Козидра

Євген Гуцало

Деякий час стояв самотою, ніхто не підходив, аж тут ізбоку виринув не те що парубок, а й не хлопчак, бо вуса висіялись. У кашкетику з гострими клинцями, чуб в’ється з-під козирка, спадає на веснянкуватий лоб, і весь він веснянкуватий — щоки, вуха, шия, руки. Наче в мурахах. Не хлопець, а мурашник.

А ще тримав у руці невеликий бубон — із такими бубнами сільські парубчаки по вулиці ходять, вибамкують та вибрязкують, а також по весіллях вештаються.

— Продаєте? — запитав і всміхнувся бляклою усмішкою.

Козидра покивав головою, здивований і звеселений цим мурашником на двох ногах.

— Поміряти можна?

— Хто каже, що ні, — зовсім здобрілий, мовив Оврам. — Та чи не завелика?

Той мурашник поклав бубон на землю, а сам обережно взяв шинелю, невміло став засовувати руки в довгі рукава. Застібнув поли, обдивився себе, як міг, а далі запитально глянув на Козидру.

Шинеля парубчакові й справді була завелика, поли висіли до землі, замітаючи лушпиння та сміття. Стояв перед Козидрою тут, на ярмарковому велелюдді, молоденький солдатик, який зараз (хоч і у веснянках, хоч і мурашник!) дуже скидався на вбитого Максима. Якби не зодягнув цієї шинелі, то, може, і не скидався б, але в синовій шинелі був схожий. І Козидрі щось ударило в груди, запекло в серці.

— Скільки ж ви просите? — запитав парубчак.

— А скільки даси?

— Та-а-а... — зніяковів той. І знову почав обдивлятися себе в шинелі, яка, либонь, йому подобалась. Розгортав поли внизу, розстібав і застібав гудзики.

— А в тебе хоч гроші є? — недовірливо спитав Козидра.

— Гроші маю, заробив у колгоспі на биках. І мати трохи своїх дала.

— Батька маєш?

— Батька вбили поліцаї...

І, похнюпившися, заходився знімати шинелю. Знімав неохоче і віддавав у Козидрині руки обережно, мовби остерігався на землю впустити.

— От якби не купив оцю музику, — сказав із жалем, беручи бубон, — то, мабуть, вистачило б.

Обернувся — і, зсутулений, геть подався.

— Ти куди?! — несамохіть вирвалось у Козидри, наче той зобов’язаний був купити шинелю. А може, тому, що так сподобався хлопець?

— Ви багато попросите, — зупинився парубчак, — а в мене грошей катма.

— Не попрошу багато! — пообіцяв Оврам.

— Попросите, — чомусь був упевнений той.

І зник у натовпі. А Козидрі шкода стало, що хлопець хутко пішов, що не сторгувались. І поміж людей поглядав, чи не замайорить де барвиста голова, отой мурашник.

Потім прицінювались до шинелі кілька дядьків, міряли, присідаючи та ворушачи плечима, випинаючи груди, розмахуючи руками. Давали й зовсім мало, тицяючи пальцями в оці дірки, позалатувані навощеними сировими нитками. Козидра сердився й казав, що краще цю шинелю на опудало городнє зодягнути, ніж за таку плату на вітер викинути.

— Та ви самі не годні скласти ціни своїй шинелі! — дорікали запеклі ярмаркові.

— Складу без вас! — суплячись, відказав Козидра.

Хоча й справді не міг скласти ціни шинелі, ярмаркові як у воду дивились.

Отут і надійшла опасиста, розлога в грудях і клубах жінка. Щоки рум’яніли, наче буряковою юшкою збризкані, з напіврозтулених пухких губів блищала новенька фікса. Це була відома районна перекупка, яка трималась тут якщо не коронованою королевою, то бодай хазяйкою. Здається, ще не встигла й глянути на шинелю, як уже знала кожен її гандж.

— Тут ось подерто... пропалено ось... тут протерто, благенька зовсім... ношена-переношена... сама не носитиму, а валянків нашию, та ще рукавиць.

І назвала таку низьку ціну, що Козидру мов громом оглушило, і ярмарковий гармидер подаленів йому, наче рій до вулія залетів і притих. А коли відклало у вухах, то почув від перекупки:

— Якби ж генеральська шинеля, то могла б надбавити, а так просте сукно солдатське...

Козидра мовчав замурованими губами.

— Даю добре, інші й цього не дадуть, то міль поточить.

Оврам дивився на перекупку, як на порожнє місце. Перекупка зизом блиснула на нього та й понесла своє опасисте тіло так, наче боялась розлити з тісного одягу.

— Бач, не генеральська, — сам до себе озвався Козидра й видихнув із грудей стиснуте повітря. Так густо сапає бугай, гребучи ратицею землю й басуючи налитими кров’ю очима. — То нічого, що не генеральська. Воювала не гірше за інших, а може, й краще.

Йому здушило горло, засвербіло, а в погляді стьмяніло від наглого болю. Той біль шмагнув Козидру неспогадано, й він зціпив зуби, загравши жовнами на впалих щоках. Так він стояв, тримаючи велосипед за роги, а на велосипеді висіла шинеля. І тут нагодився новий покупець — видно, з тих, що люблять прицінюватись, торгуватись, зуби шкірити, смішки продавати, а коли вже треба товар брати — повернутись спиною і гайда.

