У Бабусі

Олесь Гончар

Сльози душать, здушують мене, падаю в траву, і вже ніби не я, а сама безматірна доля моя плаче, уткнувшись обличчям в шпориш придорожній.

Зашелестіло жито неподалік. Підводжу голову... Бабуся!

Стривожені, вони схиляються наді мною:

— Чого ти? Корова вдарила?

— Ні.

— Ну, а чого ж ти?

— М-мені... М-мені сумно.

— Отакої, — вони посміхаються. — Ти ж малий ще, душа дитяча ясна та чиста... Чого ж тобі сумно?

— Не знаю... Цуцик прибігав і побіг... А потім той бігунками проїхав... Так подивився...

Бабуся сідають біля мене. Я бачу їхні чорні, покручені, у вузлах ноги, і мені хочеться погладити їх — такі вони гарні для мене. Кохта на бабусі, і лагідне обличчя, і сиве ріденьке волосся з-під хустки — все мокре від поту. Щоб втішити мене, вони розказують, як поскошують ось скоро люди хліба, піде худоба на волю, на стерні, з хлопцями в гурті тоді пастимеш — буде тобі весело.

— А то бач, яка в нас тіснота на землю. Все під хлібом, а для паші оце тільки межі. Є, правда, десь фонд, тільки це далеко. За отими балками, за хуторами.

— Що це воно таке, бабусю, фонд?

— Не була я там, не бачила, а люди кажуть, що це сінокоси такі, перелогові землі великі, нашим созівцям дозволено ними користуватись. Трава — по пояс, пустиш корову й можеш цілий день не завертати.

— От би туди!

— Наші збираються днями їхати. Може, й тебе візьмуть.

І вже мені весь день не сходить з думки той далекий щасливий фонд.

На фонд ми їдемо через кілька днів. Всі наші созівці вирушають туди, ніби назавжди — цілими сім’ями, з старими, з дітьми. Взято з собою все необхідне для далекої мандрівки: під возами подзенькують дійниці, на возах — тикви з водою, харчі, казани. Ззаду до возів корови прив’язані, наче на ярмарок їх ведуть. Дорога справді не близька: з дому виїхали рано-вранці, а до місця добулися — уже сонце підбилося ген-ген. Зате ж тут — розкіш! Як море, степ — у травах, у дикім привіллі, ніколи й неораний, мабуть. Ні меж, ні краю не видно цьому фондові, травам його високим. Пустили корів — хай бредуть, порозпрягали й коней — хай пасуться. Коні не триножені, корови не спутані...

Нас, малих, ледве видно в траві. На радощах бігаємо, качаємось, лящимо. Котресь найшло козельці — їх можна їсти, інше побачило ящірку, гукає: “Сюди”! А Петро Нечипора-перекопця у чорнім картузі своїм пішов, збиває палицею голови будякам. Їх тут безліч у траві, стоять колючі, в малинових шапках. А де Петро з палюгою пройшов, там уже вони без шапок. Підійде, розмахнеться, наче шаблею, кресь! — і нема, покотилась будякова голова в траву.

— Ич, червоний козак, — сміються дядьки. — Рубає не гірш Котовського.

Батько Петрів мовчить, без посмішки стежить за сином.

Все далі й далі від возів наші корови та коні, а слідом за ними віддаляємось і ми, пастушата. Озираючись, бачимо, як наші косарі вже гострять коси, зблискуючи ними на сонці, потім, вишикувавшись ключем журавлиним, один за одним рушають вперед: робота почалась.

Паша тут така, здається, пастися б нашим коровам і з місця не сходити, але й серед них є всякі: он одна задерла голову і побрела, уже їй тут не так, думає, що десь там буде ще краще.

— Куди ти пішла! — гука на корову Катря Миколівська, але корова й вухом не веде. — А щоб ти здохла! — і Катря, ця довгонога, забіякувата Катря, метляючи своїми патлами, пускається корові навперейми.

А коли вона вертається через деякий час, то на голові в неї вже вінок із волошок синій. І очі в неї великі, як вінки. Обличчя бліде, безкровне, плечі гострі й худі, ключиці, як палиці, випирають. Проте, хоч худа ото яка, а з усіма хлопцями б’ється, бореться, дряпини від її нігтів носять всі наші хлопці на собі.

