Хто ти?

Євген Гуцало

— Та ти що? — вражено охнув матрос. — Мати не впізнала?

— Вона зовсім хвора. Не сьогодні-завтра помре.

— І ти хотіла поїхати? — Матрос, тверезіючи, дістав цигарку, запалив. — Кинути, щоб мати вмирала в лікарні?

— Але ж не впізнала! — силкувалася щось доказати дівчина, тільки не могла, бо слова спливали на язик порожні й легкі, як сокориний пух. — Питає: «Хто ти?»

— Значить, зовсім втратила свідомість. Буває. Якось у мене влучили тренувальною гранатою. Я теж ловив чмелів.

— Не тому, — заперечливо похитала головою.

— Не тому?

— Вона зовсім не пам’ятає мене. Зовсім. — А що матрос, звузивши очі, недовірливо приглядався до неї, сказала: — І я там, у лікарні, теж не впізнала її.

— Ти не впізнала матері?

— Ні.

Матрос відкинувся на спинку стільця й слухав музику, яка линула з репродуктора. «Ми з тобою, як море і небо, — співав соковитого тембру баритон. — І далекі й близькі водночас...»

— Бачиш, Несторе, — довірливо мовила дівчина, відчуваючи нагальну потребу висповідатись комусь. — Я ніколи не знала матері, бо вона мене ще маленькою здала до дитячого притулку. Й ніколи не навідувалась. Тільки тітка, її рідна сестра, зрідка приїжджала.

— А батько?

— Я не знаю, хто мій батько. Я росла і виховувалась у притулку... Мати вже не скаже, й ніхто не скаже. Після притулку я пішла на швейну фабрику й шила блузочки, весь час блузочки. Якось приїхала до тітки, випросила материну адресу. — Досі говорила рівним, монотонним голосом, та тут голос обірвався, лице зсудомилось. — Я не могла зрозуміти... не могла зрозуміти, чому вона відцуралась назовсім! Ну, нагуляла мене, коли була молодою, ну, хотіла видати себе за бездітну, не прославитись матір’ю-одиначкою! Заміж хотіла... Але ж потім! Потім, коли я виросла... Хай би просто навідалась! Навіть до тих, хто в притулку, матері навідувались! Я б тільки глянула, я б тільки взяла її долоні в свої, притулилась до них губами, притулилася б щоками...

Сльози текли до кутиків уст, і дівчина мимохіть злизувала їх кінчиком язика — то з лівого кутика, то з правого. Репродуктор уже транслював іншу пісню — чоловічий голос із награною пристрастю, з фальшивим придиханням зізнавався всьому світові в тому, в чому не мав сміливості зізнатись одній-єдиній, омріяній. Кілька горобців на сусідньому столику дзьобали крихти, а один пив на підлозі розлите пиво — дзьобнувши краплину, відхилявся назад і задирав голівку, щоб та краплина скотилась йому по горлечку.

— Алкаш! — захоплено мовив Нестор-матрос, списаний на берег, упівока стежачи за крилатим завсідником районного кафе. Й до дівчини: — Давай, Галю, сповідайся від душі!..

— І я надумала приїхати сама до матері. Не збиралась ні звинувачувати її, ні дорікати. Я вже доросла, так? Я вже самостійна, так? Просто хотіла глянути на свою матір. Ніхто цього права відібрати в мене не може, навіть мати, так? Гляну, думаю, і поїду назад. Чи на фабрику свою, чи ще куди. Світ великий, не без добрих людей... От і приїхала. В палаті лежить, розплющила очі, питає в мене: «Ти хто?»

— Гад буду! — скрикнув Нестор і у відчаї вдарив кулаком по столику. Горобці пурхнули геть. Той, що пив пиво, зірвався пізніше за всіх і летів, провалюючись донизу. — Тут тебе ніхто не зачепить, чуєш! Галю, чуєш! Давай вип’ємо. Давай вип’ємо, щоб матері не цуралися своїх дітей... А оті, що аборти роблять? Ненавиджу!

