Манюня

Микола Вінграновський

Осінь прийшла така, що білі, руді і чорні коти носили з мокрих полів мокрих мишей мішками. Теплі ще з літа, сумні польові дороги поволі хололи, самотньо даленіли під лісосмугами вдень, а в затуманених надвечір’ях під придощеним на ніч сонечком мідно поблискували, ніби политі олією. Тьмяно відсвічували боки, грива й хвіст і моєї Манюні. Нога за ногою, понуривши голову, Манюня потихеньку тягнула купленого позаторік у циганів любого мені воза. З трьома залізними дугами для брезенту, навіть з ручним гальмом, що поржавіло стирчало біля чобота збоку, наш віз-халабуда на гумових колесах рівно котив по жовтій дорозі й наче дрімав. Снилося щось на ходу і Манюні. Приколисана проти ночі скіфськими могилами, — а вони увесь день йшли біля нас в порожніх полях, — Манюня не оглядалася не лише на мене, але і на свого синочка Орлика, — чи не відстав — бо Орлик любив відставати. Ось і тепер він задивився на страхопудне, мов чорна повітряна куля, сороче гніздо на акації в лісосмузі, задер голову, став і стоїть. У гнізді наче нікого нема, та — є! Орлик того не знає й через те не підозрює, що сорока, аби дурно не мокнути на всохлім вершку деревини, склавши човником крила, впірнула в колючу свою домівку, в її темний і круглий отвір, і там, у рябій, як і вона, гніздечковій теміні тепленько вмостилася, слухає дощик і мовчки сидить. Дзьобик її не ворушиться. Не ворухнеться під нею внизу на дорозі й Орлик. Допитливим оком сорока вже провела вздовж лісосмуги нашого воза, простерегла Манюню й запам’ятала мене — похиленого на сидінні, в куфайці і картузі подорожнього чоловіка... Тепер під нею з’явився Орлик. Ще один за сьогодні кінь, лише дитина: на гінких горіхових ніжках, з іще не відсохлим пупком під тугеньким животиком, цей коник-хлопчик зловив у свої придощені очі сороче гніздо й розмірковує, що воно за таке?.. Орлику півтора місяця і це його перший вихід в осінній світ. Він ще ніде не був. Ні він, ні його ровесник, рябіший аніж сорока, цуцик Султанчик.