Манюня

Микола Вінграновський

Вітер покинув знущатися над транспарантом і потягнув таким духом засмаженого м’ясця й тушкованої капусти, що коли дядьки-музиканти сяйливими трубами задихнули ті аромати в себе, то не хотіли їх видихати! А коли видихнули, то гримонули трубами так, що буряки в бурякових купах заворушилися! А тим часом за трубами і за розгепаним бубоном Клава, Валя і Женя, і не моя вже Магда у своїх празникових плюшах і парадних на кнопках ботах звернули на бурячище...

Вітер подужчав, і моє птаство, прив’язане до шпагату лапами догори, розгойдалося над столами, де балакуче людське юрмовисько повмощувалося на лавах перед мисками і гранчаками. Такої гущі народу мої пернаті боялися, вже будучи й неживими! Вони би звідти втікали навіть лапами догори! Та прив’язані до шпагату, птахи на вітрі лише розгойдалися і, обійдені долею, взяли на шпагат й зневаженого Магдою мене. Тепер я з-під хмар на летючій качачій гойдалці, лежачи на жовтих качачих лапах обличчям до бурячища, розмахався понад Магдою і жінками, над підстриженими під «бокс» дядьками і під «венгерочку» потилицями начальства, чиї урочисті тости лупили по пролітаючому мені, наче зенітки по літаку! Тости вибухали навколо мене, ніби шрапнель, і після кожного вибуху оркестр ушкварював туш!

Тости і тости і туш, туш і перецокіт налитих ущерть гранчаків; зблиски білих і залізних із нержавіючої сталі зубів; з кущиками щетини на борлаках, задерті голови випиваючих і ніяк не хмеліючих важкоруких чоловіків; розгарячілі від чарочки і вже осмілілі, ніби у себе вдома, говірливі жінки:

— Живемо через дорогу, а я вас, Насте, ніколи й не бачу!

— А вас, Маріє, хіба коли видно? Ні вас, ні мене не видно!

— Та ж я ходжу на буряк аж туди, під Іванівку! Іду — темно, приходжу — темно! А ви ходите ближче, де ми тепер осьдечки сидимо!

— Ой чого від чого я вже захмеліла!

— Давайте іще по крапельці, що вже, нарешті, зустрілися!

— Тихіше! Тихіше! — з дальнього краю столів підвівся начальник землі. Присадкуватий, мов трактор, темний з лиця і погляду, він просто-таки світився любов’ю до свого рідного до смерті народу. — Хочу піднести на честь нашого Буряка! І хоча наш День Буряка поголовним іще не став, я вірю, що він поголовним буде!

— І міжнародним! — докинув начальник по здачі м’яса і молока.

— І інтернаціональним! — вигукнув начальник по заготівлі яблук, вишень і груш.

— Ні, я не згоден! Себто, я згоден, але-але! — заперечив начальник курок-несучок і не договорив. Він як астматик мусив передихнути. Та заперечливе словечко «але-але» з нього вже вилетіло. Саме через оте словечко його колеги, районні достойники, що сиділи праворуч і ліворуч біля секретаря, обережно притихли.

— ... і поголовним, і міжнародним, й інтернаціональним, — ...але! — знову почав начальник несучок і знов на «але» замовк!

Тепер командири району переглянулися. Гостріше запахло капустою, стало чути навіть осу, що влізла в гранчак і почала топитися.

— ... і поголовним, і міжнародним, і інтернаціональним... — знову узявсь несучка.

— ... і, і, і! — підказували несучці прокурор та суддя.

— ... але-але — і Всесвітнім! — видихнув непримиренець. — Хай живе Всесвітній День Буряка!

Поводирі району і сам секретар здригнулися, бо так достославно не говорив ще ніхто! Після такого тосту годилося б заспівати! Але достойники не заспівали, бо, прибравши з-споперед миски лікті, над головами дядьків і тіток роздвигнув плечі начальник по заготівлі й засолу помідорів і огірків:

— Нехай же вічно живе наш поголовний і міжнародний, інтернаціональний, а в недалекім майбутньому — двічі на рік Всесвітній День Буряка! Один раз, коли ми його сіємо, а другий — коли збираємо! Двічі на рік Всесвітній День Буряка нехай проживає вічно! — і начальник засолу підняв над собою гранчак.

Магда, дивлячись на ту чарку, піднесла прапор на всю висоту своїх рук.

Гримнув туш.

— Слава партії і правительству! — з іншого краю столів заволав якийсь зашуганий дідок.

