Хто ти?

Євген Гуцало

Від лікарні подалась на вокзал. В залі очікування, скоцюрбившись на грубих, дебелих лавах, куняло кілька пізніх пасажирів. Знайшла поглядом розклад руху поїздів — потрібний їй поїзд проходив через цю станцію вранці. Не опечалившись, а швидше навіть зрадівши, з тьмавого приміщення, що тхнуло гаром, вийшла на пристанційний майдан. Пахло липами, віяло гіркуватим вітерцем із поля. В чистому небі висипало безліч зірок, і їхні бджолині рої позастигали у вічному своєму, нерозгаданому польоті.

Перетнувши майдан, дівчина подалась до центру містечка. Назустріч їй траплялись пари, що поверталися з танців у парку культури. Святково одягнені хлопці кидали цікаві погляди на дівчину, що видзвонювала по тротуару високими каблуками, проносячи на вродливому обличчі чи то маску болю, чи то втоми й відчуженості. Чулись жарти, лунав сміх, якісь репліки линули навздогін, та ніщо не дошкуляло дівчині, зостаючись поза межами її відособленої свідомості.

— Вас провести? — перепинив їй дорогу юнак із самовпевненою усмішкою на циганкуватому обличчі. — Таких дівчат можуть і скривдити.

Вона пройшла мимо, наче повз дерево, і юнак, нітрохи не роздосадуваний невдачею, тільки свиснув услід.

Ось нарешті і той цегляний комунальний будиночок блимає освітленими вікнами. Удень тут сохло стільки випраної білизни, а тепер ледь видніли обвислі шворки між стовпами. Наляканий кіт прожогом вискочив із темного під’їзду, за ним стрімголов кинувся другий, — і дівчина спинилась, бо несподівано зайшлося серце. Билось так голосно, що його, здається, можна було б почути на відстані. І пришвидшено струмувала кров, тугими дзвонами відлунюючись у скронях, у вухах.

В під’їзді було темно, і, натикаючись на якісь мішки, ящики та відра, дівчина навпомацки наблизилась до дверей, скрадливо постукала. Прислухалась — ні шереху за дверима. Постукала голосніше — й майже тієї самої миті двері відчинились, на порозі немов уродилася стрімка хлоп’яча постать. Зараз, як і вранці, хлопчина скидався на злий дух, свавільний, невпокорений. Мисливський азарт у його виразних — на косий розтин — очах не згасав, либонь, ні на мить.

— Ви до матері? — спитав Ілько. — А вона ще не повернулася з лікарні.

І так само, як удень, під його ліктем загойдались кучматі пасма русявого волосся, яке, розпавшись, умить явило смагляве обличчя сестрички Галі. І так само, як удень, мерехтіли карі вічка, мов равлики, і їхнє живе свічення виражало непогасну цікавість.

— Ще немає, — мовила й дівчинка.

— Може, завтра вже випишеться, — мовила пізня гостя, відчуваючи, як у горлі засвербіло. — Почекаю... Мій поїзд уже пішов, а наступний іще не скоро. Пустите переночувати?

Діти дружно відступилися з порога, й дівчина зайшла в квартиру, роззираючись.

Квартиру складала одна кімнатка, яка правила за кухню, спальню, вітальню й комірчину водночас. Біля газової плити стояв мішок із картоплею; в старій шафі з навстіж одчиненими дверцятами виднілись торбинки, пакунки, банки, каструльки; стіл був завалений посудом, ложками, ганчір’ям, серед якого лежав буханець хліба й було розсипано пшоно; ліжко, де жужмом лежали подушки й ковдра; стілець із одірваною ніжкою звалився боком... Коротким поглядом охопивши всю занехаяну квартиру, пізня гостя сказала:

— Весело живете... Ви вже вечеряли?

— Вечеряли, — поквапливо мовив Ілько. — їли хліб із повидлом.

— Зловили щось вудочками чи ні?

— Вона, — кивнув на сестру, — зловила великого карася.

— Отакого, — показала Галя руками. — А йому попадались окунці й дрібненькі краснопірки. Зварили юшку — з перцем і лавровим листям. Уже поїли...

— Завтра на сніданок зготуємо вареників із вишнями.

— Нас учора баба Векла пригощала варениками з вишнями, — сказав Ілько.

— А позавчора тітка Лапиха кликала їсти вермішель із молоком, — похвалилась і Галя.

Знову пізній гості цього убогого родинного вогнища перехопило подих. Що її знову привело сюди? Який усвідомлений чи неусвідомлений поклик? Чому не змогла на вокзалі дочекатись ранкового поїзда, аби податися геть ізвідси — від матері, яка й не була їй ніколи матір’ю, бо відцуралась від неї ще в колисці, а побачивши вперше, не впізнала й мовила в напівзабутті: «Хто ти?»? Чому не подалась геть від цих дітей, які не сьогодні, то завтра стануть сиротами й також потраплять у притулок, як свого часу потрапила вона сама, й не побачать не тільки матір, яка вже не зведеться з могили, а й батьків, котрі відцурались від своїх дітей ще до їхнього народження? Чому не втекла геть від своїх братика й сестрички, які й не підозрюють про те, що зараз ось у їхньому занехаяному житлі опинилась не випадкова гостя, не чужа людина, а їхня рідна сестра... А їхня рідна сестра волею долі, завдяки вдачі рідної матері, яка, народивши, не вміла дати щастя своїм дітям, бо мала сліпе й нерозумне серце...

