Хто ти?

Євген Гуцало

— До Одарки Шмаглій? — перепитала. Голос у неї виявився по-чоловічому баритональним. — Лежить у нас така... Хто ж тебе пустить?.. Нема зараз нікого з лікарів, усі гуртом на операції, там дитя трудно народжується. Та й не можна до неї. Тут її рідні дітки навідувались — і то...

— Я від її профспілкової організації, — знайшлась відвідувачка. — Від колективу, маю дуже важливе доручення.

Профспілкова організація, либонь, справила на орлиноброву няню враження, бо, повагавшись, вона прогула соковитим голосом:

— Та які вже можуть бути до неї доручення... Спить вона. Ото хіба що поглянеш, а побалакати чи й удасться... Ох, і перепаде мені, як довідаються!

Ця дорідна, немов символ жіночої перезрілості, няня таки мала чуле серце і, відчинивши дверцята шафки, дістала білий лікарняний халат... При ході в няні так рухались могутні клуби ніг, наче по коридору вона котилась на безшумних гумових колесах, а відстовбурчені лікті ходили, як ходуни людиноподібної машини. Відчинила двері палати, кивнула туди головою:

— Її ліжко під вікном.

Власне, перпендикулярно до широкого й світлого, на всю стіну, вікна стояло аж троє металевих ліжок, а поряд із кожним — тумбочка й стілець. Хворі лежали, накриті білими простирадлами.

Дівчина, переступивши поріг палати, спинилась у легкому замішанні, приглядаючись до жіночих облич, хутко, прискіпливо, розгублено, не в змозі зупинитись бодай на одному. Невже оця, що ложечкою колотить якісь ліки в склянці? А може, оця, згорнулась калачиком, накривши подушкою голову? Няня сказала, що спить...

Спала горизнак — посередині, між двома боковими ліжками — хвора, якось дивно поклавши біля вух долоньки худеньких рук. Лежали долоньки, як розгорнуті чутливі листочки, ловлячи сонячне проміння, що падало через вікно, і в тому була якась зворушлива безпорадність. Обличчя жінки — змарніле, з гострими вилицями, обтягнутими тоненькою, мало не прозорою шкірою, з проваллями очей, під якими ще більшими проваллями видавалися сині смуги, — було таке чуже, незнайоме, що дівчину пройняв раптовий конвульсивний острах, і вона несподівано сіпнулася всім своїм молодим, здоровим тілом.

По хвилі її вуста ледь чутно щось прошепотіли, проте сон хворої був такий міцний, що вона не прокинулась і не розклепила повік.

— Хай спить, — озвалась жінка, що й досі механічно колотила ложечкою ліки в склянці. — Коли Одарка спить, то їй легше.

Відвідувачка повернула голову на той голос: мовби чула й не чула.

— Вві сні завжди легше, — пояснила хвора.

Дівчина знову перевела погляд на ті дві розтулені долоньки, помережані безліччю борозенок, уже побиті жовто-зеленими плямами, що розпливлись не на шкірі, а десь углибині під шкірою. Такими самими неживими темними плямами було поцятковане обличчя, шия, а також груди у викоті лікарняного халата. Судома перехопила дівчині горло, й вона здригнулась, вбираючи повітря через ніс із легеньким посвистом-хлюпанням. Зір заткався пеленою сліз, їхній туман тремтів — і тремтіли біла палата, кущі бузку та акацій за вікном, ліжка з хворими.

Й раптом через ту пелену, через туман привиділось, що важкі, змертвілі повіки хворої ворухнулись, а з-під них блимнуло глухе світло погляду... Опанувавши себе, справді вже зустрілася з тим поглядом, який з тоскною натугою сотався десь із самісінького нутра хворої, її болящої свідомості. Погляд був зітканий із тьмавості, неусвідомленості — власне, він здавався лише інерцією колишнього живого погляду очей. Проте дівчина побадьорішала, приглядаючись до змученого хворобою обличчя, до губ, темна тінь яких, виснажена й тоненька, ледь прикривала випнуті зуби.

Дівчина, гноблена високим своїм зростом, опустила голову до грудей, наче тягнучись ближче до хворої, і її вуста знову щось прошепотіли беззвучно...

Обличчя хворої зосталось байдуже й чуже. Це було обличчя людини, яка нічогісінько не здатна осмислити, впізнати. А оскільки мовчання затяглось, то голос, який зненацька пролунав у палаті, видався несправжнім.

— Хто ти? — спитала хвора.

Спитала, а свідомість її, либонь, була десь далеко. І ще не пролунала відповідь, як вичахлі й прозорі, мережані блідими жилками повіки стали наповзати на суху випуклість гарячкових очей. Наповзали повільно, як невідворотна біда, й тепер уже їхнє болісне ткання лежало на очах. І не можна було зазирнути в них, не можна було через їхній погляд діткнутись до свідомості, оповитої химерним сном...

— Хай поспить, — мовила пацієнтка з сусіднього ліжка. — Що їй передати?.. Я не за передачу кажу, ні. Передачі їй не потрібні... Хто приходив?

