У Бабусі

Олесь Гончар

Ще ми обідаєм, а дядько Яків уже підхопивсь, картуз на голову — і з хати.

— Побіг уже, вітер, — кажуть бабуся йому вслід.

Незабаром підводимося й ми. Я ставлю стільчики на місце під лаву. Дідусь, скрутивши цигарку, почовгав із хати курити надвір. А тітка, прибираючи зі столу, витираючи його, знов не втерпіла, щоб не дошкулити мені:

— Поналивав калюжі.

Бабуся, як і я, бачать, що ніяких там калюж нема, — крапля молока капнула та й усе, — і, перехрестившись в куток кудись у клечання, вони кажуть тітці якось аж болісно:

— Не обижай його, Ярино. Воно ж сирота.

Так моє життя починається тут...

Тепер я знаю, чому це бабусине село зветься Слобода Вишнева. Скільки тут вишень усюди! За хатою у нас вишні. І за хлівом. І вниз аж до левади все вишні, вишні. Ягід рясно на них, тільки зелені ще; лише де-не-де вгорі проти сонця яка-небудь бубка починає буріти.

— Диви, он одна вже зажигається!

— Де? Де?

Це чути з сусіднього садка.

Двоє хлопчиків, таких як і я, сидять на дереві між гілками і, позадиравши голови, приціляються очима кудись аж на самий вершечок, мабуть, на ту бубку, що десь там між листям уже “зажигається”...

Помітивши мене, один з хлопчаків гукає:

— Ей, ти! Це тебе від мачухи привезли?

— Мене.

— І ти тут тепер житимеш?

— Тут.

Порадившись між собою, вони гукають мене:

— Іди до нас. Ми не битимем.

В садку в них жаливи повно, лопухів, а вишні ще більші, ніж у нас, — старезні, розкарякуваті.

— Лізь сюди! Ця гілка й десятьох витрима.

І я вже на гілці біля них. Той, що ближче до мене, на мавпеня схожий: ніздрястий, ротатий, зуби великі, бистрі очі з-під насунутого з переламаним козирком картуза тільки зирк! зирк!

— Це тобі до свята пошили? — питає він, киваючи на чисту біленьку сорочечку, що на мені.

Угадав: це таки бабусин подарунок до свята.

Хлопець оглядає свої обстрьопані, з латкою на коліні штаненята, заношену полотняну сорочечку і, не знайшовши чим похвалитися, каже гордовито:

— А нас тато постригли.

Скинув собі картуза, скинув братові, справді: стрижені обоє — голови в покосах.

Брат його мовчить весь час, він соромливий, як дівчинка.

— Ми з ним близнюки, — вказуючи на брата, каже цей, ніздрястий. — Тільки спершу я народивсь, а потім він. Мене Петро звуть, а його Павло. Ще в нас Роман є, тільки він зараз на хуторах, до Покрови там буде: багачам худобу пасе.

Набачивши на другій гілці застиглу краплину клею, Петро спритно шаснув, подерся туди, вже вгризається в клей зубами.

— А в нас мачухи не буде, — переборовши соромливість, звертається до мене Павлусь. — Наші тато не захотіли, щоб у нас мачуха була.

Так це ж “Нечипорчата”, — догадуюсь я. Коли мама занедужали і бабуся приїжджали до нас, вони багато розповідали про свою Вишневу Слободу, про сусідів. З усіх розповідей мене найбільше чомусь вразила їхня розповідь про Нечипора Левадного — удівця, що без мачухи сам з трьома синами живе. Повернувся з-під Перекопу додому, а вони без матері в нетопленій хаті сидять. “Де мати?” — “Вмерли наші мама”. Дехто радив потім Левадному ввести нову господиню до хати, але він нікого не послухавсь. Сам тепер хліб пече. Сам сорочки пере. Сам і хату білує.

— Це ваш батько перекопець?

— Наш, — гукає з верхньої гілки Петро. — В нього ще й досі перекопська шинеля є і будьонівка, ота, що з гостряком... Нашого тата всі багачі бояться.

Зграйка горобців шугнула над садком, сіла десь у верховітті, і Петро, замахавши руками, галаснув на них:

— Киш!

