На Кожум’яках

Іван Нечуй-Левицький

Горпина. Та пийте-бо, ви, черниці печерські! Що ви там нашіптуєте?

Меропія й Магдалина. Та вже нігде дітись! Треба випити.

Горпина (тягне набік бублейницю). Чи знаєте, серце кумасю, що я сьогодня два празники справляю: іменини й заручини. Отой красунь, то жених моєї Оленки. Тільки, серце кумо, не кажіть нікому, бо, може, ще з того сватання весілля не буде. (Цілується.)

Бублейниця. Нікому, нікому й слова не скажу. Хіба ж я дурна чи навісна! Борони боже!

Бублейниця (тихо). Чи ти знаєш новину? Оцей гарний та язикатий панич сьогодня заручився з Оленкою. Тільки нікому, нікому не кажи. Борони тебе боже! Такий приказ, бач.

Башмачниця. Не скажу, не скажу нікому. Побий мене хрест святий, коли скажу. (Башмачниця кличе Магдалину.) Ой, серце кумо, що я чула!

Магдалина. А що? Скажи, кумо, скажи!

Башмачниця. Оцей панич сьогодня заручився з Оленкою, тільки нікому не кажи, щоб ніхто не знав. Чуєш?

Магдалина. Оце! Чи я дурна, чи я мала, щоб рознесла, як сорока на хвості? Тільки ти та я знатимемо, а більш ніхто, ані душа. (Кличе Меропію.) Чи ви, кумо, знаєте, за що це ми п’ємо могорич?

Меропія. Мабуть, за душу покійного Скавики Горпина справляє поминки.

Магдалина. Де там поминки! Отой панич посватав сьогодня Оленку.

Меропія. Ой господи! А я думала, що це разом з іменинами й поминки, бо як прийшла в хату, то ніби ладаном запахло.

Магдалина. Та то, кумо, од вашої одежі пахне ладаном на всю хату; нікому ж не кажіть.

Меропія (сумно). Про мене там! За всі голови! Байдуже мені! (Меропія шепче на вухо сусіді, сусіда другій кумі і т. д.)

Горпина. Що це ми сидимо, пхаємось коло стола, наче овечки! Сядьмо, куми, долі!

Бублейниця. І я затого не всиджу на стільці, аж коливаюсь. Педоре! Давай килима! Сядьмо, куми, долі на килимі, щоб було не високо падати, бо Меропія вже коливається, як жид з богоміллям коло вікна.

Бублейниця. Ви, свята імениннице, сідайте посередині на стільчику, а ми сядемо долі кругом вас.

Бублейниця. Ви, Горпино Корніївно, наше сонце, а ми ваші ясні зорі.

Гострохвостий. Бувають усякі зорі. Ясні зорі, та не всі.

Всі. Ви, імениннице, наше ясне сонце, а ми ваші зорі.

Гострохвостий. А мене ж куди приткнете? Нехай я буду хоч місяцем.

Всі. Вам на небі нема місця.

Гострохвостий. Ой не вгадали! Не вам те знати!

Горпина (з чаркою в руці). Куми мої, любі мої! Заспівайте мені, прославте мене, свою куму, Горпину Скавичиху. Нехай я трохи заплачу.

Всі (співають).

І лід тріщить, і комар пищить,
А то кум до куми порося тащить.
Кумцю, голубцю! Звари мені порося,
Звари мені порося, щоб і юшка була!
І юшечка, і петрушечка.
Кума моя, люба моя, моя душечка!

Горпина. Ой, не співайте, не завдавайте жалю, бо я вже плачу. (Втирає сльози). Так мене розжалобили, так розжалобили! (Тягне Меропію до себе й цілує її.) Спасибі вам, що ви мене не забуваєте та не цураєтесь мого хліба-солі. Поки жива на світі, не забуду вас; буду за вас щоранку, щовечора молитись богу, подам за вас часточку в Братському монастирі.

Меропія. Помоліться, Горпино Корніївно, за мене, грішницю; вже ж я сьогодня так нагрішила, так нагрішила (складає руки до бога), що не знаю, чи й простить мені отець Модестій.

