Копистка (підійшовши близько до Ларивона). Голодної смерті хрестом не одгониш, тільки хлібом... Все одно без чаші, без причастя народ умирає... На біса воно? Оддай, Ларивоне!.. Ну, голубе?
Визвірився знов Ларивон, замахнувся дрючком. Копистка одскочив:
— Ех ти, темная сило! Смик. Одійди, Мусію!.. Його вже освітили й осяяли... (Вийняв нишком револьвера). Тепер тільки оце й допоможе... Копистка. Ти здурів?.. Та вони цього тільки й ждуть... Кинь!.. Заховай!.. (Та й прикрив своєю рукою револьвер. Учепився за Смикові руки). Смик. Пусти! Як оддамо цінності — оддамо усе. Або тепер, або... Пусти, кажу! Параска (помітила, що лихо). Стійте, чоловіки, ось стійте! (Ухопила за руку Орину, вивела наперед). Ходімо, Орино, Ларивон нас не вдарить... Ганно! Явдохо, чого стоїте? Ходімо всі жінки! Візьмемо чашу і хрест од його! Він нам оддасть, от їй-бо... (До черниць). А ви, гави, цитьте! (До жінок). Ну?
Жінки заворухнулись, проте не пішли. Одна Орина пошкандибала, безтямно бормочучи:
— Авжеж, ходімо!.. Ходімо, ходімо... Аби не додому — ходімо! По чашу ходімо!.. Параска. Стій, Ларивоне, голубе, стій! Орина. Авжеж, стій! Стій-стій! Татонько, стій!
Став Ларивон. Дрючок додолу опустив. Дивиться.
Параска. Я тобі ще раз сорочку з бруду виперу... Тричі виперу, тільки не бийся...
Вищирився на неї Ларивон, подобно усміхнувся. А Параска так і засвітилась радісно:
— Бач, не забув, як колись я сорочку йому випрала. Орина. Авжеж, не забув, мій татонько. Бо хто ж, як не я, на його каліцтво зглянулась і в житі з ним трошеньки полежала. Хай бог простить, трошеньки полежала... Татонько мій! Не забув — не забув... Параска. Ти ж її не вдариш, Ларивоне? А мене? Ні? А чашу та хрест оддасиш? Дурненький, на хліб поміняємо, діток нагодуємо, од голодної смерті врятуємо... Орина. Авжеж, погодуємо! Хоч раз погодуємо! Погодуємо-погодуємо. А вони засміються, татоньку мій... (Аж засміялась, до Ларивона припавши).
Повернувся Ларивон, браму одчинив і виніс чашу та хрест. Тиче їх Орині, Парасці, а сам одкрив рота, мугикає.
Параска. Сам винеси, Ларивоне! Он-он туди, у ревком! Неси! Неси!..
Підійшли ще жінки, оточили Ларивона. Підбіг Смик.
Орина (шкандибаючи попліч з Ларивоном, за чашу рукою вхопилась). Авжеж, неси! Неси, неси!.. Параска. А що! Дорогу дайте, чоловіки!
Натовп посунув за ними. Тільки біля Гирі та Годованого купка зосталась. Та ще Копистка, скручуючи цигарку, одстав. Запалив, цвіркнув та й кинув на сторону Гирі:
— Оце й я скажу — чудо! З резолюцією... (Іронічно). Ну, моліться, моліться, бо я б молився, та, вірите, ніколи... (Та й подався).
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
1
Напровесні Копистка сидів у сільраді, сам. Коли чує: бам-бам-бам! — задзвонили в церкві. Задзвонили — перестали.
Копистка. Гм... Що за знак? Немов на пужар, тільки ж перестало... (Одчинив віконце, виглянув). Ага, Васько!.. Чуєш, Василю? Чи не знаєш часом, чого так у церкві задзвонили?.. Питаю, чого так чудно задзвонили?.. Не знаєш... А куди це ти з торбою, га?.. Що?.. Ти ось краще зайди сюди, синашу! Та на часинку!.. (Повернувся до дверей). Щось надумав, мабуть, хлопець.