І коли горобці полетіли геть, засміявсь:

— Їм теж кортить! Літають, приглядаються, чи нема де-небудь спілої, щоб сісти та роздзьобати! — І тут же йому, видно, майнула якась думка: — Гайда до нас, горобенят драти!

І ось ми вже в них на подвір’ї. Хата в них стара, погорблена, низька, солом’яна покрівля почорніла, позаростала зеленим мохом.

— Бачиш, скільки дірок? — вихваляється Петро. — То все гнізда.

Але як же туди дістатись?

Для Петра це діло, видно, звичне.

— Нагинайсь, — каже він братові.

Той слухняно нагинається, впираючись руками й головою об стіну.

— Нагинайсь і ти! — звертається Петро до мене.

Я теж нагинаюсь, і ось він уже, як кішка, скочив нам на плечі, ми випростовуємось, і він, міцно вхопившись рукою вгорі за паліччя, що виглядає з-під стріхи, висить, бовтає ногами. Він аж лящати починає — так йому радісно, що він угорі. За вилясками й не чує, як із-за причілка зненацька з’являється якийсь чоловік у гостроверхім поношенім будьонівськім шоломі. Я догадуюсь: батько їхній! Нечипір-перекопець! Обличчя в нього темне, немов чавунне, вуса підковою вниз, очі суворі. Раз на рік він посміхається — так казали про нього бабуся. Але це, мабуть, отой раз і наступив, що він мусить посміхнутись. Зупинившись біля нас, він з усмішкою дивиться, як Петро висить під стріхою і тралялякаючи вибовтує ногами. Він не бачить батька. Павлусь, прищулившись під стіною, зніяковіло позиркує то на брата, то на батька, не знаючи, чим все це скінчиться.

— Ану злазь, — спокійно каже батько до Петра.

Петро, як глянув униз, так і завмер.

— Стрибай! Чи, може, не всі ще нори облазив?

Петро плигонув ледве батькові не на плечі. Відскочивши вбік, у бур’ян, застиг там, чекаючи, яка буде кара, чи не скаже батько: “Підійди”. Батько, одначе, тільки посварився на нього пальцем:

— Гляди мені, стріхолазе.

І, мовчки глянувши на мене, попрямував вулицею на гору, на “слободу”, як сказали хлопці.

— Це він ради свята мене помилував, — вдоволено сказав Петро, коли ми зостались одні. — А в будень як впійма за вухо та як скрутить, то аж затріщить. Мені попада, а Романові ще більше. Тільки ось його, — він вказав на брата, — тато ніколи не б’ють. А знаєш чого?

— А чого?

— Бо він на маму дуже схожий. Очі великі мамині, брови тоненькі. Як прийде в гості латиш та як вип’ють з татом по чарці, то Павлуся тато хусткою запинають. Запнуть, сядуть перед ним і дивляться, дивляться, а очі слізьми наливаються, наливаються. Це тому, що Павлусь — вилиті мама!

На нашій вулиці в купах гарячої пилюки горобці купаються, кури кубляться — ніхто їх не тривожить. Тихо, безлюдно, всі вже пішли на слободу, на толоку — парубки, дівчата, дядьки...

Звідти, з гори десь, чуємо раптом крізь садки: гуп-гуп!

Павлусь аж стрепенувся:

— Музика!

— Барабан гупає! — радісно підскочивши, скрикнув Петро. Зриваємось з місця, біжимо й собі на толоку.

Тут наче ярмарок — людей, людей... Серед натовпу чоловіків, що зібралися під дашком біля кооперативу, бачу дідуся, бачу дядька Якова і Нечипора-перекопця... В чиїхось руках біліє газета. “Ось послухайте що «Сількор Око» сьогодні пише!” Але цього не слухають, увагою дядьків заволодів присадкуватий жвавий крикун, що, викаблучуючись перед ними в збитій набакир заячій шапці, саме розповідає з реготом щось про бариню та про її кучера. Одягнутий злиденно, щоки заросли густою щетиною, мовби для нього й свята нема, а язик так і меле, й меле все що попало... Дядьки не хочуть, щоб ми, малі, слухали погане слово, і одразу проганяють нас геть: “Ідіть собі, хлопці, гуляйте!” А коли ми відходимо, Петро пояснює мені, що в заячій шапці горлатий — то Миша Мусійович, по-вулишному Біднота, він теж на нашім кутку живе.