Козидра

Євген Гуцало

— Візьміть! Візьміть бубон!

А що Оврам не простягнув рук до бубона, то тицьнув силоміць.

— Беріть, знадобиться, бо не хочу від вас задарма приймати гостинця.

— А чи я на ньому гратиму?

— Хоч грайте, хоч віддайте, а тільки візьміть, батьку.

— А ти? Як без бубна?

— На бубон я чи зароблю, чи сам зметикую якось.

І, мало не заплітаючись у полах довгої солдатської шинелі, подався до воза, біля якого стояла Дарка.

— Тепер тобі хоч і на фронт, — щасливо сказала дівчина.

— А що!.. — гордо згодився хлопець.

З ярмарку звернув до Якима, односельця з Ведмежого Вушка, який ще передвоєнного часу жив у районі, працював на млині. Коли Яким навідувався в село до родичів, то неодмінно завертав до Козидри, а коли вже Оврамові доводилось побувати в районі — теж заглядав у гості.

Випили по чарці мелясової, заїли пиріжками (жінка зготувала про неділю), і Яким — чоловік компанійський, веселий, завжди гордий із того, що робить не де-небудь, а на млині, біля свіжого помолу, — вчепився за той бубон:

— Ото, кажеш, інструмент несеш із ярмарку?

— Та несу, хай йому грець, — ніяковіючи очима, відказував Козидра.

— Гратимеш? — тарахкаючи бубном, допитувався.

— Кину під лаву, хай лежить.

— Гратимеш! — стояв на своєму Яким. — Ото з хлопцями ходитимеш на посиденьки до дівчат. Хлопці на балалайках чи мандолінах, а ти на бубні!

— Куди мені з хлопцями, — боронився. — Кину під тапчан... У покупця грошей на шинелю не стачило, а такий славний хлопець! У веснянках, як у мурахах. То на додачу бубон дав... Я тієї Максимової шинелі й не продавав би, але не зміг. От раніше — мовби й нічого. Чи піду в тій шинелі на корівник, чи в поле. Якось і не думалось, що в шинелі ходжу. А то чогось почала вона боліти мені, боліти в душі. Вже зняв, не ходжу в ній, а однаково: навинусь у хату, побачу на кілочку — й знову заболить. Наче щось пороблено зі мною. То продав ниньки — такий славний хлопець, а грошей нема, то догнав і бубна в руки встромив.

— Не бреши, сам купив, — посміювався п’яний Яким, — до дівчат ходитимеш!.. — І наказав жінці своїй: — Мокрино, гайни до сусідки, поклич.

— До якої сусідки, до Дусі? — заграла жінка бровами. — Зараз...

— Овраме, глянеш на Дусю, — гомонів господар, коли господиня слухняно зникла за порогом. — Я тобі казна-що не стренчитиму. Коли вже тобі бубон у голові, то кращої за Дусю не знайдеш. Нічого, що молоденька, тепер молоді виходять за старих. У їхній сім’ї п’ятеро дівчат, якраз наспіли... Спробуй вигодуй п’ятеро, коли без батька зостались. То я помагав борошенцем, хлібом, вдячні мають бути.

Невдовзі хатній поріг переступила Дуся — кругленька дівчина із смаглявим обличчям і якимись дуже зажуреними, невсміхненими очима.

— Кликали, Якиме Пантелійовичу?

— Кликав, Дусю, кликав! — радісно відказав господар і забрязкав бубоном. — Чого стоїш у дверях, сідай до нашого столу, поговоримо.

— Я постою, Якиме Пантелійовичу... Кажіть.

— А що казати, коли ти з нами не випила? Яка річ без чарки? Тут і нагода трапилась — Оврам Гордійович завітав до нас із Ведмежого Вушка. Якби ж тільки знала, яке це славне село! Оврам Гордійович сам живе, хату має... Сідай до столу!

— Я б і посиділа, та в квартирі мастимо з матір’ю.

— В неділю?

— Коли ж, як не в неділю. В будень ходимо на роботу.

— Це ж ти геть образиш Оврама Гордійовича, а він так хотів побалакати з тобою!

— Кажіть, Овраме Гордійовичу, — невинним голосом обізвалась дівчина і глянула такими чистими, безхмарними очима, яким буває весняне небо після недавньої грози.

Козидрі мов заціпило. Отой глибокий, майже дитячий погляд відняв йому мову. Яким підморгував, заохочував, коліном штовхав під столом, а Козидра сидів, мов бовдур, і язик важким каменем змертвів у роті.

— То я піду, — непевно потупцявши в порозі, мовила Дуся.

— От і познайомилася з Оврамом Гордійовичем, — із награною веселістю обізвався хазяїн. — Тепер здибаєтесь на вулиці — і так просто не розійдетесь. — І коли зостались у хаті самі, без дівчини, насів на гостя: — Хіба кепська? Хіба незугарна? За першого стрічного піде, бо в хаті їх, мов маку, а годувати ж якось треба. Я цю Дусю знаю з отакенької... Клопочеться, турбується, догляне, випере, зварить...

— Дитина, Якове, дитина, — похмуро проказав Козидра.

— Якби ти знав, яка з цієї дитини хазяйка, то й не роздумував би!

