Манюня

Микола Вінграновський

— Від мене, Магдо, попахує віскі, що в перекладі на мову цукрового буряка називається самогоном!

— Колись буду згадувати, як мені пахло від вас американською самогоночкою!

— Тоді дихніть нею ще! — й не рознімаючи рук, я підпідняв її над дорогою...

Наше дихання стало сухим. Магдині брови, — а вони від туманного моросіння зробилися вогкими, — опинились на рівні моїх. Підпідняту від землі, я тримав її перед собою, коли кожух на мені заворушився, став зсуватись з плечей і — розстелятися на дорозі...

Сіру, сумну, я похилив її на туманець, і коли потихеньку наліг — вона важко здригнулася і приплющила очі...

...Боса, в моєму, їй до землі, кожусі, Магда йшла поруч зі мною й не піднімала похиленої голови. Вона йшла, як в чаду. «Боже, Боже, що я наробила...» — чи собі, чи мені, чи дорозі шепотіла вона, а я... однією рукою я її пригортав до свого плеча, а другою рукою тримав на спині мішка, куди повпихав її чоботи і куфайку. Замість байкової хустини тепер на Магдиній голові височів мій зелено-лимонний кеп: коли раптом почнеться дощ — її голова не змокне... «Боже, Боже...» — шепотіла вона, а я знову її хотів, і знову ложив на голу, ніжну дорогу...

Так ми поволі, навлежачки, наближалися до її села. А воно на пригірку над ярком вже пробілювало з імли стінами сонних хат і понад ним, понад його темно-багряними німими садками стояв і дивився місяць. Він, ніби крізь марлю, дивився й на нас, і в його текучому світлі висока, боса, бліда, в кожусі і в американському кепі над чорнобровим лицем тепер Магда йшла, ніби примара справжня! Її душа, що вже давно зголодніла за собі подібною і не знаходила її, і через те вже пізнала самотність, і від самотності почала примирати, — раптом прокинулася й ожила!

— Ти не слухай, що я все балакаю та балакаю! Я ще ніколи так забагато не торохтіла!

— Зовсім ти, Магдо, не торохтиш! Аби ти знала, який приємний мені твій голос!

— Як тільки ти сказав мені «ви», то я мало не вмліла! У нас в колгоспі, коли наше начальство щось хоче від нас, то каже — гей, ти! «Гей, — каже, — ти! Завтра виходь на моркву, а ти, гей ти, — на кукурудзу!»... А тут раптом чую від тебе «ви» та ще й по імені — Магдо...

— А потім що я сказав? Чи нічого?

— А потім пішли твої побрехеньки: я, мовляв, лікар, я — ворожбит, я — шпійон!

Вона нагнулася, підібрала з дороги буряк, що його загубила, мабуть, котрась із її напарниць і, мокрого та холодного, прийнялась прикладати до своєї одної й другої щоки:

— Скажи направду — хто ти?

— Їй-богу, Магдо, я не із тих, що пильнують тебе і ловлять за клумак буряків!

— Ні, ні! Ти скажи мені, хто ти?

— Як би тобі сказати... я наче той... ну наче той...

— Але ж ти хитрий! Але ж ти дипломат! — вона заступила дорогу і протерла мені обличчя.

— Я, Магдо, справді є дипломат... і тільки-тільки з Америки... з Організації Об’єднаних Націй.

— Дурисвіт — о хто ти є! І в це я тепер повірю! А ще ти є бабодур!

— Хто-хто?

— Бабодур, бабовал, баболеж, бабоніч... — зашепотіла вона й дрібно задихала мені під шиєю у сорочку.

— Повтори ці слова, бо так ще про себе я ніколи не чув і не почую ніколи! Ти сама їх придумала чи від когось перейняла?

— Не знаю... не знаю...

— Тоді я, Магдо, продовжу їх сам!

— Не хочу... не хочу...

— А ти й не слухай! — і затуливши їй вухо коміром кожуха, заговорив крізь кожух їй на вухо. — Я, Магдо, і справді не лікар і не ворожбит, і не шпійон, і не затурканий дипломат! Я, знаєш, хто я? Я — Магдо-дур, Магдо-вал, Магдо-леж, Магдо-ніч, я тебе, Магдо, — знову-знову-хоч!

І знов похилив її на голу, ніжну дорогу...

...Крапля дощу — туга і шмалька, видно, остання з літа! — влупила з неба мене по лобі і вибила з голови ні про що й ні про кого бачений сон. Я лежав на кожусі посередині дороги і парував. Збоку в мене від голови повен туману димів мій кеп, а біля нього круглів буряк, що його Магда прикладала собі до щік... Перше, що зірвало мене на ноги, так це — де вона? І побачив її одразу: вже далеченько, по той бік ярка, глиняною стежиною, що пнулася на пригірок, знову в своїй одежі — в куфайці і чоботах, і з порожнім мішком в руці, — в місячнім мерехтінні Магда підіймалася до свого села...