Вже віяло вечірньою прохолодою, з близької клумби поблизу кафе струмував тонкий і свіжий запах матіоли. Дівчина вмовкла і задумалась. Її обличчя у вечірніх сутінках хворобливо побілішало, а блакитні очі поглибшали й потемнішали.

— Несторе, — озвалася спроквола. — Вона помре. А їй не можна вмирати.

— Не можна? Чому? Така мати — страшна! Ти її жалієш?

— Жалію.

— А вона тебе пожаліла? — Нестор поклав на столі пудові кулаки. — Скажи, пожаліла?

— Ні. Вона жила не для мене, а для... Розказували, є тут один. Любила! — Із якимось істеричним здивуванням: — Любила? Купувала його любов, як тільки могла. Ціною мого життя... ціною життя своїх дітей. Чужу байдужість купувала, чужу жорстокість! Чуєш, Несторе, в неї є ще двоє дітей. Крім мене. Я для неї — ніхто... їх жалко...

— Себе пожалій!

— Вони ж не винуваті ні в чому. Як і я... Ми не вибираємо собі матерів і батьків не вибираємо. А якби можна було вибирати?

То шепотіла, то голос її лунав різко, і в тих перепадах тремтів біль.

— Ага, кого б ти вибрала, якби можна? Я б не вибирав — ні батька, ні матір, вони обоє в нормі. В нормі, зрозуміла?

— І я б не вибирала, хоча й нема... Слухай, Несторе, а може, саме в цю хвилину, саме в цю... — Вона сповільненим поглядом обвела кафе, відвідувачів, ковзнула по вербах та по клумбі за вікном, увібрала зором лісові хмари на небокраї, прудких ластівок над верхами тополь. — Чуєш, Несторе...

Матрос, списаний на берег, зачарований таємничою мелодією її голо'су, теж наче прагнув почути щось особливе — те, що мало вибитися зі звуків вечірнього містечка, що, може, слід було почути самою душею.

Дівчина й справді щось почула — в єстві своєму чи поза єством, а тільки звелась із-за столика і, мовби звана тим покликом, пішла з кафе. Нестор незграбно штовхнув ліктем недопиту пляшку — стілець гойднувся і впав — і, нетвердо ступаючи по рипучому гравію, наздогнав дівчину під вербами. І не впізнав — на обличчі, в очах мовби застигла тінь жаху, який зараз точив серце. Матрос владно поклав тверду долоню на високе дівоче плече, й воно від упевненого доторку покірно поникло, наче опало, і вже наступної миті розворушканий вогонь її рудих кіс лежав на його грудях, і тонкі пасемка лоскотали шию, підборіддя, тріпотіли біля губ. Голова її пахла сонцем, курявою, полином, і Нестор, нітрохи не подивований тим її розпачливим порухом, тільки розплющував і заплющував очі, ніби перечікував і той дівочий порив, і приступ несподіваної ніжності в собі.

— Куди ж ти поїдеш? — мовив Нестор згодом, коли вони повільно йшли по вистеленій піском доріжці. Уже світив місяць, великий і блідий, у попелястому небі. Поблизу на залізниці озвався паровоз. — Уже пізно. Хочеш — могла б переночувати в нас. Моя мати — в нормі, все зрозуміє. І старий так само...

Дівчина, зігнувшись, зірвала поміж полину стебло цикорію й тепер мовчки розглядала широко розплющені пелюстки його квіток. Вони зупинились під розложистим ясеном, гілля якого звисало мало не до землі, творячи зеленаву схованку. Несподівано матрос, гостро зітхнувши, вдарив долонею лівої руци себе в груди, мовби клятву давав, правою рукою обійняв дівчину й міцно пригорнув. Заскочена зненацька, вона впустила на траву свою дорожню валізку, з якою не розлучалась, але враз напружилась, ліктями відштовхнулась так, що матрос заточився.

— Ти чого? — зі сльозами в голосі спитала. — Чого?

— Та я ж... із доброю душею! Не дурій...

— Чого пристаєш? Га? Ти хто такий? Де взявся такий?

— Не дурій, — бубонів Нестор хрипким голосом. — Я ж по-доброму...