У цей час до палати вкотилась няня на ногах — надувних гумових колесах і, ворушачи ширококрилими орлиними бровами, чіпко взяла молоду відвідувачку за лікоть, владно вивела в коридор і вже тут забубоніла так, що було чути скрізь:

— Дитя таки дістали вакуумним апаратом. Якби не вакуумний апарат...

Дівчина слухала й не розуміла: яке дитя, який вакуумний апарат? Її кроки на кахляних плитках підлоги лунали різко, розпачливо. Няня в приймальному покої зняла з неї лікарняний халат, похапцем запхала до шафки.

— Приходьте не приходьте — Одарці вже ніяка профспілкова організація не допоможе. Всі ждуть з дня на день. Агонія.

— Що ждуть? — пролунало запитання.

— А що можна ждати? Ось і ждуть... У неї, дочко, така хвороба, від якої тепер іще ніякого порятунку не знайшли.

— Яка хвороба? — пролунало запитання.

— Що й казати, — мовила няня непевно. — Хвороба віку. Сама знаєш...

Сонце висіло між верхівок тополь, між їхнього тріпотливого листя, і скидалось на велику золоту рибу, яка голічерева блищить поміж латаття на поверхні води. Сухе тепло літнього дня, запах трави, акації, полину, дух, яким віяло від землі, — все видалось таким підбадьорливим, свіжим. Це були пахощі живого світу, й навколишні кольори — зелені, голубі, жовті — теж належали живому світові: щириці, незабудкам, соняшникам. І живими звуками озивався цей світ — голосами людей, щебетом птахів, сигнальними гудками локомотивів у депо, воронячим граєм над осокориною лавою.

Дівчина якусь мить стояла за ворітьми лікарні, мовби не вірила, що цей світ зостався незмінним, незважаючи на те, що вона бачила щойно в лікарні, незважаючи на те, що людське життя зараз перебувало на межі між життям і смертю, і ця невидна межа була тонесенька, нетривка, щохвилі могла обірватись — і тоді...

Остерігалась думати про те, що мало статись тоді, бо не могла повірити, що буйна, життєрадісна плоть літньої зелені, оці соковиті звуки, ці квітучі барви можуть зникнути, перестати існувати. Й тому не здатна була допустити думки про реальність зникнення, смерті...

Близько почувся гуркіт поїзда, що сповільнював біг, і ген через широкий майдан, вільний від дерев та кіосків, майнув червоними цегляними стінами вокзал... Дівчина вже хотіла ступити через дорогу, перечікуючи потік автомобілів, як раптом із протилежного боку, з-під тінявого накриття, утвореного гіллям плакучих верб, пролунав благальний окрик і затупотіло важке взуття.

— Уже їдеш? Полундра! Куди ж так швидко!

Дівчина обернулась на крик і гупотняву саме в ту мить, коли тверда гаряча долоня лягла їй на плече. Поряд стояв отой списаний на берег матрос, із яким сьогодні їхала в автобусі від обласного міста, — у тільнику стояв, у штанях-кльош, у безкозирці і навіть із тією самою переможною усмішечкою.

— Підвечіркую в кафе, аж глядь — ти йдеш. Мені отут, — ударив себе в груди, — і серце заболіло... Послухай, а може, перекусимо вдвох, га? Я вгощаю!

Матрос не так зрадів, як здивувався, що дівчина слухняно пішла з ним до кафе, яке блищало скляними стінами у вербовому затінку. Й коли вже сіли за квадратний пластиковий столик, спитав співчутливо:

— Та що з тобою, га? Ти сама на себе не схожа. Хтось образив? — І він ворухнув випнутими грудьми. — Чи горе якесь? — І, не дочекавшись відповіді, назвався: — Я — Нестор Минайленко. А ти?

— Галя.

— Прекрасно! — чомусь неймовірно зрадів Нестор Минайленко, наливаючи в склянки рожевого портвейну. — Давай за знайомство!

Дівоча рука слухняно взяла склянку з рідиною, у якій рубіновими зблисками відбивалося вечірнє сонце. Пила короткими ковтками, й коли відняла порожню склянку, то на губах вогко мерехтіли рожеві цятки вина. Матрос, не гаючись, долив іще, хвацько підморгнув — і дівчина, яку немов підмінили на невпізнанно покірну, дрібними ковтками швидко випила. Матрос кинувся до буфету, повернувся з пляшкою, усміхнений, мовби радів із якоїсь великої удачі.

— Галю, — сказав, — я твій друг. Називай мене просто Нестором. Я скрізь Нестор... А ти звідки? В нашому містечку таких нема.

— Я приїжджала до матері, — мовила дівчина, яку вжє почав розбирати хміль.

— І так швидко від’їжджаєш?

— Мати в лікарні.

— Чого ж ти кинула її так швидко? — допитувався.

— Я прийшла до неї в палату, а вона мене не впізнала. Питає: «Хто ти?»