Козидра

Євген Гуцало

Іноді подумки розмовляв із шинелею про всяку всячину. Чи про те, що кашель у грудях тисне, чи про городець, що завродив не так картоплі, як лободи. Після таких розмов легшало на душі.

А то з жердки перечепив шинелю до дверей, вбив гвіздок у одвірок. Шинеля звисала мало не до долівки, й Козидрі подеколи здавалось, що то Максим стоїть у порозі. Щойно повернувся з фронту, завмер, не в змозі поворухнутись.

Як похолодало, як осіння хвища врепіжила, то Козидра якогось дня й одягнув синову шинелю на буряки ... в поле. Так, на буряки в поле, бо мали рятувати врожай від близьких морозів. І з того дня вже так і ходив у ній до весни. Піддягав стареньку лейбичину, щоб тепліше, підперізувався паском, зводив коміра — й ходив по Ведмежому Вушку, як солдат, який недавно повернувся з війни.

Дивлячись на нього, зодягнутого у військову шинелю, ми, діти, думали, що Оврам теж повоював, таки прихопив фронту, хоч і був у літах.

Згадується той час, і зринають у пам’яті розмови про Козидру, про те, як носив продавати на ярмарок синову шинелю. Коли набиралось у нього качалок, рублів, макогонів, люльок та іншого домашнього скарбу, зладнаного його вправними руками, то подавався в район на ярмарок. А то, розказували, бачили Оврама Козидру в районі, як продавав шинелю. Розказували з подробицями, соковито, наче була це хто й відає яка видатна подія, а тому врізались мені ті балачки в свідомість, живуть своїм особливим життям і нині.

Що спричинилось до того наміру? Й не здогадаєшся тепер.

Уже давненько не зодягав її, висіла біля дверей. А то якось ізняв із гвіздка, оглянув. На лікті годилося б підлатати, зачепився був на корівнику за згрелі; ось вугляком пропалив, коли біля вогнища грівся в полі; ось на грудях дірочка — сам десь на цю дірочку спромігся чи, може, це з війни?

Узяв циганську голку й затягнув у вушко навощену сирову нитку. Дбайливо залатав дірки, а також попришивав гудзики, що ледь тримались. Хлястик метлявся на одному-двох стьобках, то й хлястик прикріпив міцно. Комір потом просяк та лепом узявся, то з милом промив, щоб не так очі муляло, що ношена.

Вибив куряву, полагодив, і тепер шинеля наче повеселішала.

Недільного ранку згорнув її, перев’язав мотузком, далі примоцував до багажної каретки на велосипеді, скособочені роги велосипеда в руки — й гайда по стежці з горбка, мимо криниці, на дорогу. Дзвоник дзеленькав радісно — сам дзеленькав, бо щось там послабло в його грудях.

Йде Козидра з велосипедом по ранковій дорозі, сонце поблискує на ободах та шпицях, а колеса виписують такі вісімки, що любо-дорого глянути. Кожне спиниться на хвильку, щоб почути його слово.

— Батьку, куди це ви в таку ранню годину?

— В район на торговицю.

— Що везете на своєму коневі?

— Шинелю Максимову.

Стоять і дивляться вслід. Бо хто ж не пам’ятає Максима! Парубок був одчайдух, не боявся ні розлюченого бугая, що з прив’язі зірвався, ні гурту парубків, що чатували на нього вночі у вербах, коли з чужого кутка вертався від дівчини. Колись на спір із товаришами пірнув голяком у крижану ополонку, пірнув — і випірнув, таки виграв на заклад пляшку горілки, тут-таки на ставу й випив із шийки. Якось бригадир коней не дав, то, розгнівавшись, Максим запрігся у віз, повний напівсирого торфу, й з самої рудки припер на обійстя.

За парубкуванням не встиг оженитись, не надбай дітей, то тепер не було кому й заплакати по ньому. Тепер ось зосталась тільки ця солдатська шинелина, що, згорнута, зв’язана мотузком, сіріє на багажнику велосипеда, скаче на грудді, гицає...

— Овраме, навіщо коня свого морите?

— Шинелю з Максима продаю. Чи не купите?

— Багато просите?

— А я вже попрошу!

Ще не встиг Козидра до сусіднього села добратись, а вже у Ведмежому Вушку кожне третє знає, що подався він на ярмарок продавати шинелю зі свого сина. Раніше торгував дерев’яними ложками та люльками, ножами, товкачами та качалками, а тепер хоче продати шинелю. Інші люди наклали в коші чи клумаки сиру, цибулі, квасолі, гороху чи курячих яєць, а Козидра поніс на ярмарок стару шинелю, пам’ять синову.

Пастушки пасуть череду в лузі, граються в ножика — заганяють у землю лезом із пучки, з долоні, з губи, з носа, з голови. Та раптом позводили стрижені голови з трави, насторожились, мов ховрашки: чи то не Козидра боцюном посувається польовою стежкою? Вмить облишили гру, біжать до Оврама.

— Розкажіть, розкажіть!