— Отак по-доброму? З руками? — схопила на траві валізку, гнівно випросталась. — Живосилом?.. Хто ти такий?

— Я ж тільки поцілував... З добром до тебе. Повір!.. Та я ж кожному горло перегризу, хто тільки зачепить!

Матрос запевняв, б’ючи себе в груди безкозиркою, кричав про свою вірність дружбі, товаришам, та дівчина вже не чула, стрімголов біжучи геть. Її світла рожева сукня живою плямою раз і вдруге майнула між зеленню і згасла. Матрос Нестор рвучко смикнув на грудях смугастий тільник, кинув безкозирку на ясенове гілля, і поза, якої на хвилю прибрало його дуже тіло, виражала докір самому собі, безсиле каяття, співчуття чужому горю...

Старший сержант міліції Костирко Олексій вдруге цього дня помітив незнайомку в містечку. Уже без форми, переодягнений у теніску й спортивні штани, сержант саме точив із колонки воду в відро, коли мимо по вулиці пройшла дівчина з великою кількістю, як здалось його професійному чуттю, особливих прикмет. Серед цих прикмет стрункі, оголені вище колін ноги посідали не останнє місце. Дівчина мала заплакане, знервоване обличчя, в погляді був лихоманковий блиск, і сержантові Костиркові Олексієві подумалось, що з власницею таких славних особливих прикмет щось уже сталось або неминуче станеться. Наточивши води в емальоване відро, він подався в свою холостяцьку кімнатку, та, відчувши неспокій і сум’яття в душі, невдовзі став одягатись...

Згодом незнайомку помітив годинниковий майстер, який саме повертався від тещі, з ритуальних тещиних млинців. Ці ритуальні млинці не обходились без пляшки старої вишнівки або слив’янки, як не обходились і без традиційних балачок про те, що треба в обласному ювелірному магазині скуповувати золоті речі. «Бо вже до старості йдеться, повилітають зуби, — казала теща, — то з чого наша сім’я повставляє золоті? Про зуби треба думати тепер, а не тоді, коли повипадають». Зять, ситий млинцями, наливкою і балачками про майбутні золоті зуби, повертався додому, коли несподівано біля будівлі побуткомбінату застеріг постать отієї дівчини, яка прекрасним видивом майнула йому сьогодні у вікні майстерні. Знову несла валізку в руці, як і вранці, і щось безпритульно-скривджене було в її ході. Зиркнувши на наручний золотий годинник (було вже по десятій), майстер подумав про те, що можна було б запросити дівчину до себе додому, дати притулок, та тільки зітхнув, згадавши про свою сварливу бездітну жінку...

Судовий виконавець Венедикт Венедиктович — людина зовні інтелігентна й майже з вишуканими манерами, якби не клята звичка шморгати носом, — помітив незнайомку саме тоді, коли вона біля районного Будинку культури розглядала афішу нового кінофільму. На афіші було зображено американського ковбоя, який із багатозарядного кольта цілився в поодиноких нічних перехожих їхнього провінційного містечка. Венедикт Венедиктович уже намірився підійти до дівчини (і навіть першу фразу для знайомства підготував: «Скоро останній сеанс закінчується, а ви тільки зібрались у кіно»), як вона, мовби вгадавши його наміри, відірвалась від афіші й хутенько подалась геть під наведеним на неї дулом багатозарядного кольта. Придивившись уважніше, судовий виконавець зрозумів, що ковбой цілиться також і в нього, і з недобрим відчуттям у душі почвалав додому...

Тим часом, блукаючи безцільно, дівчина знову опинилась біля лікарні. Стоячи за огорожею, вздовж якої росла кущами акація, вглядалась у вікна. Деякі темніли глухими більмами, деякі повнились ясним мороком ламп денного освітлення, і поміж них — заплющених уві сні й розплющених у напівсні — силкувалась відгадати вікно палати, до якої сьогодні заходила. Не запам’ятавши, тепер дорікала собі, сповнюючись відчаєм, наче від того, якби могла поглянути у вікно материної палати, залежало щось дуже важливе, таке, що могло зарадити, допомогти, врятувати...