На Кожум’яках

Іван Нечуй-Левицький

Башмачниця. Мабуть, наслано. Було й мені таке торік після іменин Горпини Корніївни. Цілий день так позіхала, що мусила кликати шептуху.

Євдокія Корніївна. Сідайте ж та розкажіть, як там було в сестри? Що їли, що пили, хто був, хто що робив?

Башмачниця. Були на обіді пироги, була локшина з гускою, печена курка, печене порося, шулики, ще й катеринка на закуску. Так нагулялись, так натанцювались! Але не сяду, бо забігла до вас по дорозі. Там був і Гострохвостий: таки добре витрусив кишені на горілку та на музики. Чи ви знаєте, що Оленка вже засватана за Гострохвостого?

Євдокія Корніївна. Чи вже ж? За Гострохвостого?

Сидір Свиридович. Брехня!

Башмачниця. Вибачайте-бо, Сидоре Свиридовичу: хто бреше, тому легше. Пропили ми навіки Оленку! Гострохвостий найняв катеринку та аж сіртука й жилетку скинув, так вибивав тропака. Ой боже мій, як коліна й литки болять, наче хто ломакою побив! Прощайте, серце! (Цілується з хазяйкою.) Та нікому, та нікому, нікому не кажіть, бо такий приказ. Я оце тільки вам і кажу. (Виходить і на порозі збігається з бублейницею.) Об лишенько! Оце трохи з ніг не звалила! (Виходить.)

Бублейниця. Бий тебе сила божа! Трохи мені носа не розбила своєю мордою. Добривечір вам, кумо! (Цілується.) Чи живі, чи здорові? А вас не було на іменинах у Горпини Корніївни, а ми пили сватання! Чи ви знаете, що Оленка засватана за Гострохвостого, тільки нікому, нікому не кажіть, бо такий приказ, щоб ніхто не знав. Прощайте! Так загулялась, так загулялась, аж очіпок з голови злазить. (Поправляє очіпок і виходить. На порозі збігається з Меропією.) Ой! Оце! Аж забилась об вас!

Меропія. Оце! Аж тім’ям об двері вдарилась. (Входить.) Господи, Ісусе Христе, сине божий, помилуй нас!

Сидір Свиридович (басом). А-мі-нь.

Меропія. Добривечір вам! Як вас господь милує?

Євдокія Корніївна. Вашими молитвами ще ворушимось до котрого часу. Сідайте, прошу вас!

Меропія. Спасибі вам, ніколи. Далеко дибати додому. Коли б ви, Євдокіє Корніївно, знали, як я сьогодня нагрішила у Горпини Корніївни; так нагрішила, що насилу несу свої прегрішення на Печерське.

Сидір Свиридович. То вкиньте ту в’язку гріхів у канаву, нехай там потоне у бездні. Чи варто ж нести таку нечисть аж на Печерське!

Меропія. Якби ж пак можна було... Так нас приймала Горпина Корніївна, так частувала, так припрошувала, що я одмагалась, одмагалась та й... (Маха руками.)

Сидір Свиридович. Та й нагрішили повне сито й решето.

Меропія. Та ще й як приймала нас! Бо Оленку засватали. Гострохвостий засватався. Гарного зятя матиме Горпина Корніївна! (Заточується.) Прощайте! Зоставайтесь собі дома. (Виходить і не потрапляє в двері та в вікно, підійма ногу.) Оце як високо поробили пороги! (Знаходить двері й виходить.)

Сидір Свиридович (вдаривши об поли руками). От тобі й жених! Коли не брешуть оці сороки.

Євдокія Корніївна (вдаривши об поли руками). От тобі й Гострохвостий! Та, мабуть, і не брешуть, бо аж втрьох одно говорили.

Сидір Свиридович. Авжеж утрьох трудно брехати, не те що одному. От тобі втеряли розумного чоловіка! Де ж тепер достанеш такого розумного зятя?

Євдокія Корніївна (з плачем, взявшись за голову). Ой бідна моя голівонька! Що ж то станеться з нашою Євфросинкою? Де ж тепер у світі знайти такого жениха для нашої Євфросини?

Євфросина (виходить з кімнати). Що це з вами сталося? Чого це ви так бідкаєтесь?

Сидір Свиридович. Де ж пак не бідкатись?

Євдокія Корніївна. Де ж пак не бідкатись! Коли б ти знала... та не хочу казати... Кажи вже ти! (До Сидора Свиридовича.)

Сидір Свиридович. Кажи вже ти, бо в мене язик став, як колода: ніяк не повернеться.

Євфросина. Кажіть-бо, не мучте мене! Яке там нещастя сталося? Певно, щось таке, що доброго слова не варто.

Сидір Свиридович. Де ж там не варто, коли варто. Ой боже мій!

Євдокія Корніївна. Тут забігали до нас аж три куми Горпини Корніївни та казали, що на іменинах у Горпини Корніївни був Гострохвостий...

Євфросина. Був Гострохвостий! А як він смів там бути, не спитавшись мене? Потривай же, мосьє Гострохвостий! Я ж тобі виварю воду!

Сидір Свиридович. Еге, вивариш воду, коли він уже посватав Оленку.

Євфросина. Оленку? Посватав Гострохвостий? Ха! Ха! Ха! Оцьому диву я ніколи не пойму віри! Ха! Ха! Ха! Ха!

Сидір Свиридович. Добре ха-ха-ха, коли вже й могорич пили, а може, вже й заручини були. Тут аж три сороки прилітали та брехали... трохи не побились отам, на порозі.

Євфросина. Коли б сюди прилетіло сто сорок і сто ворон з ними, то я б не пойняла їм віри. Гострохвостий і Оленка! Гострохвостий посватав Оленку! Ха! ХаІ Ха! (Істерично регочеться.)

Сидір Свиридович. Ха! Ха! Ха! А справді, трохи смішно!

Євдокія Корніївна. Євфросинко! Як ти страшно смієшся! Боже мій! Перестань! Не смійся! А ти, старий, чого скалиш зуби? На кутні засмієшся! Не смійся!

Сидір Свиридович. Не смійся, коли смішно. Ха-ха-ха! (Сміється.)

Євфросина. Ха-ха-ха! От би послухати, як Гострохвостий говорив там з Оленкою! І об чім він говорив з нею? А вона, мабуть, тільки очима кліпала, слухаючи його. Ха-ха-ха! Неправда тому, неправда! (Падає на канапу й задумується.) А що як правда! Оленка гарна... А що як правда! Не дурно він тоді так поглядав на Оленку, так чіплявся до неї. Вже він не дурно забрів до тітки в гості. Постій же, мосьє Гострохвостий! Попаду я тебе на свої зуби!

Сидір Свиридович. Не журися, серце Євфросино! Хоч Гострохвостий і гарний, і розумний, кат його не взяв, але не тільки світу, що в вікні.

Євфросина. Ой боже мій, ще й допікають.

Євдокія Корніївна і Сидір Свиридович. Оце, боже мій!

Євфросина (встає й ходить по хаті). Ой, не допікайте мені, дайте мені спокій, йдіть собі до кімнати.

Євфросина. Чи вже оце Оленка причарувала його своїми чорними очима? Вже не розумом, не язиком вона приворожила його... Чи вже ж у неї очі темніші, брови чорніші, лице біліше, ніж у мене? (Дивиться в дзеркало.) Оленка гарна, нігде правди діти: брови, як оксамит, як шовкові шнурочки, очі блискучі... Ой серце моє, серце моє! Нащо ж він приворожив моє серце своїми чорними кучерями, тими карими очима, тими розумними солодкими словами... (Падає на канапу й плаче. Схоплюється з канапи.) Покинув мене для простої міщанки, для перекупки, для дочки Горпини Скавичихи. Постій же ти, Свириде Йвановичуі! Не подарую тобі цього! Вмру — не подарую! (Бігає по хаті.) Я тобі оддячу, не тепер, то в четвер. Я, тобі докажу, хто я і що я! Я тобі докажу, що я — Євфросина Рябкова, а не якась Оленка Скавичівна. (Бігає по хаті.)

Євдокія Корніївна (виглядає з пекарні). Євфросино! Євфросинко! Гострохвостий йде! Ій-богу, йде! Химка прийшла з льоху та й бачила, що він ввійшов у нашу хвіртку. (Виходить.)

Євфросина. Іде! (Тривожно.) Що ж мені робити, як із ним говоритиі! Чи стоячи, чи сидячи, чи лежачи? Ага!! Прийму я його лежачи, як прийняла колись наша мадам у пансійоні свого вусатого копитана. Я, на моє щастя, все чисто бачила у дірочку. Він прийшов, а вона вхопила книжку, лягла собі на дивані та й читає, та й читає, і не дивиться на його. Потривай же, мосьє Гострохвостий! Виварю я тобі воду. (Хапає книжку й лягає на дивані.)

Гострохвостий. Добривечір, Євфросино Сидоровно!

Гострохвостий. Добривечір вам! Низенько кланяюсь вам, Євфросино Сидоровно, аж до сирої землі! Що це ви читаєте? Певно, щось дуже, дуже цікаве, коли й не можете одірватись. (Сідає коло Євфросини й заглядає у книжку.) Єруслан Лазаревич! Мабуть, дуже вчена, дуже розумна книжка, коли ви не можете одірватись! (Заглядає в книжку.) Дуже вчена, дуже ласа річ! (Встає й ходить по хаті.) Як же ваше здоров’я, ваше драгоцінне здоров’я, Євфросино Сидоровно!

Гострохвостий (знов сідає й заглядає в книжку). «Прекрасный Еруслан Лазаревич»... Дуже вчена річ. (Встає й заглядає в кімнату, в пекарню й кашляє. Тихо.) Е! Щось тут та є! Читає та читає, й слова не промовить до мене! Чи не знає вона, що я оце гуляв у Горпини та й дурив стару відьму, ніби я хочу сватати Оленку? Але хто ж оце приніс сюди звістку? Не сама ж Горпина або сорока на хвості! (Голосно.) Євфросино Сидоровно! Чи не сердитесь ви чого на мене? Чи не обидив я вас чим, бувши у вас в гостях?

Євфросина. Химко! Химко! Йди сюди та накури в хаті пахощами, бо так і тхне на всю хату гнилими кислицями, неначе тітка Горпина тільки що вийшла з хати. Пхе! Пхе!

Гострохвостий (встає й ходить слідком за Євфросиною). Вам щось наговорили на мене, просто таки набрехали на мене. Правда, Євфросино Сидоровно? Клянуся вам, божуся; не вірте тому: все те брехня.

Євфросина. Рада б не вірити, та треба вірити.

Гострохвостий. Ви заговорили до мене! Який я щасливий, що почув ваш срібний голосочок, Євфросино Сидоровно! За одно ласкаве слово дякую вам. (Кланяється.)

Євфросина. Не дякуйте, бо нема за віщо. Мені не дуже потрібно вашої дяки. Обійдемось.

Гострохвостий. Ой Євфросино Сидоровно! Я б оддав половину свого віку, щоб тільки знати, за що ви караєте мене так тяжко! (Сідає на стільці й затуляє очі долонями.)

Євфросина. Отак. Виплачтесь на похмілля. В Оленки пили, а до мене прийшли похмелятись.

Гострохвостий. Хто вам набрехав, що я пив у Горпини Корніївни?

Євфросина. Мені ніхто не брехав, ми з таківських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю хату; зовсім так, як од моєї тітки Горпини. (Одмахується хусточкою.) Химко! Химко! Давай сюди курева.

Химка (дме в покришку). Оце схотілося вам того курева! Кахи! Кахи! Таке добре, аж у горлі душить! (Тихо.) Це все примхи! Хочеться їй цього курева, неначе велика пані! (Голосно.) Чи годі, чи ще?

Євфросина. Кури ще, поки не викуриш злого духа.

Xимка. Та вже так накадила, що всі чорти повтікали б з хати, якби тільки були, не проти ночі згадуючи.

Євфросина. Коли не всіх викурила, то викуриш, може, хоч одного. Пхе! Пхе! Насилу перемогло тітчин дух.