— Як ти сплела? Ану покажи, — кидаємось ми всі, і хлопці, й дівчатка, до вінка.

Один тільки Петро вдає із себе байдужого.

— Що вінок... Я ось бриль умію плести.

— Бриль? Справжній бриль?

Ми з подивом дивимось на його ламаний, переламаний картуз, біля якого тільки маленький огризок козирка теліпається. Ми вже уявляємо його в брилі новому, солом’яному, крислатому, від якого — тінь на все обличчя.

І всі ми вже в брилях золотих.

— Петре, сплети й мені!..

— І мені!

— Я за тебе корову до вечора завертатиму...

— А з чого? — він презирливо оглядається. — Для бриля колінець треба... Із жита колінець.

Де ж тут жито? Кругом трави і трави, де-не-де тільки між ними пробирається випадковий колосок. Але там он, аж ген-ген, де кінчаються фондові землі, голубіють смугою жита. До них! Мов на крилах летимо до них. Половіють саме, красуються жита, кожен колосок у пилку, мов туманцем повитий. Петро перший береться ламати колінця. Для бриля годиться тільки середнє колінце стебла, найбільше. Хруп! Хруп! — і Петро вже відломив стебло знизу, зверху, і вже воно блищить у нього в руках стрілчасте, зеленаво-голубе. Кілька таких колінець, і в Петрових руках вже плететься бриль.

— Ось так учетверо, — показує він нам. — Ось так ушестеро. Це без зубців, а ще можу і з зубцями. Бачили брилі ушестеро, зубчиком?

Як на чародійника, дивимось ми на нього, на його вмілі рухливі пальці. Зубчата красива стьожка майбутнього бриля все довшає, пливе з-під його пальців. Ми ламаємо колінця йому, щасливо-запобігливо підносимо, а він плете. Вже ми уявляємо, як всі повернемось у слободу в брилях, житніх, нових, що, як сонце, блищать. Катрі не терпиться. Не ждучи, поки Петро виплете стрічку і на її долю, вона, швидко перейнявши його вміння, сама сідає плести. Дівчата ламають їй колінця, а ми — Петрові. Хай плетуть, хто швидше.

Якось бабуся розповідали, що колись молодий козак дарував своїй дівчині такі стрічки, що від шпиля дзвіниці сягали вони аж додолу... Оце, мабуть, таку стрічку Катря сама собі плете, бо носом аж сопе, а стебельця в руках тільки змигують.

Захоплені роботою, ми якось і не думали, що це жито — чиєсь, що десь поблизу може бути цього жита хазяїн... А втім він був. Парубчак окоренкуватий, рудоголовий, упрілий, несподівано вихопився з жита і, важко дихаючи, став перед нами. Жовті очі шуліки — такі в нього очі. Якусь мить він з жахом дивився на поламані на землі стебла, на готові, обчищені колінця, що лежали жмутиком біля Петра, на блискучу, виплетену з тих колінець стьожку, що так і прикипіла між пальцями.

Не встигли ми отямитись, як він уже насів Петра:

— Ах ти ж! Уб’ю! Задушу! — і став товкти, топтати його ногами.

Порозскакувавшись врізнобіч, ми злякано дивились, як він в несамовитій мовчазній злобі топче й топче Петра, б’є чобітьми попідбіччю, і рудоброве обличчя його береться плямами від люті. “Уб’є”, — майнула мені думка, і це ж саме, мабуть, подумала й Катря, бо вже вона, витягнувшись лозиною, галаснула на весь степ:

— Ряту-у-йте! Петька вбивають!..

І хоч далеко були наші косарі, вони нас почули. Чимдуж кинулись бігти до нас. Поки вони наближались, Катря підкралась до хазяйчука з-за спини і, з розмаху штовхнувши його щосили, знову відскочила, як оса. Парубчак ніби тільки тепер помітив нас, малашню, своїми скаламутнілими очима.

— Г-гах ви ж, торбешники слобожанські! — і, ще більше скаламучений люттю, кинувся нас толочити.

А косарі тим часом уже близько, чуємо їхній гомін, погрози, і глитайчук, кинувши нас, з лютими озирками зник за межею в тих самих житах, з яких і з’явився.