Козидра

Євген Гуцало

На моє здивування, цей горбок у селі й досі називають Оврамовим. І старе, й мале — Оврамів горбок! Одне, може, ще пам’ятає, друге, мабуть, і не знало причини, проте — Оврамів! Як довго називатиметься так? Нині? Завтра? Завжди?

На цвинтарі поміж інших могил — Оврамова. Вже осунулась, поросла цупкою травою, в’ється барвінок, біля огорожі розрісся бузковий кущ, низька вишня. Я зірвав надпалену сонцем ягоду, бездумно поклав до рота — ягода була кисла, терпка.

Хрест зварено із тонких залізних труб — тут майже всі хрести зварено з труб, — поблискує напівоблупленим серебрином. До хреста прибито шматок бляхи, на якій чорною фарбою виведено: «Оврам Гордійович Козидра. 1870—1953. Земля пухом».

Свідомість відмовляється вірити в остаточну сутність залізного, вже похиленого хреста, в могилку, в зелений барвінок. Гіркий смак надкушеної вишні пробуджує спогади, веде в минуле, в якому Оврам Козидра — живий, невмирущий, і так само довкола нього скипає шпарким окропом невмирущий світ.

Отой горбок, де на сірій долоні чолопочка, наче звуглілого від немилосердного літнього сонця, хата під стріхою. Вона мовби згорнула свої посічені, пошматовані часом крила й похнюпилась-похнюпилась. Одна стіна мало не завалиться, то підперто її грабовими стовпцями. Поставлені часто, вони надають хаті схожості з сухореброю конячиною, з якої здерли шкуру. Хата попустила від свого порога звивисту стежечку по горбку, а на краю тієї стежечки, мовби на рушнику, стоїть криниця.

Оврам Козидра, спускаючись донизу з порожнім відром, спиняється раз-другий перепочити. Зате коли вже сходить догори з повним, то не перепочиває, бо побоюється, що потім не зрушить із місця. Влітку ставить воду в сінях, аби довше зоставалась холодною, а взимку, звісне діло, біля печі на ослоні, аби не замерзла. Бо в хаті зимою замерзає, коли поставити біля вікна, а от біля печі — ні, хоч, трапляється, й не палить у печі по кілька днів. Ото накидає всяких лахів, залізе в ту купу, зогріває зсередини своїм диханням, а тоді купа лахів уже гріє Оврама Козидру.

Він — людина вельми весела. Є в нього старий-престарий велосипед, на якому, здається, ніхто ніколи не їздив. І Козидра не їздить. Зате коли надумає в сільмаг по сірники чи гас, то неодмінно виводить із сіней велосипед. На обох колесах по десятку чи півтора шпиць, камери давно проколоті й поспускали повітря, шини клеєні-переклеєні, педалі розгойдані й без колодочок, роги керма перехняблені. Оврам синіє з натуги не тільки тоді, коли несе велосипед на собі на горбок, а й тоді, коли спускається з велосипедом на дорогу, бо той норовить вирватись диким огиром.

— Куди це ви так їдете? — питають.

— А їду, їду! — відказує.

На лівому розі скособоченого керма слухняною пташиною скоцюрбився дзвоник. Дзвонити в той дзвоник — найбільша втіха для Козидри. Коли хто їде назустріч, то Оврам примушує свою металеву пташину дзеленькати, щебетати, виспівувати, аби йому поступились дорогою. А що при цьому по-дитячому щасливо всміхається, то Козидру вважають веселим чоловіком.

Коли в дзвонику заїдає пружина, коли в його грудях перестає народжуватись заливчастий спів, тоді Козидра десь на траві береться до ремонту. Вовтузиться, лагодить; а таки не рушить із місця, поки дзвоник знову не закалатає!

Щасливе те дитинча, котре з ласки Оврама Козидри опиниться на рамі. А ще краще на сідлі, з якого навсібіч повипирали пружини, витанцьовуючи під кістлявим гузенцем. І яка то втіха натиснути на дзвоник, почути його мелодійний, пташиний щебет!

Якось і мені випало проїхати на тих пружинах, пощастило торкнутись пальцем дзвоника — й досі, через роки, чується його дзвінка скоромовка...

Ось, пригадується, Оврам Козидра зібрав біля криниці гурт дітлахів. Усі повсідались на запилюженому шпориші, повиставляли босі підошви. Ті підошви списані стежками, дорогами, груддям, колючками, стернею, будяками, цвяхами, склом — скільки на них можна прочитати!.. Надвечір’я. З поля повертається череда, в’ється рожева курява, на губах у деяких корів чи березка висить, чи мишійка, пахне молоком.

Усі ми слухаємо Оврама Козидру. Слова випурхують із його рота, як ластівки з поточеної прибережної кручі, й ми пильно стежимо за кожним словом-ластівкою, бо хіба можна прогавити!

— Народився я на світ, як їдного рання моя ненька забагла шпаків на снідання. А я, хлопець-молодець, пожалував мами, серед лісу відпитав дупло зі шпаками. В дупло руку — не іде, голови не впхаю, сюди-туди по дуплі — та й сам улізаю. Ходжу голий по дуплі... шпаченят до ката! Я в пазуху й загорнув тії шпаченята. Вилізати б, так не то!.. Я й домудрувався, лиш сокиру притащив, з дупла прорубався. Гиц із дуба на коня! Кінь собі брикає, а сокира моя все зад йому рубає.