2
Увійшов Вася. Ноги пухлі. В руках паличка, за плечима торбинка.
Копистка. Здрастуй, синок!.. Так, кажеш, не знаєш, чого дзвонили?
Вася тільки головою хитнув.
Може, де пужар?.. Не видко, кажеш... Гм... А куди це ти налагодився? Вася (як хворий, повів рукою). А... туди. Копистка. От тобі й на! Та куди саме? Вася. Не знаю... В город думка була. Копистка. В город? Вася. Мати померла й батько, ви ж знаєте. А сьогодні дід вночі: тікай, кажуть, закурили — і вмерли. Сумно якось стало одному. Так я встав уранці та й пішов. Копистка. А дід хіба не ходив до церкви? Гиря ж там, кажуть, вареним ячменем людей годує! Вася. Діда прогнали... А я не ходив. Маслаки кінські збирав і варив. А палива з стріхи смикав. Копистка (зворушився). То чом же до мене не прийшов, чудій ти, не чоловік! Я б тебе печеною гавою нагодував... А в торбинці в тебе що? Вася. Та... Книжки. Копистка. Гм... Книжки? І букваря, ма'ть, забрав? Вася. Та... й букваря. Копистка. І тетрадьку? Вася. Яку тетрадьку? Копистка. Та тую, що... совіцькі слова виписував. Вася. А-а... Забрав, дядю! Аякже! Копистка (заходив по хаті). Ти ось що, синок!.. Ти не ходи в город, бо не дійдеш. Помреш у дорозі. Зоставайся тут... За секретаря будеш. Тобі скільки років? Вася. Та... ще помру я тут. Копистка. Чорта помремо, синок! Будь єрой!.. От-от, як не видно, їде вже, повертає з города Серьога і, мабуть, з хлібом... Вася. Кажуть, що не приїде, бо вже місяць, як повіз у город чашу й хрест, а не видно й не чути, кажуть... Копистка. Хто каже?.. Приїде! Ось побачиш — приїде! А он тобі надворі що — весна? А ондечки подивись що — сонце? Та яке сонце, гей! Вася. Та... сонця ж не можна їсти. Копистка. А то так: сонце не гава — його не впіймаєш. Та тільки ти не добрав діла, синок! Сонце припече, трава наросте, рогоза в річці, риби наловимо, юшки наваримо... Ну, а там незабаром трах-тара-рах — хліб уродить... А поки що в мене сьогодні гава є. Катай, синок, до мене жити! Ну що? Вася. (осміхнувся крізь сльози). Та... не знаю, як це воно буде. Копистка. Знаєш, синок, що я надумав? Вася. Що? Копистка. А ось що: я тебе смаженою гавою годуватиму, а ти мене за це букваря довчиш. Гаразд? Вася. Гаразд! Копистка. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято! Отже, таки вивчуть я грамоти, туди його маму! І рихметики вивчусь, і всякої політики...
3
Убігла Параска. Копистка до неї.
— Чуєш, стара? Давай на старість ще таку штуку встругнемо — і тебе грамоти вивчимо, га? Параска. Годі! Он що в церкві робиться! Копистка. Що? Параска. Я так і думала: сидить, мабуть, руда сатана та цигарки смокче, а не туди, що вже треба нам ховатися або тікати! Копистка. От тобі й на! Параска. Тобі на!.. Тож закурив собі голову так, що й смерті вже своєї не бачиш! І так увесь вік. Як ще колись козаки приїздили вбивати людей за ту панську економію, що спалили, — так люди, як люди... Той утік, той заховався, а він, руда сатана, досидівся, докурився отак, аж поки наскочили козаки... Копистка. Та через кого ж, як не через тебе, зозулько, увесь той інцидент і случився. Прибігла отак: гари, гари... їдуть! А хто їде — не добереш... Параска. Що? Через мене, кажеш?.. Подивись, Мусію, мені у вічі!.. Копистка. Подивись ти мені у вічі!..