Вітаючи дідову відчайдушність, уже підпилі дядьки забили в долоні. Заплескав і секретар і показав правицею на дідка. Оркестр розвернувсь до оратора трубами й просурмив йому туш персонально! Дійнятий до сльози, народний промовець витягнувся по стійці «струнко», а коли нишком присів коло своєї баби, то ще продовжував шепотіти:

— ... і правительству... і правительству...

— Тю! — сказала діду глуха його баба.

— Гірко! Гірко! — закричали до них вже злегка помаковілі молодиці. — Поцілуйтеся! Поцьомайтеся, як молоді на весіллі!

— Оркестр, вальс! — обернувся від столу до музик секретар і, перекинувши через лаву ноги, пристукнув підборами перед Магдою, що стояла в нього за спиною з прапором.

Від такого — та ще й від кого! — запрошення Магда зніяковіла, проте одразу подумала: а куди знамено? Куди його й де подіти? Та секретар вже обійняв її темний стан, і вони втрьох — Магда, прапор і секретар — приготувались до танцю.

Замовлений вальс дядьки-музиканти ледвечко потягнули! Їхні змуляні трубами губи, що видували марші і туші цілісінький день, порозпухали, мов пампушки! Через те замовлений вальс не полинув, а забуксував! Та для жінок він годився й таким! Жінки вийшли з-поза столів і тримаючи рівно шиї і голови, мов на воді вечорові гуси, повільними парами незаймано попливли... Чоловіки поглядали на них і займались своїм — де сиділи, там і сиділи...

Від небокраю на бурячище напливло павутиння й, вальсуючи в ньому, обгорнені тим павутинням жінки опинилися наче в неводі. Вони кружляли у нім по колу, й мені здавалося, що із такого бурякового невода вони не випливуть вже ніколи... Хто з них була молода, а яка уже старша — я їх не вирізняв: по тому, як вечоріло, їхні зелені голови зливалися з купами зеленої бурякової гички, а чорні плюші робилися чорним полем. Ні їх, ні землі ставало не видно. Темно-синя імла поховала і скіфські могили, що на ніч посходилися на небокраї, і печерички-села з голосами півнів. Всіх покривала пітьма, а заодно вона стала гасити й жінок, як гасить зорі похмуре море...

Але жінкам було хороше! А Магді — найхорошіше! Аякже! З нею вальсує сам секретар районного комітету партії! Від нього пахне його духами! А привітний який і чемний! Наче надрізаний бурячок, що так і хочеться його лизнути! А золоті зуби!.. Правда, золоті зуби в його усміхненім роті трохи страшненько жевріють, але не страшно! Зате, коли він наміряється кашлянути, то кашляє не як прокурений чорт, а легесенько прикриває долонею рота! А коли ненароком наступить на її бота, то вибачається!.. Ні, він не такий, як той, що зараз чипіє в лісосмузі! У цього на плечах цілий район, він начальникує над усіма начальниками! А той байдикує степами, живе на возі й від нього віє конем! «Конем, а ще кожухом!» — подумала Магда і, кружляючи з жевріючим секретарем, раптом відчула, як під жакетом по її тілу, як по вогню, йдуть мої темні руки...

Від бурякового поля щось мною кинуло глянути на баштан. Я глянув і застиг: до мене бігла Манюня — вся у вогні! Вона горіла! Часом вогонь з неї злітав, але знову наздоганяв, чіплявся і сатанів! Хто підпалив її? Хто обілляв соляркою чи бензином? Кому вона що зробила чи перейшла дорогу? Та що за таке? Що за химерна якась чудасія: той на Манюні вогонь був якимсь дивним — він був холодним! Холодним і неживим! Але ж Манюня у нім палала! Аби погасити його на собі, вона звалилася в мокрий бур’ян і заходилася у бур’яні качатися! Вона нагрібала його на себе шиєю і ногами, шкрябалася об стебла боками, терлася животом, качалася ще і ще, а як потухла, то причаїлась, полежала, а коли зірвалася на копита знову, то загорілася знов! Удруге той озвірілий вогонь обхопив її всю — від гриви, хвоста й по підкови! Ще один раз вона стала біжучим полум’ям і освітила собою все, що на баштані проживало — від зблідлих од переляку лисиць і до найменшого мишеняти! До мене котилася вже не Манюня, а як буває під час грози, утворена громом й налита розплавленими блискавками, виникає сліпуча сферична куля! Така повна грому й скипілої сили блискавка-куля мовчки пливе над землею, та як тільки вона на щось наштовхнеться, то прогримоче так, що загориться навіть повітря! Тепер та блискавка-куля-вибух-Манюня допливала до мене і, коли допливла й черкнулась об воза, то шарахнуло так, що моя голова перекрутилась очима за спину і я побачив: з даху бойової машини морської піхоти — амфібії, що зупинилася біля мене, й шарахнула вихлопною трубою, смалив військовий прожектор! Він смалив по Манюні і, як почулось мені, — реготав! Так ось хто, — сволота! — гнав і палив мою лошичку! Гнав і палив, і мало не вгробив!

