Хто ти?

Євген Гуцало

Матрос, видно, вже давненько був списаний на берег, проте й досі форсив у смугастому тільнику й широких та важких штанях-кльош. Татуюванням він похвалитись не міг, хіба що маленьким якірцем на зап’ясті лівої руки. Безкозирка на круглій, як днище бочки, голові сиділа немов улита.

— О, й ви тут сходите, — мовив до високої дівчини, яка скочила слідом за ним із автобуса на занесене густою подільською курявою подвір’я автостанції.

Дівчина була вогнисто-руда, й коси її роздимались хвилями тугого полум’я. Під тим полум’ям світилось чистою білизною напрочуд вродливе обличчя, на якому особливо вирізнялись брови та очі — глибокі й блакитні. Крижаний вираз на обличчі надавав холоду й незворушності ясному поглядові блакитних очей, і тому він був жорсткуватий і непривітний.

Дівчина ніяк не зреагувала на репліку колишнього матроса. Тримаючи в руці цератову дорожню валізку, вона роззиралась по боках.

— Мабуть, ви нетутешня, — здогадався матрос. — Може, допомогти?..

В його репліках крився натяк на загравання, і, видно, дівчині — хоч і молодій із вигляду — вже встигли набриднути отакі дорожні чи вуличні зальоти.

— Провалюй, — сказала вона без зла, й незворушний вираз її обличчя не змінився.

— Ого! — здивувався попутник у приношеній безкозирці. — Ми з характером!

— З характером, — згодилася дівчина й рушила в тому напрямку, що й решта пасажирів, які повиходили з автобуса.

— І давно? — ступаючи збоку, поцікавився допитливець, метучи куряву штаньми-кльош.

— Завжди... Так провалюй, чуєш?