І дивились одне одному в вічі, аж поки Копистка не одвів своїх:
— Ну годі, бо хіба жінку передивишся!.. Параска. Моя правда, Мусію! Копистка. Годі!.. Параска. І побачиш, як не на моє вийде! Отак і вб'ють тебе, отак через цигарку не вбачиш, де й смерть на тебе візьметься... Копистка. Та кажи, що в церкві? Параска. Ага! Тепер кажи... Слухай, Мусію! Вони ось-ось прийдуть з церкви сюди... вбивати... Копистка. Хто? Вася. Кого? Параска. Орину, Ларивона і нас? Копистка. Та кажи товком! Параска. Слухай! Орина й Ларивон (він живе у неї) прийшли до церкви. Гиря ж ото роздавав по ложці варений ячмінь людям, і Лизька була, і знаєш ще хто? Панько! Прибрався, одягся, миску з ячменем за Лизькою носить, ще й свічечку. А Лизька роздає. Побачив мене, і, як пес той, щулився, і свічечку ту не зна, де подіти... Га, Мусію? Наш секретар!.. Копистка. Та мать його!.. Кажи далі! Параска. Отож Гиря не дав Орині ячменю, каже: «Піди та перш помолись, у батюшки посповідайся». А вона вже не сповна розуму, пішла ще й Ларивона потягла. А на сповіді й каже: дітей з Ларивоном поїла... Копистка (аж похитнувся). Та що ти кажеш, Параско?.. Параска. Піп про це Гирі, Гиря людям... Задзвонили в дзвони, позбігалися, Ларивона пов'язали... До розправи, кричать, повбивати їх треба!.. Чую, й на тебе похвалки гонять... Кажуть: Смик утік, Совіта нема — саме слушний час... Та я з церкви та городами, городами сюди... Тікаймо, Мусію, бо вб'ють? Копистка. Ти ось що, Параско!.. Ти... Параска. Тікаймо, кажу! Чого ще сидіти отут! Щоб на шматки розірвали?.. Якби ти чув, що вони казали!.. Сюди прийдуть, казали... Тікаймо! Отак городами повз стару греблю, щоб не побачили... Копистка. Ша, Парасю, ша!.. Ти ось що, кажу, біжи зараз та скликай... Параска. Кого? Копистка. Наших!.. Усіх, хто живий ще зостався. Параска. Вже їх не докличешся, дурний ти!.. Копистка. Дев'яносто сім... Параска. Було та загуло! Сьогодні вночі не спалося, дак я всім число склала. Половина слободи людей вимерло, а наша голота поперед усіх в ямки попадала... Копистка. А Кондратій Хурса, Клименко Захар, Барило один і другий, Сирота Юхим, Золото Мойша?.. Параска. Та вони вже такі, що й ніг, либонь, не потягнуть... Копистка. Клименко Захар, завчора бачились, ось тут сидів... Та й Сергій казав, як їхав: гляди ж, стережи, Мусію, казав... Параска. Стережи! Кого?.. Що?.. Оцю порожню халупу? Копистка. Совіцьку власть, дурна на тобі голова!.. Параска. На тобі! Бо як поприходять ось, то й ту дурну зірвуть, а без неї що ти встережеш. Що, питаю? Копистка. Серьога ось-ось як не приїде... Параска. Не приїде твій Серьога! Він уже забув, відкіля й двері до нас одчиняються. П'ятий тиждень пішов, а його нема. І не буде! Бо він не такий дурний: забрав золото... Копистка (аж руку звів). Знаєш що, Параско? Параска. Ну що? Копистка. Не піднімай преній — от що! Параска. Мусію! Благаю!.. Копистка. Я що сказав?