Біля прожектора на амфібії малиновіли цигарками двоє опасистих чолов’яг, і дебеліший з них дебелою голосиною прогуготів:

— Отже-значить, рубаємо! Потихеньку вночі рубаємо колгоспні акації додому собі на дрівця? — і полоснув прожектором не лише по Манюні, але й по мені, полоснув і раптово вимкнув!

Манюня і я, що осліпли було від світла, тепер осліпли від чорноти! На голови нам хтось ніби накинув чорні мішки і зав’язав на горлі, бо ми ще й стали душитися — косогором тягнулася колона військових машин, й привіяний від них сморід перегорілої солярки був таким в’їдливим, що в ньому задихнулися б і протигази!

— Запрягай свого коника і, поки цілий, рви звідси кігті! — з даху своєї броньованої колісниці прогув басоля і знову ввімкнув прожектор! І знову вимкнув! І знову ввімкнув!..

Мною затіпало! Я схопив косу і косанув перед прожектором жовте повітря!

— Черкани нею собі по яйцях! — порадив мені мій амфібійний візаві.

— Присвіти прожектором яйця свої, щоби мені цією косою було видніше зробить тебе євнухом! — порадив йому і я.

— Як, як ти сказав? — він не повірив, що так з ним говорять.

— Руки по швах! Стояти й не ворушитися! — наказав я.

— І шо, і шо? — тепер в його голосі почулася ошелешеність, і він, і його напарник викинули цигарки за спини. — Ну, стою... ну, стою... — Раптом він напиндючився знову. — А хто ти такий, що нами командуєш? Я, ось наприклад, мічман Микита Дузь! А ти хто за один?

— П’ятнадцять діб гауптвахти за непоштиві слова перед маршалом! Я — маршал Микола Вінграновський!

— Слухаю, товаришу маршал! — мічманів голос враз пересівся. Його рокочучий бас зів’яв, і він для себе прошепотів: — І треба ж, Йосип його на кобилі, отак попастися! Погоріти на рівному місці!

— Влипли по самі вуха! — відшепотів Дузю його напарник.

— З прибуттям до частини доповісте командиру!

— Єсть, товаришу маршал, доповісти командиру про п’ятнадцять діб заслуженої «губи»! — і разом, удвох, вони пригнули прожектор собі під ноги, від чого їхня амфібія стала схожа на шаленіюче вогнище, а всередині вогню опинились тепер вони — Дузь і його напарник! Тепер горіли вони, як перед тим палахкотіла моя Манюня.

— Товаришу маршал, дозвольте...

— Відставити балачки!

— Єсть, товаришу маршал, відставити балачки й не розмовляти! Та що накажете: наше світило нехай працює, чи його к бісу вимкнути?

— Ваше світило нехай працює, а ви прямуйте своєю дорогою!

— Товаришу маршал! — у голосі Дузя з’явилось благання. — Свою «губу» я відбуду, але дозвольте мені звернутись до вас з інтимним проханням...

— Підійдіть! — згодився я.

Мічман сплигнув з амфібії і заскавчав.

— Що трапилося? — запитав я його.

— Наступив на мокрий буряк ногою! І, мабуть, підвихнув! Пху! — й на другій нозі він підскакав до мене — в ряхтінні прожектора його, ніби пудова гиря, смоляна голова смоляними очима причорніла до мене ближче. Дивитись мені в обличчя мічман не зважувався. Його чинопідлеглий погляд лиш винувато пробіг й не зупинився ні на моїх підковоподібних вусах, що я їх заради Магди рівненько підстриг, ні на моїх ради неї поголених щоках. Не запримітив мічман й американського прапора над козирком мого кепа, якого я, ніби знічев’я, зняв з голови й заховав під сидіння. Зате смоляний його погляд прилип до бронзової блискавки, що була вшита в мою фланелеву куртку й, таємниче полискуючи, видавалася золотою. Оцінивши її дорогу значимість, він, вже нарешті, зважився глянути в мої маршальські очі і, самовіддано дивлячись у них, ще один раз пересвідчуючись, з ким має справу, — багатозначно умгукнув. Тоді, оглянувшись, чи ніхто нас не чує, заговорив: