Манюня

Микола Вінграновський

З круглих плямистих дверей, у плямистих штанах і сорочці, з короткою зачохленою зброєю впоперек живота, з’явився ширший як довший, такий собі оберемкуватий чолов’яга. Його жовті зернисті очі одразу ж нагледіли велосипеди, мотоцикли й легковики, що вже сюди притряслися й порозлізалися по колимському прибережжі. Кожен з мисливців, — а були то сільські дядьки та городяни з містечок, — заводив скраю в очерети свої колеса і там їх, як міг, маскував. Дехто з легковиків, наламавши соняшничиння, обкладав ним свої драндулети просто на бережку. Не маскувалися бронетранспортери і вертоліт. Жовто-сіро-зелені, вони так підробилися під поле й очерети, що водяні курочки, вужі й черепахи сприймали їх, як своїх. Приймали вони за рідню і мисливців-дядьків, що вирядилися всі як один на один підбір у своє вже давно відслужиле й поношене армійське обмундирування. Хто зодягнув стару, кольору старої городньої зеленини, гімнастерку, а хто — оторочений на рукавах, зеленявий офіцерський кітель; були і в зеленкуватих танкових шлемах, а декотрі і в зеленкавих плащах протиатомної безпеки. Іншої одежі на них не було. Вічнозелені, вони, здавалося, в цьому єдиному на все життя одязі народилися і в ньому, мабуть, і помруть...

Дядьки підперезалися патронташами, мовчки накурилися гадючих сигарет, затоптали недопалки в солонець, цвіркнули тютюновою слиною, взяли зручніш рушниці й пошурхотіли в засідки. Оберемкуватий чолов’яга, той, що нависав з плямистих дверей, перечекав, поки їхні вицвілі спини потонуть в очеретах, розчохлив рушницю свою й сплигнув у буркуни. За ним, гупнувши чобітьми, приземлилося шестеро його напарників. Зраділі їхній появі, собаки, злегка покусюючи один одного, знов почали перекидатися через голови...

Семеро їх та їхніх лягавих рушили вбік нашого воза... Коли вони ще сюди підлітали, то чи з вертольота його не помітили, чи їм позавадила теляча нога, над якою вони потрудилися у вертольоті, бо тільки тепер, помітивши слід від возових коліс, — то аж нагнулися й ніби його понюхали! Вони здогадалися: на їхнє мисливське місце затесався якийсь колгоспний Іван! Гнати його втришия!.. Вони різко про щось перемовилися й двинули по моєму сліду! Сухо ламаючись під їхніми чобітьми, очерет застріляв.

І — з’явилися. Рушниці в їхніх руках звелися на мене ніби самі собою, а задимівшись від люті, собаки зробилися ще чорнішими. Мить — і з Султанчика й з мене полетіло би тільки дрантя!.. Та дрантя не полетіло. Нас врятував віз. Не знати чому, наші гості заходилися його розглядати. Видно, подібних возів вони ще не бачили: їхні очі не проминули ні килима, ні брезента, ні навіть ручного гальма, що, наче флагшток, стирчало біля сидіння. Оцінили й Манюню. Та Манюні вони були, як п’яте до воза колесо, — вони їй були ні до чого! Байдужим поглядом вона подивилася кудись поверх їхніх голів і знову торкнулась губами зарічка...

А ще наших гостей зупинила моя одежа. Півгодини тому, аби в цьому маленькім раю не паритися, я скинув куфайку і одягнув ясно-білу, з бронзовою застіжкою до колін, фланелеву куртку, а замість землистого, наче коров’ячий ліпах, картуза — зелено-лимонного, кольору папуги, високого американського кепа з американським прапором над козирком. Пізніше до мене дійшло, що саме американський прапор і захистив мене від неминучих випробувань, бо лиш гості на нього глянули, то одразу ж почали поблажливо усміхатися! І як могорич за доброзичливі усмішки, я вже намірився видобути з діжечки пляшку, коли на руці їхнього начальника запищав годинник. Вони — усі семеро — спохопилися, похапцем мені відкозиряли, відвели рушниці на зарічок й бігом потупотіли через моріжок — довгов’язому будяку збили в траву його малинову квітку й занурилися, наче пінгвіни, в ближчі до Кодими очерети.

Від замаскованих велосипедів, мотоциклів й автомобілів дужче запахло мастилами, а від зачаєних бронетранспортера та вертольота потхнуло ядучою пофарбованою тишею. В полі, за соняшниковим паліччям, нижня половинка сонця вже сіла, верхня над нижньою ще жовтявіла, коли з північного схилу неба щось, наче дощ, зашуміло і, стрімко накочуючись, погнало поперед себе тривогу! Я підвів голову. Так і було: з потемнілої півночі, підсвітлені знизу жовтою половинкою сонця, по одній, і по дві, і роями на нас налітали посріблені крапелини. Не встиг я зогледітись, як, схожі уже на крилаті злитки, вони зашуміли понаді мною і понад схованими в очеретах вертольотчиками й дядьками... Отут і всадило! Поривчасте небо вмах зупинилося, пішло шкереберть, і на мене й на Кодиму посипалися качки! Вони сторчака шльопалися об воду, шухкали в очерети, а моріжок від їхнього пір’я став сіро-білим, наче всіяв його раптовий сніг!.. Рушниці били — аж репали! Кодима зіщулилась і змеркла. Пороховий гар зачадив її всю. Зрешечений очерет дрижав. Собаки, несучи зажма з води іще теплих птахів, отупіло сопли...

Перша качина хвиля вилягла до крила. Зробилося темно й заморосило. Стало на мить наче тихо. Та лише на мить: пробиваючи виструнченими шиями простір, за першою хвилею скипіла крилами друга, третя й четверта!.. Ці качині вали налягли ще затятіше, вони ніби самі летіли на битву з рушницями! Я навіть подумав, що вже тепер проти них рушниці не встоять — птахи зметуть їхні паскудні дула і прошумлять своєю дорогою, якою летіли у вирій їхні душі і голоси з року у рік завжди!..

Та, як і вперше, нічого з того у птиць не вийшло. До рушниць підпряглися бронетранспортери — їхні зенітні кулемети вдухопелили так, що як тільки в качку влучали — від неї лишалось порожнє місце! З броньованих обладунків вишугнуло кілька жовтих ракет. Вони лопнули в небі, як чиряки, і в їхньому мертвому світлі небо стало не небом, а хлипким місивом з качиних лапок, спинок і ший! Зенітні кулемети й рушниці лупили наввипередки! Кілька разів з двох боків влупило й по нас: дріб, впиваючись у віз, засичав. Я кинувся запрягати Манюню. Запорошена качиним пір’ям, вона вбігла в голоблі сама! Орлик звалився під колесо! Чи він ударивсь об нього, чи його вбило, бо Манюня од розпачу заіржала! Я підхопив Орлика на руки й поклав його на качок — їх вже нападало, мертвих, мало не половину воза...

Крізь обшморгані очеретини, по хрускотливому солонцю, хапаючи ніздрями продимлену темінь, одним духом Манюня винесла нас на буркунову стежку, під лопасті затаєного вертольота. Чорно й навалисто він загорбатів над нами, і під його сталевою лапою Манюня зіщулилася і присіла! Вертоліт ніби чекав, аби й нас вполювати! І вполював! Він приграбастав нас разом усіх, і мені уявилося, що з-під його павукової лапи ми вже нікуди не вирвемося...

Зігнувшись в голоблях, без передиху, шурхаючи в нескінченному соняшничинні, Манюня, а з нею притихлі ми, втікали від кодимського побойовиська. За нами ще дихав, пороховий чад, і чим далі ми від нього відкочувалися, тим невідчепніше він за нами тягнувся. Над нами кричала качка. Не інакше як з вибитими дробом очима, вона кидалася в сліпому небі й не знала, куди летіти...

Манюня то йшла, то поривалася бігти. Наш нашпигований дробом віз для неї розбух, став немов без коліс, не їхав, а повз. Перегнута в голоблях, Манюня натужувалася, губи обпухли піною, наче їй щось було пороблено, але вуха ловили все: чи різав тишу раптовий заячий зойк, чи коли перед очима з теміні в темінь чорним вогнем плигав тхір, або коли здалека дзявкали лисенята...

Соняшничиння скінчилося, і в Манюнині боки зашелестіла нескошена кукурудза. В її вже безсилому листі ми загубилися й потонули. Тут нам стало затишніше й тепліше. Я попустив віжки й поклавсь на Манюню — нехай везе куди хоче і де зупинимося, там і будемо. Манюня пішла спокійніше. Вона заспокоїлася ще й від того, що, час від часу, до неї з воза подавав живий голос Орлик. Орлику вторив Султанчик — його, як заблукана павутинка, тоненьке скімлення ще довго прялося в темряву, і кукурудза, стоячи під моросінням, його безшелесно слухала...

Скільки і де ми потім блукали, я, хоч би й хотів, не запримітив. Зсутуленого на сидінні, мене обплела сонливість і я, мабуть, заснув, бо побачив себе не в себе на возі, а в небі між хмарами даленіючим вертольотом! Я став тим самим жовто-сіро-зеленим гелікоптером, що на очеретяну Кодиму притарабанив вояк-мисливців. Але тепер у мені-вертольоті, припавши до круглястих віконець, на приставлених стільчиках плямистилися не вояки, а чорніли собаки — разом з собаками я відлітав у вирій. Ми пролітали над Кодимою. Кодима знову була щаслива. З її поголубілого зарічка з нами прощались вужі. Вони повигиналися на очеретини й, розгойдуючись на них, очеретяними качалочками махали у наш вертольотно-собачий слід. Раділи й водяні курочки. Вони знову засокотіли до своїх дженджикуватих півників, а невтомні в любові півники, топчучи курочок, поскубували їхні оксамитові шийки... Один лиш старий довгов’язий будяк, позбувшись своєї єдиної малинової квітки, стояв сиротою поміж черепахами на моріжку й ніяк не міг дошолопати, як з ним на старість могло таке сколотитися...