Я обтер кепом буряк і став його гризти. Буряк був твердий, як акацієва кора, і солодющий, як сто медів разом!.. Крапля за краплею, дощ розігнався і напосів, дорогою заджеркотіла вода, мій кожух почав підпливати. Мокрого та важкого, я перекинув його на руку і краєм водяної межі побрів, наче лось, до лісосмуги, до свого воза...

Обкутаний темінню, я ще довго у ній лежав і дивився, поки почне світати. Наді мною ходило вогке сороче гніздо. Вітер брався за нього, завалював з боку на бік, дув йому в чорний отвір, — прямо сороці в дзьоба! — і гніздо, здавалося, розпухало. Пухкотіла і темінь. Вона ворушилася в гіллі і вже по краях сіріла. Біля мене внизу, на возі, було тихіше. З поля тягнуло знайомим дощем, а від Магдиного села солом’яним димом — там, у селі, готуючись до весілля чи до проводів в армію, дядьки кололи й смалили свиней.

Притрушена вогким акацієвим листям, змигуючи дрімоту, подихувала Манюня. Султанчикові, що, як завжди, ночував на сидінні в мене над головою, снилася якась чортівня, бо він уві сні поскімлював, ніби в чортів за щось відпрошувався. Нечиста сила, видно, Султанчика не відпускала і він через неї проґавив темного чоловіка, що підкрався до нас і причаївся за стовбуром. Смолистим, липучим зором непередбачений гість тягнувсь до Манюні! Він її поїдав! «Конокрад!» — зблиснуло у мені і я за облавком воза намацав кісся коси...

Конокради знають, коли приходити. Поміж ніччю й світанком є такий проміжок часу, коли сонна людина, звір чи худоба западають в інші світи і собі не належать. Тоді що хочеш, те з ними роби — бери їх, неси чи веди: вони в полоні незвіданих сил, яким немає ні назви, ні звідки вони приходять. Та цей проява не знав, що саме цієї ночі сон мене не знеміг, бо у мені, як той з акації кігтик, застрягла Магда, і я маруджуся. Тому коновода намарне сюди прителепкався, до Манюні він не підійде, за вуздечку її не візьме і нетямна Манюня за ним не потуманіє!

— Гей ти! — на манір колгоспного Магдиного начальства прокричав я йому. — Якщо ти прийшов по коня, то знай, що я не дрімаю! В руках у мене коса і, поки не пізно, чухай туди, звідкіля приваландав!

Так я його лякав, так я його відлякував, тоді як Султанчик, що мав би вже кипіти на лапах — не розтулив навіть писка! Рябий безбатченко насилу розкліпав очі і позіхнув. Затим він спроквола промацав вушками темінь, лизнув перед писком пахучий динявий вітер, покосував на мене, чом це я серед ночі ні на кого кричу, і знову заснув — чорти би його забрали! — своїм химородним сном!

Виручила сорока. На мій опівнічний голос вона вистромилася з гнізда і засікла придибу! Вона його заловила і застрочила, що прийшли по Манюню! Сорочине плем’я, що вікувало по навколишніх лісосмугах в наскрізь продутих гніздах, — не забарилося! Воно почуло голос тривоги, втямило що до чого й з усих крил налягло боронити коня! Поки воно долітало, моя спритна сусідонька власними силами змаяла на прийшляка, ущипнула його за тім’я і змайнула в гілля! До заброди дійшло, що він погорів і що треба щезати! Він став задкувати в гущавину, коли з чотирьох миготливих сторін його обпало рябе скрекотіння! Воно налетіло на нього літаючими дзьобами і прийнялося скубти! Від напосілого хмарища неборака вже ледве відмахувався, тряс плечима і спиною, навіть відхвицькувався ногами, коли не витримав, щось просипів, гойднувся і повалився на землю... Я скочив з воза і обережно, не випускаючи з рук косу, став до нього підходити, і коли підійшов і нагнувся, то не повірив: переді мною, повалений вітром в осот, розкинувши рукави й геть чисто обскубаний від коміра і до низу, лежав... мій рідний кожух!.. То це ж я його сам, як притягся від Магди, вивернув, мокрого, вовною догори і почепив у пітьмі на акацію просушитися! Нас на нім з Магдою вже не було і я про нього забув!..

А сороки порозліталися по лісосмугах і на зиму, аби не мерзнути, вовною з мого кожуха взялись затуляти у своїх гніздах шпарини! І вже тепер, коли все втихомирилось і розсірілося, Султанчик змівся з сидіння й пригнався до мене: я, мовляв, господаре, тут! На кого гавкати чи гарчати? І заходився навколо мене кружляти і кривуляти, нюхати, пхекати, пхукати та апчхикати! Затим він вигнався на середину розпластаного одягала й нагострив вушка на безшелесну акацію, де, ніби й нічого не відбулося, у своїм коханім кубельці вже придрімала моя білобока приятелька!