Хитрий Козидра й сам здогадується, що саме просять пастушки розказати, чого навперейми кинулись. Їде, погойдуючи рогатим велосипедом, а діти поряд дрібцюють. І розповідає Оврам, наче й не обривав оповіді, — зеленому полю, конюшині при стежці, дітям:

— Тільки входимо у ліс, аж купа ломаччя! Я сокирою гуп-гуп! Заєць з-під ломаччя. З-під ломаччя та у ліс. «Гуттю-га! на зайця!» Коли ми до тих ломач, аж там сиві яйця. «Заберімо!» — «Заберім!» Зважили дрючками, то насилу що згорнув у шапку руками. Ото я їх і приніс, а в нас на ту пору розквокталася свиня, квокче коло двору. «Пійми, сину!» Я й пійняв, посадив на яйця... То ми мали з тих яєць шість волів від зайця...

Сміються у нас, пастушків, очі, як волошки польові; сміються розквітлими соняшниками наші обличчя, а по обличчях в’ються щасливі усмішки, як в’ється березка.

— А ми воли запрягли, припічок зорали, та такого ми тоді того хліба мали!.. Що як ото нам женців прийшлося збирати, то безрукая одна сама прийшла жати. І нажала ж вона та кіп наскладала, і стебла вже не було, а та іще жала. «А що, сину, — каже дід, — треба спогадати, а де то ми ті скирти будем закладати?» То, бувало, я лежу та й дідові раджу: «Адже у нас комин є, на комині! — кажу. — На комині як складем, то й не тра сушити, а на печі, як бог дасть, будем молотити!»

Козидра йде і йде польовою стежкою, а ми, пастухи, вже відстали, вже до череди вертаємось, а у вухах солодко звучать чи то незбагненні билиці, чи то небилиці збагненні.

Ярмарок — у Калинівці, за вузькоколійною залізницею, де на переїзді двома журавлями стримлять шлагбауми. При вході на ярмарок дерев’яна арка, прикрашена вицвілими від сонця й негоди прапорцями. Тут у недільну днину завжди сидить якщо не один інвалід, що грає на гармошці, то другий, що грає на трофейному акордеоні. Обоє безногі, а той, що з акордеоном, який блищить перламутром, ще й безокий.

Сьогодні тут сидів гармоніст, перед ним лежав картуз із мідяками. Козидра ніколи не відвертався, проходячи мимо, завжди щось подавав. Зараз спинився, дістав із кишені гроші, відібрав кілька дрібних монет, сипнув у картуз.

Гармоніст, видно, був напідпитку, бо, світячи рум’яним обличчям, сказав:

— Хай торгується добре, щоб було на передок і на носок!

— Та вже буде, — відказав Козидра, хоч і не збирався купувати чоботи чи черевики.

— Бабу маєте?

— Царство їй небесне...

— А в цьому царстві до молодиць не ходите? — І вже коли Оврам Козидра під арку подався, то закричав услід: — Ось я й без ніг ходжу до молодиць, а вам велів сам бог!

Тіснява, штурханина, гамір, вигуки, іржання, кувікання, мекання — через усе це стовковисько дістається Козидра того місця, де всяке шмаття-дрантя продають. Чого тут тільки немає! Той куфайчину виніс новеньку, хвацьку, в такій за нинішніх часів гонориста дівка й на весілля може податись. А поряд продається лейбик — нема на що глянути, латка на латці, але й до цього решета прицінюються. А хіба назвеш товаром оті штани в руках невеселої молодиці? Не штани, а самі тільки страпаки... А он у баби чорне плаття з мережками на руках, із великим викотом. Видно, не сільський одяг, тільки ж якимось побитом опинився у порепаних руках, змотузованих синіми жилами. Продають шапки-вушанки, гімнастерки, спідню білизну. І гарненькі баєві ганчірки-онучі, такими як обмотаєш ногу в чоботі, то й нозі буде тепло та зручно, й душі.

Оврам Козидра примостився збоку від гурту, розв’язав шинелю, стріпнув нею, щоб не такою зіжмаканою виглядала. І почепив на велосипеді.

Спершу ніхто не підступав до Козидри, наче й не було його на галасливій торговиці, а потім спроквола наблизився худенький чоловік із лисячим обличчям. Вуха мав прищулені, так і здавалось, що зараз ворухне по-звіриному.

Очі його, мов мишенята, бігали по всьому — по куфайках, платтях, гімнастерках, білизні, онучах. Зрештою спинились на шинелі, пошнуркували по ній туди-сюди. Й прищулені вуха ось-ось здригнуться.

— Шинеля? — спитав так, наче перед собою бачив пужално, мовби не вірив.

— Шинеля, — похмуро потвердив Козидра.

Тонкі хижі пальці обмацали солдатське сукно.

— Хіба ж це шинеля? — мовили пісні губи.

— Шинеля, — відказав Козидра, чуючи десь у надрах єства народження гніву.

— Яка шинеля?

— Солдатська. — Й злегка гуркнув сердитим голосом: — А ти не мацай!

Хижі пальці завмерли на мить, та, видно, наперекір знову заворушились на гудзиках.

— Як то не мацай? Годиться знати товар.

— Товар і так видно. Шинеля і є шинеля. Не мацай.

Лисяче лице наче ще подовшало.

— Скільки ж ви хочете?

Козидра гнівно дивився на покупця й мовчав.

— Скільки дати, питаю? Чи вже роздумали продавати?

— Роздумав, — буркнув Козидра.

Покупець із лисячою мордою та з прищуленими вухами відступив отетеріло, його очі двома сірими мишенятами знову забігали по всякому ярмарковому товару, приглядаючись та прицінюючись, а Козидра мовчав і гнівався. Наче його образили привселюдно — та так, що він і здачі не зумів дати. Спекулянт, перекупник, загребуща душа!