У Бабусі

Олесь Гончар

Крізь сон, наче десь з неба, чую тихе, ласкаве:

— Сашко, Сашуню! Вставай, уже день.

Розплющую очі — наді мною бабуся. Це вони будять мене. Будять і водночас погладжують рукою по голівці, щоб не злякався в незнайомій хаті, адже мене вночі тільки привезли сюди. Цілу ніч ми їхали з дідусем через якісь села, я спав на возі, а коли прокидався, то бачив освітлені місяцем садки та білу-білу, наче з снігу виліплену, церкву між тополями. Сюди приїхали вже, коли розвиднялося, мене поклали на лежанці досипати, і я оце стільки проспав з дороги — не чув, коли й день настав і з церкви поприходили.

— Вставай, умиєшся, та будем обідати, — кажуть бабуся і відлучаються до печі.

Чому так зелено в хаті? Ага, це Зелена неділя сьогодні.

Мені так гарно, так ловко тут! В хаті повно клечання, пахне любистком, м’ятою пахне... Клечання так багато, що рушники та ікони ледве виглядають крізь нього, клечальна зелень гіллясто звисає над вікнами, і хоч знадвору світить сонце, в хаті, заповненій клечанням, стоїть зелена сутінь. Долівка, вся аж до порога, теж зелена, потрушена свіжою травою.

Набравши кухоль води з відра, я вмиваюсь біля порога, хлюпаю й хлюпаю собі водою в лице.

— Годі тобі, а то ще сорока вхопить, — усміхаючись кажуть бабуся і, діставши з скрині злежаний, чистий рушник, дають мені, щоб я втерся. На рушнику вишиті червоні півні, і я тими півнями втираюсь.

Входить знадвору тітка Ярина, в руці в неї дійниця з молоком. Мовчки бере глечик і, поклавши зверху на нього цідилок, починає цідити, молоко пухириться піною. Мене тітка мовби зовсім не помічає (я знаю, що вона не хотіла, щоб дідусь привозили мене сюди), вже коли відставляє глечик з молоком на лаву, ніби ненароком кидає в мій бік:

— Оце буде тепер кому стоянки злизувати...

Так, наче я кошеня.

Тітка Ярина схожа на артистку — ставна, висока, вродлива собою. На шиї в неї повно блискучого намиста. Очей не відведеш від її святкового вбрання, від отої рясної української сорочки, з пишними у вишиванні рукавами, що, як молоко, пухиряться аж до плечей... І одягом, і лицем — всим гарна, ні в кого в селі, мабуть, нема, такої красовитої тітки! Ото тільки, що губи дме, наче я винуват, що я тут, що в мене мама померла.

Широко відчиняються двері — входить дядько Яків, червонощокий, свіжий, ніби з морозу.

— Ну як? — каже, зачепивши мене мимохідь рукою по тім’ю. — Черв’яка пора заморити, га?

І, кинувши на стіл картуз, виставляє на середину хати низенький, старанно вишкреблений ножем столик, видно, для того й змайстрований, щоб на ньому снідати та обідати.

— А ти розставляй стільчики, — загадує дядько Яків мені.

Я дістаю із-під лави стільчики, вони різні: той менший, той більший, і коли я розставляю їх довкола столика, дядько Яків учить мене, який кому ставити, щоб запам’ятав. Цей найбільший — дідусеві, цей фарбований — тітці...

— А тобі в нас стільця немає, — кидає тітка, ставлячи миску на стіл. — Не великий пан і на колінах постоїш.

Входить знадвору дідусь і в руці в нього... стільчик! Маленький, зручний, ще й з дірочкою посередині.

— На, це тобі буде, Сашко...

Бабуся пояснюють: це з половника, там, коли дідусь майструє, то сідає на цьому стільчику покурити біля верстака. Все, що в хаті, дідусь своїми руками поробив.

— Бачиш, і ложки у нас в усіх не однакові, — показують мені бабуся дерев’яні ложки, — це теж дідусь сам повирізував, кожному свою, ще й повимережував, щоб не переплутували.

Дідусь уже сів до столу. Він худий, довгошиїй, суворий. Ніс у нього крючком, і це надає йому схожості з яструбом степовим і незнайомих відлякує.

Коли ми їхали сюди через чужі села, то дітлашня дражнила дідуся яструбом, а він сидів на возі й мовчав, наче й не до нього кричали ті халамидники.

Посідали й ми до столу.

Хліб білий, пшеничний, я аж брати боюсь, такими великими скибками він нарізаний.

— Бери, бери, — кажуть дідусь. — їж скільки хочеш, тільки не розкришуй.

Тітка Ярина зірко стежить за мною, як я їм, чи не наляпую. Щоб не дати їй причіпки гримати на мене, бабуся попереджують, вчать мене:

— Ти хліб отак підмощай під ложку.

І я стараюся, підмощаю. Але коли вже їмо кашу з молоком, то в мене ненароком таки капнуло — одна крапля молока капнула з ложки на стіл, і тітка одразу помітила, причепилась:

— Не роби дороги! Спішить, наче з голодного краю.

— Не кричи на дитину, — заступається за мене дідусь.

— Ще й не кричи, — спалахнула тітка. — Привезли нам на шию, годуй його, панькай, ще й слова не скажи.

Дідусь випростується, сердито стискає ложку в руці:

— Не твоє їсть!

— А чиє?

— Не твоє!

— Ну, годі, годі вам, — густо червоніючи, каже дядько Яків, і я почуваю, що в грудях у нього теж усе вже клекотить, тільки не знаю на кого.

З острахом я прислухаюсь, як накипає сварка, одна із тих сварок, які, видно, тут не раз спалахували й до мене. Щоб пригасити, не допустити її, бабуся починають щось говорити про церкву, про те, як багато було сьогодні людей та як ловко півча співала...

Тітка Ярина, хоч вона теж сьогодні там співала, зараз ніби й не чує похвали. Сердито носячи ложку, вся аж пашить, а намисто на грудях то підіймається, то опускається.