Хто ти?

Євген Гуцало

— В лікарні Одарка, хіба тобі діти не сказали? А ти їй ким доводишся? Бо вона тут самотиною живе, не тутешня. Либонь, родичка чи ні?

— Родичка...

— Значить, далека, — здогадалась бабця й дивилася недовірливо. — Далека, так?

— Мені тітка дала адресу, — спробувала пояснити дівчина. — Я навіть адреси не знала... З-під Одеси я...

— А що привело в таку далеч?

— Провідати закортіло.

— Ага, — гойднула бабця кругленькою та білою капустинкою голови. Спритною була вивідувачкою, та дівчина не квапилася зі своїми таємницями. — В лікарні Одарка, хай господь милує...

Її зморшкувате личко засяяло співчуттям, проте очі не ожили, зосталися схожими на двох волохатих гусениць у побурілих осінніх листочках. Присіла на лавчині скраю, мовила:

— Лікується, а чи й поможе їй те лікування... Дітей жалко, малі ще зовсім. Ілько від одного батька, а Галя від другого.

— Який Ілько? Яка Галя? — не втямила дівчина, вдивляючись у тьмаву тьму, яку снували за підсліпуватими повіками бабині очі-гусениці.

— Діти її — Ілько й Галя... Перший був славний чоловік, робив у локомотивному депо, від грудної жаби помер. І хату залишив Одарці, і майно, і гроші на книжці. Та вона хутко пустила все з димом, тільки закуріло.

— З димом? — нетямковито перепитала дівчина. — З яким?.. Згоріло?

— Та не згоріло, де там, — жебоніла бабця. — Їй би жити в чоловіковій хаті, їй би доглядати хлопця, а вона візьми й сплутайся. Ще не стара, то хай би знайшла чоловіка, але ж не такого. Достеменний циган! Їздить на «Волзі», в нього жінка є в кожному селі, нині він балює в одної, а завтра вже похмеляється в другої. І квартира своя в місті. Одарка йому не пара, і він їй не пара... Завжди отам, — кивнула на клени під дерев’яним сарайчиком, — свою «Волгу» ставив. Значить, в Одарки є гроші, коли «Волга» в дворі... Коли не було грошей, він не приїжджав, цей Рафальський...

— Які гроші? — не розуміла дівчина, покусуючи білими зубами нижню губу.

— А такі! Хату, що в спадок дісталась від чоловіка, вона продала, бо Рафальський вимагав грошей. Одарка йому і горілку, й костюми купувала. А вже дівчинку від нього мала, Галю. Думаєш, записав дитину на себе? Де там! У нього, видно, таких побічних дітей повно... Одарці в депо дали оцю кімнатку, виселилась тут сім’я в новий будинок. І я казала, й сусіди казали Одарці: схаменись, забудь свого цигана, думай про дітей. А така вдача — світу за ним не бачила, все ладна була йому віддати. Рафальський чим платив? Поки гроші — приймав у себе й сюди приїжджав. А як злягла в лікарню, то «Волги» ні разу не було в дворі. Діти самі хазяйнують. А жалко їх, малі. Сусіди підгодовують. А завтра як? Треба для них пристановисько шукати, якийсь притулок дитячий. Є ж такі притулки, правда?

Дівчина слухала з сухими та шорсткими очима, неначе з целулоїду виточеними. При словах про дитячі притулки закліпала повіками, перемагаючи раптовий приступ плачу, та не перемогла, й блакить її погляду засріблилась тоненькою росою.

— Хай господь милує, звісно, — жебоніла бабця-печеричка, — щоб у наш час... Так тільки раніше траплялось, ще по тих роках. Не діждешся Одарки, з лікарні вже їй дороги нема... То ким ти їй доводишся, га?

В дівчини ледь тремтіли губи. Вона, либонь, уже не бачила нічого довкола й не чула балакучу бабцю, а тільки прислухалась до болю в своєму єстві, прислухалась до тих знеможливих струмів, які пронизували тіло й затьмарювали свідомість. Бабця щось турботливо гомоніла, та дівчина раптом звелась із лавчини і, прикладаючи долоню до губів, наче силкуючись стримати ридання, що рвалися з грудей, пішла з двору, спотикаючись і заточуючись.

Отямилась у парку. Тут росли велетенські осокори, що саме губили пух, і все довкола було наче бруднуватим снігом вистелене. У фонтан, який давно не діяв, хтось звалив паркову лаву, вся дерев’яна спинка якої була порізана ножами: красувались всілякі імена, між якими стояв плюсовий знак, а також дати. По пустельній алейці промчала зграйка дітлахів. Вони сірниками запалювали сокориний пух, і кволе синяве полум’я бігло слідом за ними, гасло, знову спалахувало. Бездимне й бліде, наче то горів розлитий спирт.

Мабуть, саме те неправдоподібне полум’я й отямило дівчину. Тепер ступала по випаленій алейці, по зотлілих слідах, дивлячись під ноги. Не те що повеселішала, а наче сповнилась гіркої іронії до самої себе, й ця іронія спільно з недавнім душевним струсом зарум’янили їй щоки, а в очі мовби війнули димком літнього смутку.

