нашій бригаді закон: вб’єш не вб’єш, а ділити нарівно!

І Петрович, і всі ми цілою своєю капелою охоче підтримуємо бригадира в його великодушності. Так і зробимо!

Машина мчить через луки; все далі зблискує за нами озеро, все далі очерети, солончаки, тирловища, і табун коней біля степового колодязя, і високий, — здається, той, що вчора до нас приходив з путом-ланцюгом, — дядько-конюх, взявшись за цебро, дивиться нам услід... Поблискує мокре дубове цебро, маревіють, тануть переповнені сонцем угіддя...

Прощайте, Чари-Комиші!

Хай не висохнуть ваші озера, не розлетиться птаство...

Я ніколи не забуду вас.