— Значить, будемо стелитись, бо вже пізно й пора лягати спати, — мовила.

Діти кинулись до ліжка, в чотири руки слали брудне простирадло, намагаючись збити чорні як вугіль подушки... А вона стояла з опущеними руками й не могла ворухнутись, бо щойно їй спало на гадку, що цю метку, чорнооку дівчинку, яка зараз метушиться, блискаючи то ліктями, то коліньми, неспроста названо Галею — так само, як і її, первістка, зданого до притулку. І вже, мабуть, не вірячи в їхню зустріч, але в душі розкаюючись за свій вчинок (зараз чомусь кортіло думати, що мати розкаювалась), мати ще раз назвала свою дитину Галею... Значить, сестри, й обидві — Галі...

— Де ж ви покладете мене? — спитала.

— Ми спимо в одному ліжку всі троє. Матері немає, то на її місце... Ми від стіни, а вона скраю...

В маленької Галі був пустотливий вигляд, а Ілько супив чорні брови й зовсім не квапився роздягатись, як його сестричка. І коли їхня пізня гостя вимкнула електрику, він, так і не скинувши сорочки й штаненят, уклався біля голої та холодної стіни. «Лишенько, які вони сухоребрі, які недоглянуті, які занехаяні. Самі ж і перуть собі... Й не відають, що їх чекає завтра, післязавтра. Добре, коли потраплять до одного притулку. А коли до різних? І загубить тоді брат свою сестру, й можуть більше ніколи не зустрітись. І я ніколи їх більше не побачу. Сьогодні — востаннє. І вперше. Але до чого тут я?» Вона лежала на краю ліжка, там, де завжди лежала їхня мати. («І моя мати», — мимоволі подумалось). Діти, повкладавшись горілиць, посвічували в темряві розплющеними очима й дихали рівно, насторожено. Худеньке тільце дівчинки пахло гіркуватими ставковими водоростями, і чути було, як ритмічно й злякано б’ється її серце. І так само можна було почути, як б’ється серце хлопчика. «А мабуть, вони чують моє. Моє серце б’ється навіть голосніше, ніж їхні, й вони зараз мовчки слухають голос мого серця».

— Розкажіть казку, — пошепки озвалась дівчинка.

— Я не знаю казок, — подумавши, відповіла.

— Ваша мама ніколи не розказувала казок? — здивувалась дівчинка.

— Ніколи...

— Вона не знала ні однієї казки?

— Ні.

— Мабуть, вона була вже зовсім стара й позабувала, — здогадався хлопчик.

— Але ми зараз придумаємо свою казку.

— Таку, якої ніхто ніколи не чув? — прошепотіла дівчинка.

— Авжеж, ніхто не чув, бо ми її складемо втрьох.

Діти принишкли в темряві. За вікном проїхала машина, її мигливе світло проникло в кімнату, спалахнувши золотими іскорками в їхніх зіницях.

— Можна, я перша почну? — озвалась дівчинка. — Жила на світі баба-яга, костяна нога...

— Е-е, це не наша казка, — перебив хлопчик. — Про бабу-ягу багато казок... Можна, я почну?.. Жив-був змій із дев’ятьма головами...

— Е-е, — заперечила дівчинка, — про зміїв теж є багато казок.

— Діти, послухайте мене... Давайте складемо казку, де не буде ні баби-яги, ні змія з дев’ятьма головами. Хай це буде казка про щастя. Ось хоча б таку... Жили на світі брат і дві сестри. Старшу сестру звали Галя, й меншу сестричку мати теж назвала Галею.

— Хіба так буває — дві сестри Галі? — засумнівався хлопчик.

— А чому ж ні? Ось твою сестричку звати Галею, й мене теж звати Галею.

— Ага, буває, — поміркувавши, згодився той.

Втрьох, перебиваючи одне одного, склали спільну казку, й коли нарешті почулось сонне дитяче дихання, вона вмовкла. Звівшись на лікті, дивилась на їхні обличчя, намагаючись розгледіти те, що було відоме тільки їй. І, можливо, ще не знала, а тільки здогадувалась підсвідомо, що ніколи не зможе кинути цих дітей, відцуратись від них і приректи на сирітство, бо віднині вони були їй не чужі, а рідні, віднині вони були її братом і сестрою, меншими, а вона — їхньою старшою сестрою, кровною, вже досвідченою. Здогадувалась, що, сама гірко скривджена, вона не захоче, аби ці дві крихітки звідали те саме, щоб вони були обділені ласкою, сердечністю, чулістю. Хвиля материнського тепла піднімалась у її грудях, і, схлипуючи крізь зуби, вона гладила долонею то чубату хлоп’ячу голівку, то м’які й довгі пасемка дівчинки, і в цю мить начебто десь далеко відступали всі кривди й образи, натомість душа сповнювалась світлом доброти.