Де прошкуючи навмання, де покинутими стежками ми проїхали ніч, проїжджали вже й день, а Манюня не зупинялася. Натягувала посторонки, вслухалася в круглу, як дзвін, осінню молоду порожнечу й не хотілося їй нічого. Яри мінялись ярами, пшеничні стерні переходили у гречані, просяні зливалися із ячмінними. Чубчиками далеких димів позначались далекі села. Сиза хмара над нами нагадувала скіфську могилу — скіфських могил тут, у південних полях, було як у небі хмар... Час від часу я йшов поруч з Манюнею. Після колимської лупанини вона перестала мене взнавати й дивилася, як на чужого, але пізніше, видно, згадала, що я господар її, і ми прошкували далі, кожен думаючи про своє. Не знаю, про що Манюня, а я про качок — як мені їх позбутися? Чи кермувати в якесь село і вуличками попід хати зайнятися бартером:

— Дикі, дикі качки! Не продаю, а міняю!..

Міняю — на що? На що би їх обміняти, я так і не знав — не придумав...

Коли-не-коли на ходу під Манюню підбрикував Орлик, тицявся їй у вим’я, на ходу підполуднував, і знову летів на пару з Султанчиком, ганяв обіч воза і вмить ціпенів, коли з-під його копитець зривалися коники-стрибунці...

Пахло осінню й літом разом. Поміж вощаними стернинами білі дрібненькі грицики цвіли поруч із червоненькою заячою конюшинкою, і їм гарно було усім, бо так, як вони, під цю пору в полях не цвів вже ніхто... Хоча на межі, де одна лісосмуга межувала із другою, ще майоріла мальва! Але цвіла вона вже не так. Сім пурпурових — аж чорних! — квіток ще завзято пашіли на ній від вершка до середини гінкого стебла, тоді, як її літні квіти вже відцвіли, вони стали тверді, мов камінь, й перетворилися на кам’яні коричневі ґудзики...

Біля мальви стежка розвилювалася. Манюня пристояла — під яку лісосмугу звертати? — і завернула під ту, під якою ми тепер їхали. Зліва від нас, похилене вниз, лежало німе бурякове поле. Сірі купи обчищених буряків, купи зеленої бурякової гички ніби сповзали полем у туманець, що напливав з далини безлюдного надвечір’я. «Як будемо так, не спиняючись, іти та йти, то нас прихопить не лише ніч, але з ніччю й туман, і куди ми тоді будемо сліпати?» — подумав я і вже зібрався було щось робити, коли Манюня — моя Манюнечка! — по-хазяйськи, рівненько поставила копито до копита, тихенько пукнула і — зупинилася. Я глянув праворуч — у лісосмугу. Манюня спинилась якраз проти такого місця, де акації при землі розходилися півколом, а зверху, вгорі, з іще одним сорочим гніздом на додачу, сходилися гіллям. В цьому сухому затишку можна було не лише поставити на ніч воза, але й, коли треба, розповити вогонь. Було тут і двоє наскрізних дверей: одні виходили на буряки, а другі — на скіфську могилу, що принишкло руділа на тому боці вже зібраного баштану. Мабуть, таки баштану, бо пахло динями. Присвітлена придощеним сонечком, скіфська могила й сама кругліла на баштані, як незнайдена в бур’янах диня-дубівка... До цієї затишної місцини ми й завернули, і я виправив воза так, щоби, коли засну, мені пахло в обличчя динями. Тоді випряг Манюню, розвернув у голоблях очима до передка воза, між передком і сидінням поставив і налив їй з каністри відро води, у друге відро відсипав з мішка вівса, Орлику та Султанчику відломив і подав по кусневі хліба, собі на сидінні, на простеленій полотнині нарізав сала, обчистив зубок часнику, дістав з діжечки подаровану колись моєю давньою любов’ю золоту чарочку, відкрив ще з американських запасів пляшку віскі, ліг на кожух, другим прикрився, і ми, всі вчотирьох, почали вечеряти. Наливши чарчину, я привітав Манюню з нашим новим пристанищем, цокнувся з її одним і другим відром, і ми випили. Лише свою я перекинув одразу, а Манюня зі своєї чарки-відра смоктала й смоктала...