— Піхотинська? Ох, матінка-піхота! Де танк не пройде, там піхота на пузі прорветься. В такій шинелі тільки на параді ходити перед колгоспною худобою. Продаєте?

— Сам купив!

— І дорого заплатили? Видно, багато, бо й досі отямитись не годні.

— Скільки заплатив? Ти стільки не заплатиш, скільки я не пошкодував.

— Овва! Не скажете, секрет?

— Життям своїм заплатив, от.

— Воювали?

— Воював, — із самої душі вирвалось.

— А хоч би рубець, хоч би подряпина, — мружились холодні очі.

— Мої рубці, мої рани — отут! — І вдарив себе долонею в груди. І велосипедом крутнув різко, що покупець сахнувся. — І не тобі питати, чим я заплатив! Сам де ошивався? По тилах, по базах? Чи в похоронній команді? В трубу дмухав по убієнних? А тепер до їхніх вдів учащаєш? Гад ти підколодний, ще знайдеться на тебе управа!

— Та ви що? Та як ви смієте? Блекоти об’ївся! — злісно огризався покупець, враз забувши про свої жарти-хихоньки.

Ярмаркові довкола вже приглядались підозріло до його стрункої, дженджуристої постаті, а тому він і накивав одразу п’ятами, щось бурмочучи під гачкуватий ніс, шиплячи горлом по-гусячому.

— Бачили ми таких, знаємо, — бурмотів Козидра, не в змозі заспокоїтись, ображений у чомусь найсвятішому, в найдорожчому. — Сиділи в шпарах, як нужа, а тепер повилазили на світло, рвуть сорочки на грудях, що їм найдужче перепало!

Може, цей чоловік трапився й не з таких, але скривдженому, гнівному Козидрі було зараз не до справедливості. Злість закипала в ньому шпарким окропом і, здається, парою виходила через рот і ніздрі. В нападі цієї злості взяв до рук шинелю, почав згортати, далі перев’язав мотузочком, припасував до багажника.

Та й став проштовхуватись через ярмарковий натовп, що налягав на нього ліктями, грудьми, плечима, коліньми, що перечіпав його всякими товарами — чобітьми, куфайками, спідницями, шапками, що гомонів словом веселим чи сердитим, що сміявся чи сварився, але Оврамові зараз було не до того, ой не до того...

Вже на виході з ярмарку, там, де лотки з ліверними пиріжками та з морозивом, де вози з випряженими кіньми, вгледів отого парубчака. Отого парубчака-мурашника, який горів палким огнем рудого чуба та світився такими яскравими веснянками, що могли видатись отруйними грибами.

«Веселий мухомор, та й годі», — подумалось Козидрі.

Парубчак перекладав із руки в руку свій бубон, що подзенькував брязкальцями, виклепаними зі снаряда, й розмовляв із дівчиною. Дівчина — косинка чаїним крилом біліє на русявих косах, очі видзвонюють карим сміхом — сиділа в соломі на полудрабку воза, звісивши донизу тугі ноги в чобітках із телячої шкіри.

— Чого ж ти втік? — запитав Козидра в парубчака.

— A-а, це ви? — впізнав той. І підморгнув дівчині. — Я їхню шинелю міряв, Дарко.

— А де шинеля? — спитала Дарка. — Гарна?

— Та згодилася б, — відказав парубчак.

— Ось шинеля, — мовив Козидра, розв’язуючи згорток.

Дарка легко сплигнула з воза, взяла шинелю, розглядала уважно, потім простягла веселому мухоморові — поміряй, мовляв. Той вмить заліз у шинелю, став струнко, груди випнув, запитально дивлячись на Дарку. Обоє зараз нагадували Козидрі його далеку молодість — і вони колись із своєю покійницею, перед тим як побратись, були на цьому ярмарку: вона собі кашемірову хустину купила, а він чоботи. Скільки походили по ярмарку, прицінюючись та міряючи, вибираючи до вподоби та по кишені.

Дарка замилувалась хлопцем у шинелі, обличчя її порум’яніло.

— Бери, — порадила так, як порадила б молода господиня.

— Якби ж не оцей бубон купив, — досадливо мовив хлопець, — то вистачило б, а так...

— Давай, скільки є, — сказав Оврам.

Хлопець глянув на нього недовірливо, а дівчина з вдячністю. Дістав із кишені гроші, простягнув. Козидра взявся лічити, а вони обоє стежили, як перебирає заяложені папірці пальцями-цурпалками. Виторг за шинелю й справді виявився малуватий, проте Козидра ні зажурився, ні запечалився. Радий був, що саме такий покупець трапився, що дісталась не жмикруту чи перекупці.

— Здоровий носи, на кращу зароби, — мовив.

Дарка засміялась радісно, а веселий мухомор почувався ні в сих ні в тих, розгублений. І вже коли Козидра повернув велосипеда, вже коли спущені шини м’яко, як миші, зашелестіли по розтрушеній соломі, миттю схопив із воза бубона, сягнисто кинувся за Козидрою навздогін.