У Бабусі

Олесь Гончар

— Два кіло сирої риби може з’їсти, коли з ким на чвертку заб’ється. Недавно отут в кооперативі — тільки бочку відкрили — завівся і з’їв, потрощив з кісточками!

За кооперативом — толока, велика, простора, з громадськими гамазеями, з в’їждженою дорогою, що, перетинаючи майдан, зникає десь у степу. В однім кінці толоки блищить хрестами на маківках висока церква, в другім — школа біліє, обсаджена тополями та сріблястою колючою маслиною. От там в холодку під маслиною і всілися музиканти — вже не лише барабан, а й скрипку нам добре чути. Кружляють у танку заквітчані дівчата, притупцьовують парубки в чоботях та яскравих манишках, а збоку, осторонь від кола дорослих, своє коло малеча створила, менші за нас дівчатка вже кісниками віють, побравшись попарно, з важним виглядом дрібушечки босими ногами дріботять.

Дівчатка й незчулись, як Петро — наче вовк між овечок — тихим скоком вбрався між них — ту смикнув, ту щипнув, ту ногою перечепив і, пройшовшись по колу млинком на руках, блиснувши до всіх своїми латками на худім задку, нагледів нарешті собі іншу жертву, пристав до рудого ластуватого хлопчака, що, відокремившись, їв пиріг під маслиною.

— Ді-ід рудий, — тільки почав Петро, а той уже й заскиглив:

— Не дражни-и-ись...

— Дай вкусити, то не дражнитимусь.

Хлопець глянув на пиріг: рум’яний, підсмажений, із сиром...

— Тільки небагато.

— Давай!

Хлопець підставив Петрові пирога, а цей, прицілившись, як гризнув, то той ледве пальці встиг вихопити.

Музика грає і грає. Жарко дихають розморені танцями дівочі груди, парубки, мов на жнивах, заливаються потом, але не хочуть давати спочинку ні собі, ні музикантам. Павлусь, наблизившись до музикантів, не зводить очей із смичка, що так і виспівує у руці скрипаля. Задумливий чубатий парубок-скрипаль, надавивши підборіддям деку скрипки, неначе й забув про неї, злегка тільки торкається по ній смичком, а вона під ним так ніжно-ніжно співає...

— Як наймуся ось на хутори та зароблю, — тихо мовить Павлусь, — то найперше куплю собі скрипку... Тато б купили, але в них грошей нема.

А на барабані він, Павлусь, виявляється, вже вміє вибивати. Бо коли барабанщикові набридло це заняття чи, може, йому закортіло до дівчат, то він, підкликавши Павлуся, з повною довірою передав йому свій інструмент: велику мідну таріль та дерев’яну, схожу на гетьманську булаву калатушку. Коли Павлусь, зашарівшись, зайняв місце барабанщика і, прислухаючись до скрипки, в тон їй торкнувся калатушкою туго напнутої шкіри барабана, а другою рукою сміливо опустив таріль на таріль, то, здавалося, й мідь задзвеніла інакше, і скрипка, відчувши його, збадьорилась.

— Ану, піддай вогню!

Тупотять чоботи, розвіваються стрічки, шаленим барвистим вихором розвихрюється танець, накручуючись все швидше, швидше, аж поки від гамазею не крикнув хтось:

— Трактор! Трактор іде!

І музика одразу змовкла. Замість неї стало чути гуркіт, наростаючий, незнайомий, залізний. Всі обернулися на той гуркіт, слухали, як він наближається. В гурті парубків хтось пояснював, що це комунари із станції до себе в Озера щойно одержаний трактор переганяють.

Незабаром стало видно його. Трактор ішов червоний-червоний — наче з розпеченого заліза весь. Гребе залізними лапами землю, гуркоче, наближаючись, вже аж дзвенить:

— Фордзон! Фордзон!

Троє молодих комунарів зверху на ньому — один за кермом, двоє по боках, мов на чатах, стоять, зашмаровані мазутою, горді, веселі. Слобожани, видно, впізнали їх, Миша Мусійович, пересилюючи гуркіт мотору, гукає натужно:

— Тимохо, ану проори!

І один із тих, що стоять на боках, з ходу включає плуга, заганяє лемеші — і через всю толоку на очах вражених слобожан потяглася свіжа, могутньо вивернута скиба.

— Оце кінь!

— Оце проорав!

З переможним гуркотом трактор пройшов через всю толоку, начадив поміж гамазеями та школою і, зоставивши на огляд дядькам свіжовивернуту, небачених розмірів скибу, не зупиняючись, попрямував на комуну.