Гострохвостий. І за мене не забудьте подати часточку, бо й я так нагрішив, так нагрішив! Не знаю, чи простить мене... гм... не знаю, й хто там прощає.

Горпина. А хто видав передражнювати? Хто видав кривитись? Глядіть лишень, бо я вас так поскубу за чуба!

Гострохвостий. То й скубіть, та скубіть добре, бо є за віщо поскубти. Патли добрі.

Горпина. Розтривожили ви мене піснями. Плачу я, що мене моя рідня цурається, небога Євфросинка мене цурається; не бажають вони мені щастя-долі, коли не прийшли покуштувати моєї хліба-солі. Ой господи! Ота мені Євфросинка... Та що й казати... коли вона мені небога. Гріх мені осуждати, та ще й свою родину.

Меропія й Магдалина. Ой господи! Який-то тепер світ настав: брат встає на брата, сестра на сестру.

Горпина. Небога Євфросинка на рідну тітку. Нехай уже бог скарає її за мене, смиренну рабу божу.

Всі. Нехай уже її господь покарає, коли вона така.

Горпина. Нехай її курка вбрикне. Вона мені не небога, а я їй не тітка однині і довіку. Анахтема! Анахтема! Анахтема!

Всі. Анахтема! Анахтема! Анахтема!

Горпина. Оце згадала таке смутне та й засмутилася!

Бублейниця. І треба було згадувати в такий день! Коли б у мене така небога, то я б на неї пху! Та й годі.

Горпина. То й я на неї пху!

Всі. Пху-пху-пху! на неї, сатану, та й будьмо знов веселі. Цур їй, пек їй, коли вона одцуралась од роду.

Бублейниця. Є і в мене, признатись, така родичка, та... не хочеться тільки розказувати, та ще й при людях. А!.. аж язик свербить...

Всі. Та кажи, кажи! Нащо жалувати таких псяюх.

Бублейниця. Та розказала б, та, як-то кажуть, стіни слухають.

Гострохвостий. Педоре! Візьми кочергу та повигонь стіни з хати.

Башмачниця. Я вже знаю, про кого мова мовиться. Це в наше вікно камінь ударив.

Бублейниця. Не знаю, може, в ваше. На злодієві шапка горить. Що ж робити, коли ваш рід такий удався, бо то з вашого кодла.

Башмачниця. З нашого кодла? А яке ж наше кодло? (Схвачуеться з місця.)

Бублейниця. Та таке ж...

Башмачниця. Та яке ж? Кажи!

Бублейниця. Не чіпляйся, Орино, бо й скажу. Так і крикну на всю хату. (Встає з місця.)

Башмачниця. Про мене, крикни не то що на всю хату, і на всю улицю, бо я тебе не боюсь, бо я тебе не злякаюсь.

Бублейниця. Ба злякаєшся, як скажу, бо вже твій рід отут мені сидить у печінках. То ваше кодло! Такі ви всі, не тільки ваша Степанидка.

Башмачниця. То ми всі такі? То й я така?

Бублейниця. Та й ти така. І твоя мати була така!

Башмачниця. Та й моя мати була така? Яка ж була моя мати?

Бублейниця. Хіба ж не знаємо, яка була твоя мати? Та твою ж матір били жиди на улиці патинками по морді. Твоя мати в острозі сиділа.

Башмачниця (кидається до бублейниці). Мою матір жиди били патинками? Моя мати в острозі сиділа? Хто бачив? Хто докаже?

Бублейниця. Я докажу!

Башмачниця. Ба не докажеш!

Бублейниця. Ба докажу!

Башмачниця. Ба брешеш, не докажеш.

Бублейниця (наближається). Ба не брешу, бо докажу! Бреши сама з собаками.

Башмачниця. Ой, люди добрі! Хто чув, хто бачив, щоб моя мати сиділа в острозі? (Підходить до кожної міщанки й питає.) Ти бачила, як сиділа моя мати в острозі?

Міщанка. Ні.

Башмачниця (до другої міщанки). А ти докажеш?

Міщанка. Ні!

Башмачниця (до третьої). А ти докажеш?

Міщанка. Ні, не докажу!

Башмачниця (до Горпини). А ви докажете?

Горпина. Ні, не докажу!