Мимо гіпсового фізкультурника, що завмер з гранатою в одній руці та з футбольним м’ячем у другій, дівчина зійшла на берег ставу. Оточений очеретом, наче в зелену раму взятий, з чубатим острівцем посередині, з жовтавими будівлями цукрового заводу на близькому протилежному березі, ставок здавався коштовною перлиною в цей погідний літній день.

Дівчина ступила вбік і відразу ж за кущами верболозу наткнулась на риболовів — Ілька й Галю. Поставивши ноги рогачиками, хлопчина забрів далі у воду, а дівчинка — у майці й трусах — ближче до берега. Обоє тримали в руках вудочки й зосереджено, як заворожені стежили за поплавцями. В їхніх щупленьких постатях відчувалося стільки приреченої терплячості, що в дівчини, мимовільної сторонньої спостерігачки, тоскно занило серце.

— Агов!

Брат і сестра миттю обернулись — і зацвіли усмішками, впізнавши недавню гостю.

— Їсти хочете?

І, не чекаючи відповіді, стала діставати з сумки батон, ковбасу, сир, яйця, печиво. Незабаром усі сиділи на траві, підібгавши ноги, і з апетитом жували бутерроди. У вербах стрекотала сорока. Біло-оранжеві метелики сиділи на очеретяній стеблині. Посередині ставка плив дядько в надувному гумовому човні, гребучи широкою лопаттю весла... І приїжджій дівчині здалося: ця картина не те що знайома з дитинства, а рідна, щемливо дорога... І вже не було в душі недавнього надриву почуттів, а стало спокійно й мирно.

— І ловиться риба? — спитала вона.

— О! — радісно вихопилось у хлопчини, який, либонь, тільки й чекав на запитання. Його набурмосене личко ожило, заграло. — Без улову не повертаємось. Ловляться карасі, линки, сазанчики, окунці, коропи.

— Я вчора зловила отакого коропця, — показала Галя руками, в одній тримаючи булку, а в другій кусень ковбаси. — Піймався на черв’яка.

— Якби не з берега, а з човна, — мовив Ілько й кивнув на риболова, що в гумовому човні приставав до острівця посеред ставу, — то можна було б велику рибу вудити. І навіть на базарі продавати. А так вистачає на прожиток.

— Тобі ж дядько Тилимон обіцяв дати свою стару довбанку...

— Обіцяв. Каже: як помру — тоді й візьмеш. — І додав із поважним виглядом: — А він ще такий здоровий, не збирається вмирати... Можна пліт збити з дерева, але то вже на ту весну, мабуть, як мати з лікарні випишеться. Бо, казала, має підлікуватись.

— Ількові цієї осені йти до школи, — мовила Галя.

— Ага. Тільки в мене ще нема ні зошитів, ні книжок.

— В якій лікарні лежить мати? — поспитала дівчина, відчуваючи, що сльози знову засвербіли в очах.

— У нашій, біля залізниці. Тільки до неї однаково не пускають. Раніше ми їй усякі передачі носили — молоко, пряники, а вчора не взяли, повернули, й тітка в білому халаті сказала, щоб ми більше не ходили.

— Спасибі за обід, — поважно подякував Ілько. Й заквапився до води: — О, мій поплавець потонув!

Галя взяла свою вудочку на березі, насилила на гачок свіжого черв’яка і, забрівши в воду, розмахнулась широко, по-хлоп’ячому. Раптом вона повернула русяву свою голівку з розмаєним волоссям, поспитала весело:

— А як вас звати?

— Так, як і тебе, — відповіла незнайомка.

— Галя? — зраділа дівчинка.

— Галя, — гірко всміхнулась незнайомка.

Вона подалась через тінистий містечковий парк так, наче ходила тут часто і знала кожну стежку й кожне потайне місце. Поминувши пролом в огорожі з шлакоблокових сірих плит, вона опинилась на території базару, вимерлого в цю пору. Порожні рундуки, порожні столи; на землі розгублені й затоптані листочки петрушки, стрілочка цибулі, кілька барвистих ядер молодої редиски.

Через арку, над якою тріпотіло два прапорці, вийшла до одноколійної вітки залізниці. Либонь, і такий базар, і така арка, й така залізниця, обіч якої поріс запорошений полин і в’юнилась білоока березка, були уже колись бачені, колись відчуті. А може, свідомість виворожила картину схожого містечка раніше? І чому саме такого, а не іншого?

Обійшовши збоку смугастий шлагбаум, дівчина вже напевне знала, що ген попереду, де стримить над дорогою рядок тополь, має бути лікарня...

У приймальному покої їй трапилась натоптувата няня: широкі брови — наче крила у вирізьбленого з дерева орла, рум’яні щоки — як дорідні короваї, а губи навдивовижу маленькі, мовби скручений мишачий хвостик. А тому-то няня на місці справжніх намалювала з допомогою червоної помади губи несправжні: чи то сердечком, чи то бубликом.