Ми, дітлашня, радісною ватагою біжимо за ним, в захваті галасуючи, і Павлусева мідна таріль та калатушка теж мелькає тут, далеко від барабана. А коли нарешті, відставши, зупинились захекані край слободи, то Петро Левадний, ловлячи широкими ніздрями розсіяний в повітрі запах тракторного чаду, каже:

— Не я буду — стану трактористом!

Сам я тепер. Високі жита обступають мене. Небо та колоски, куди не глянь. Сонце, припікаючи, вже висушило росу на хлібах, на траві, прив’ялило ніжний цвіт березки понад межею, а горошок, цей червоніє ще дужче, краплинами крові горить розбризканий у житах.

Один я.

Цуцик прибігав, покрутивсь біля мене, поки був хліб, а як хліба не стало, облизавсь і — скільки не кликав я — подався до села. Хотів би я, щоб і мені була воля податись за ним туди, до села, до хлопців, але мені не можна. Мені пасти, поки тінь не переступлю. А сонце, мабуть, зупинилося в небі — не зменшується моя тінь. Спершу зменшувалась, а тепер стала і все. Вдвічі більша вона ще за мене — де там переступити. Пробував переплигнути — вона теж плига... Рябу я вже провів за налигач по межі, дав їй нащипатися пирію, а тепер знову вернувсь до дороги — тут і їй, і мені просторіш.

Жодної душі на весь степ.

Бджола десь гуде. Коник сюркоче. Перепілка в хлібах підпадьомкнула і вмовкла. В небі ні хмарини і ніби янголи співають — все щось бринить та бринить. Чи то степ бринить нагріваючись?

Дорога безлюдна. Давно вже, вертаючись назад, промчав Кишка жеребцем своїм на хутори — півпудові підкови його, загрібаючи повітря, так і летіли на мене. Рот у коня роздертий вудилами, в хазяїна — міцно стулений. Проскакуючи мимо мене, Кишка на мить скинув у мій бік оком, сердито, неприязно, ніби я в чому-небудь перед ним завинив. Може, що пасу тут? Але ж це не його земля! Понад дорогою кожному дозволяється пасти — вона нічия.

Давно промчав рисак, бігунки і верхом на бігунках — хазяїн рисака, міг би вже й забути про нього, а не забувається, оком тим, черкнувши мене, наче обранив щось у моїй душі чи наслав щось на неї недобре: так тоскно-тоскно стає, аж плакати хочеться. Всі кривди, образи заново оживають. Пригадується мачуха, що так раділа, коли вдалося збути мене дідусеві та бабусі, і тітка Ярина, що зустріла мене, малого, своєю дорослою ворожнечею. Якби могла вона, мабуть, сьогодні б відправила мене назад до мачухи. Виходить, всім я на заваді, нікому не потрібен. Там мачуха, тут тітка, і та: “Нащо він мені здався?” — і ця: “Воно не моє!” Так чий же я? Де мені діватись?

Вчора чув, бабуся розмовляли з сусідками увечері на призьбі. Про мене йшлося. “Вже й дитина їм важка, гріха не бояться, шматком хліба попрікають... Це ж поки ми з дідом здужаєм робити, годуватимем та доглядатимем, а як нас не стане? Хто йому, малому, сорочечку випере, хто голову змиє? Буде, як ото в пісні: «Змиють, мамо, дрібні дощі, а розчешуть густі терни, а висушить ясне сонце»”...

І я вже ніби наяву чую цю пісню тут десь із житів, все повітря мені нею бринить, і небо, й дорога. Чи вчулось, чи то бабуся співають на своєму самотньому політті, думаючи про мене, про мою долю?

Зіп’явшись на межовий стовпчик, озираюсь довкола. Повінь хлібів. То ширшими, то вужчими нивами стікають вони по схилах до вибалків, до яруг, а за балками-вибалками знову розлилися десь аж на край світа, звідки, підпираючи небосхил, блищать мені верхівками далекі білі вежі дзвіниць. Одначе де ж бабуся? Ні за близькими, ні за далекими житами ніде не помітно, щоб біліла їхня хустина.

Спинаюсь на стовпчику навшпиньки:

— Бабу-у-усю!

Тане мій голосок у хлібах, не чути відгуку нівідкіль. Ще сумніше стає. Дорога між хлібами вже розстелилася маревом полудневим, прозорі хвилі біжать і біжать через дорогу: “святий Петро вівці жене”. Оця дорога, я не знаю, куди вона з слободи веде, тільки я вже бачу себе на цій дорозі. Таким, як є, малим бурлаченям, іду геть від мачухи й від тітки по ній, і віщує серце, що й виросту на ній, на цій дорозі горьовито-пісенній, де голову не раз тобі змиють дрібні дощі, а висушить ясне сонце...