Башмачниця (питає усіх і обертається до бублейниці з кулаками). Що ж ти мені кажеш, що моя мати сиділа в острозі, коли ніхто не докаже? Що ж ти, сяка-така, обговорюєш мою матір і всю нашу рідню?

Бублейниця. Присягаюсь і божусь, падаю на коліна до братської богородиці (падає на коліна), що твоя мати сиділа в острозі, що твою матір били жиди патинками по морді.

Башмачниця. Падаю на коліна (стає на коліна), присягаюсь і божусь, що ти брешеш, що ти набрехала на мою матір. Брешеш, брешеш, брешеш, сибірна!

Всі. Де це музики взялися? Хто це найняв?

Гострохвостий. Це я, це я найняв, щоб Горпині Корніївні веселіші були іменини. Як маємо лаятись, давайте лучче гуляти!

Всі (схвачуються). Давайте лучче гуляти або танцювати!

Горпина. Авжеж танцювати веселіше, ніж лаятись. Розступіться, куми мої милі! Горпина Корніївна гуляє.

Горпина (розставивши руки). Дайте місце, кумки мої, голубки мої! Горпина Скавичиха гуляє! (Починає танцювати з башмачницею.)

Магдалина (підіймає руки вгору). Ой, що ж то скаже завтра отець Пахомій!

Меропія (з другого боку, спереду сцени). Ой, що ж то завтра скаже отець Модестій!

Сидір Свиридович (позіхає й хрестить рота). Ой господи, помилуй мене, грішного раба свого! (Знов позіхає й хрестить рота.) Пху, чого це я так позіхаю?

Євдокія Корніївна (позіхає й хрестить рота). Оце! Ти позіхаєш, а я за тобою!

Сидір Свиридович (позіхає й хрестить рота). Пху, на тебе, сатано! Позіхнув так, що трохи не роздерся.

Євдокія Корніївна (позіхає й хрестить рота). Пху! Не позіхай-бо, бо й я рот собі роздеру.

Сидір Свиридович. Оце, не позіхай та не позіхай, бо й вона позіхає!

Євдокія Корніївна. То затуляв би рота, а то так негарно дивитись... що й...

Сидір Свиридович. А ти думаєш, що мені гарно дивитись, як ти роззявиш свою вершу?

Євдокія Корніївна. От і вершу... З которого це часу стала верша з мого рота?

Сидір Свиридович. Та хіба ж вже й не час! Що то ті жінки за мудрий народ! До смерті збирала б губи на оборочку.

Євдокія Корніївна. Пху! Пху! Аж треба одплюнутись, таке верзеш. Чи не вередуєш ти оце знов?

Сидір Свиридович. Нечиста його мати знає, може, й вередую. Здається, хочеться чи чаю, чи горілки.

Євдокія Корніївна. Про мене, пий чай, тільки не пий горілки, бо Євфросина буде сердитись, як побачить.

Сидір Свиридович. Ой, не пити мені хочеться; здається — їсти, та не знаю, чи солодкого, чи кислого; чи хвигів, чи солоних огірків? Як тобі здається?

Євдокія Корніївна. А як же мені про те знати? Хіба в мене твій рот?

Сидір Свиридович. Що б ти тепер їла, чи солодке, чи кисле? Чи хвиги, чи солоні огірки?

Євдокія Корніївна. Я б їла хвиги.

Сидір Свиридович. Чортзна-чого їй хочеться. Хвигів схотілось, наче малій дитині.

Євдокія Корніївна. Чи то ж мені? Та то ж тобі!

Башмачниця (вбігає з кошиком). Добривечір вам, Сидоре Свиридовичу, і вам, Євдокіє Корніївно! Як же вам можна не бути на іменинах у Горпини Корніївни!

Сидір Свиридович. Як же піти, коли Євфросина шапку сховала! Якби пак увечері, то можна б і без шапки, а то вдень.

Євдокія Корніївна. Схаменись, старий! Що ти верзеш? Не пішли, бо чогось послабли усі.

Сидір Свиридович. Еге! Чогось справді у нас роти послабли: й самі не розберуть, чого хотять. (Позіхає.) Ой, це неспроста щось.