— Чи я роздумую? Куди мені роздумувати! А тільки молодого їй треба.

— Де молодих набереш тепер?

— Якраз для мого Максима... Для мого Максима, якби вернувся з фронту. Це що виходить? Виходить, я маю свататись до його нареченої? Гріх який! Молоді хлопці в землі лежать, а ми до їхніх дівчат сватаємось.

— Чи ти винен, Овраме? Наплутала війна.

— Війна винувата, але я теж плутати не хочу.

Надвечір’я. Пастухи вже повиїдали сало, хліб та цибулю зі своїх полотняних торбинок, повипивали й молоко з пляшок. Молоденьким голодом дзвенять їхні худі тіла, бринять, як бринить бадилинка на холодному вітрі. А худоба вже напаслась, реве до телят, що зостались по хлівах, одна-друга корівчина, знай, поривається вскочити у спаш. Час додому, треба збирати худобу до гурту!

А то ген поміж хлібів зелених чи не дядько Оврам повертається з ярмарку? Таки він, бо й велосипеда веде за роги, й ось дзвоником защебетало. У руках бубон.

— Дайте пограти! Купили на ярмарку?

Козидра не жаліє — і вже бубон забумкав, задзвенів у руках найспритнішого чередника. А що й іншим кортить побити в Оврамів бубон, то купований інструмент іде по руках, і тут, у надвечірньому лузі, гримить глухими звуками.

Зібрали череду, женуть до села в рожевій куряві, а слідом за коров’ячими хвостами в оточенні чередників іде зморений, ледь зажурений Козидра й розповідає:

— А ото вже дід підріс та й іодубився; після нього через рік і батько родився. Та ото вже тра було батька мені вчити; але зато як навчив — то-то було жити! Все їднакове було: здатність, і заможність, і хазяйство, й ремесло, і смак, і набожність. Мати любить все парне, а ми з батьком кисле, мати парить по селу, а ми собі киснем.

Пилюжить череда, реве, а в тому ревиську в хлоп’ячих руках видзвонює бубон, і Козидра, поглядаючи журливо на пастушків, не стомлюється розповідати:

— Мати ходить цілий день, тільки оглядає, а ми з батьком уночі вудку закидаєм. То, бувало, так-таки в добрую годину як не клюнеться кожух, то тягнем свитину. А набожні що були, то сохрани боже! Як до церкви серед дня і не пустять, може, то, бувало, уночі церкву підкопаєм, помолитись хоч на час таки повлізаєм. Купували коли що — аж рука дрижала, а як купимо — зато аж земля движала. І то ж то ми розжились, дві світлиці мали, світилося, куди глянь, лиш стовпи стояли!

Старі верби над шляхом у селі, й у зелені береги вербові рудими, плямистими, сивими хвилями вливається череда з поля, видзвонює бубон.

— А одежі що було! Боже, твоя воля! Вісім було свит бери, а все плечі голі. А якеєсь то ми ще і хазяйство мали, всі сусіди коло нас в два плуги орали. А воли які були! Рога не дістати, бо чорт його таки й мав кому діставати.

Один чередник завернув у двір зі своєю корівчиною, другий погнав рябу на рідне обійстя. Вже й криниця біліє під Оврамовим горбком, уже по стежці-рушнику поп’явся Козидра додому. Що ж, ми, дітлахи, дослухаємо іншого разу цю незвичайну билицю Оврамового життя, бо чомусь здається, що чисту правду оповідає про себе, не про когось...

Стояв Козидра на своєму горбку біля хати, дивився, як у небі пливуть осінні журавлі. Линули далеким ключем, і тільки думкою можна було долетіти до них, думкою податись разом із ними до вирію.

По дорозі йшов солдат, спинився біля криниці, теж задивився в небо на журавлів. Стояв, мовби пив із високостей прихмарену блакить, а вгамувавши спрагу — знову рушив, твердо ставлячи ноги.

Щось у тій постаті солдатській видалося знайоме, й Козидра, схопивши велосипед, заспішив із горбка донизу. Велосипед, як завжди, шурхотів спущеними шинами, виписував розлогі вісімки, сідло витанцьовувало на буйних пружинах. На такому велосипеді не поїдеш ні близько, ні далеко. То нащо знадобився своєму хазяїну? Чи не для того, щоб видзвонювати в дзвіночок?

Мабуть, для того, бо Козидра таки видзвонював. Квапився по дорозі, а дзвінок щебетав і щебетав. Зрештою чоловік у солдатській шинелі, що йшов попереду, обернувся на ті сигнали.

Козидра наблизився... Ні, це був зовсім не хлопець-мурашник, не той веселий мухомор. І шинелю хоч мав солдатську, та іншу — новеньку, незношену, що грала блискучими гудзиками.

— Не підвезете? — запитав солдат. — Бо на побивку спізнююсь.

— Куди тобі?

— В Хомутинці, — назвав недалеке село.

— Не їду туди, — зітхнув Козидра.

— Жаль, батьку.

Й рушив. Ішов завзято, й Козидра, відставши, а потім і зовсім зупинившись, дивився вслід. Аж поки той зник ген-ген між застиглих вихорів пожовтілих верб і вишень. Там, за сільською околицею, куди полинув журавлиний шнур.