Параска принишкла.
Зараз, кажу, біжи!.. Нагукай там, хто живий!.. Та не барися, чуєш? Одною ногою там — другою щоб тут!..
Параска. А коли я вже тебе здихаюсь, руда сатана! Коли вже ти мені світ розв'яжеш! І якби ж путяще що, а то ж... (Вибігла і за хвилину назад). Мусію!.. Ідуть!.. Вже недалеко, ось... Копистка. Ну що ти їй!.. Біжи! Параска. Тепер я городами... Ти ж гляди, Мусію, без мене... нічого не роби тут... Я одним духом... (Побігла). Копистка (до Васі). А ми, синок, ось що... Зараз зорганізуємо ревком. Вася. Як це ревком?.. Копистка. А так, що Совєта у нас нема. Нема, бо повмирали або неспособні лежать. Гиря до власті свої руці простяга? Простяга, через Панька простяга, бо Панько йому продався... Я оце про все подумав, про всю їхню політику... А ти, Василю, грамотний, пишеш так аж-аж — і хлопець — єрой революції. Сідай за секретаря. Вася. Та я не вмію, щоб по-писарському. Не вчився. Копистка. На біса по-писарському! Пиши по-нашому. (Дістав із шафки паперу, перо, чорнило, тиче Васі). Пиши: як у нашій слобідці комнезами вимерли, Совєта нема, а контра висунула голову, сичить гадюкою, от-от укусить, то постановили... Вася. Та не можу я щоб за секретаря! От право, не можу! Копистка. Та ти ж уже писав раз! Сідай (Посадив Васю, умочив йому перо). Я буду проказувати, а ти пиши! Одно знай пиши, а тоді підпишемо... удвох... Ну, слухай! Пиши: «Призначення ревкому». Написав? Тепер пиши: «Постановили...» Вася. Щось не так, дядьку Мусію. Треба перш — слухали. Копистка. Та кого ти будеш слухати, як нікого нема! Кажу я — повмирали або неспособні лежать...
Близько грізно підступив до вікон гомін. Уже стало чути тупотняву.
Та що його довго балакати! Пиши: «Постановили призначити на ревком, поки повернеться з города Серьога, на предсідателя Мусія Копистку, а на секретаря — товариша Стоножкина Василя...» Пиши, синок! Трах-тара-рах — резолюцію прийнято! Шабаш!.. А тепер — треба покурити, бо хто його зна, що там буде...
4
Хтось одкинув двері навстіж. Гунув натовп. Попереду ввійшов Годований. За ним дід з ціпком.
— Ведіть їх сюди! Зараз судитимемо!..
Увели Орину й Ларивона, зв'язного й спутаного. Увійшов Гиря. Набилося людей.
Годований. Де предсідатель? Копистка. Що трапилось? Годований. Я питаю, де предсідатель? Де ваша власть? Копистка. Що трапилось, питаю? Дід з ціпком. Людоїдів привели, щоб ти знав!.. Хіба не бачиш? Годований. Ми, народ, питаємо — де предсідатель? Копистка. Хіба не знаєш — у повіт поїхав! Годований. Граждани люди! Уже місяць, як нема предсідателя! Чи не пора нам спитати: а чому його так довго нема? Злий голос. Утік! Годований. Сутая правда! Утік! Забрав золото, народне добро і втік! (До Копистки). Виходить — утекла ваша власть? Виходить — власті нема? (До натовпу). Граждани, люди! Власть утекла, Совєта нема — мабуть, самі судитимемо? Злий голос. Авжеж, самі! Гомін. Самі! — Починайте! Копистка. Ша трошки, ша!.. Бо є ревком... Годований. Ревком? Де він? Хто? Копистка. Тутечки він, ось!.. Я предсідатель, а оцей парнишка — товариш Стоножкин — секретар. Протокол є. Вам чого требується? Годований. Та хто вас обрав? Де ви взялися? |