Раптом кожух під Султанчиком став спухати горбом! У цуцика відібрало мову! Він зиркнув під лапки й покрейдянів! Але рябенька Султанчикова душа його не покинула: вона стислася в нім, напружилася, розігнулася — і помертвілий песьо такого дав горака, такого дав свічака, що опинився нарівні з сорочим гніздом і ледве його не осідлав! Та падаючи додолу, він знову простягнувся на кожуховім спухиренім місці й зробився іще рябішим! Лапки під ним роз’їхалися і він мене ніби спитав: і хто з ним таке витворяє?

Та витворяння лише почалося! Кожух під Султанчиком знову заворушився й, тримаючи його на собі, зашурхотів і поповз! Тепер цюцюньчик їхав на кожусі верхи! По вицвілому осоту мій лисий одяг пхався до воза! І він до нього допхався і, як здалося мені, був би його перекинув, та вперся в колесо, заторгався і зафиркав! Султанчик вдруге дав горака! Та за цим злетом піднявся не над сорочим гніздом, а над возом, де посріблене свіжим сонцем сріблилося бабине літо. На якусь мить Султанчик на нім завис, гавкнув, що хоче в село, додому, і, наче на парашуті, на тім баболітинім павутинні опустивсь на сидіння. На сідалі він трішечки опритомнів і, задихнувши повітря по самий хвостик, зазирнув до колеса вниз — хто ж там таке страшне?

Підійшов до воза і я. Мій згорбатілий убір не ворушився. Коли ж я його стиха торкнув косою, він знову ожив й посунув тепер до мене! Відступаючи до Манюні, тут я й побачив: сіро-білавий, тілистий, подібний до моєї на возі діжечки, з довгастою мордочкою і низькими, важкими ступнями з-під кожуха вилазив борсук! Чорними, як соняшникові зерна, очатами він ображено глянув на мене і, як почулось мені, забурчав: «І хто на мою нору, де я вже заліг на зиму, кинув смердючу оцю... халамиду?» — «Вітер! — застрочила борсукові сорока. — Це не вони — не цей чоловік і не Манюня! Лису оцю халамиду на твою кватиру скинув з акації вітер! Тупцяй, вайло, до свого лігва назад і залягай, і не думай, що ти бардзо комусь потрібен!..»

Удруге борсук на мене не глянув і, перевалюючись натоптаними боками, пофиркав до свого завалящого зимівника...

Промите вчорашнім дощиком, сонце зійшло в мене під боком, за возом, на буряковому полі. Вогке проміння попрямувало на той бік ярка, де під прижовклим віттям садків білими печеричками додрімували хати... Я відсипав з мішка вівса й, поки Манюня снідала, вгадував, у якій із тих печеричок живе та вже проснулася Магда? Вона прокинулася, взулася, вмилася, розчесалася і перед тим, як видоїти козу й податися на роботу, пристояла на порозі. Через подвір’я й город її погляд подаленів до лісосмуги: Магда шукала мене — де я? Ночував під акаціями на возі, чи, може, вже покотив, і мої сліди застелило опале листя?..

Я ступив на сидіння, настромив на косу свого папугу-кепа й через ярок вбік села подав позивні. Мої з лісосмуги знаки Магда, видно, помітила, бо одна із хат-печеричок забіліла біліше від інших! Втішений, я відміряв Манюні вівса повторно, підніс по окрайцю хліба Орлику та Султанчику і став чекати гостей — взявся за бур’яни! Навкруги воза я викосив їх до бадилини, лишив тільки кущик синіх сокирок та кілька стебел петрового батога: сині сокирки для Магди, а голубий петрів батіг приберіг для примар — жінок і дівчат з її ланки, їх було восьмеро. Магда — дев’ята. За годину вони йтимуть на буряки, і я їх зустріну гостинцем на честь нашого з ними нічного знайомства — качками. Та скільки їх в мене — заважав полічити Султанчик. У нім раптом з’явився мисливський запал, і цюця хапав ту або ту за шию й тягнув за діжечку чи за каністри. Лише тоді, коли я його прилякав борсуком і показав на пащекувату борсучу нору, рябенький сучий синок жалібно скавульнув і смиренно приліг біля чобота. А качок було дев’ять! По качечці на примару! Ось воно як і коли мої трофеї мені пригодилися! Лапами догори, я перев’язав їх шпагатом і поміж двома акаціями розтягнув перед буряковим полем. А сторожем коло них знов почепив свого зґвалтованого кожуха!..