Від сизих у тумані Забар і далі-далі, через Балту, а з Балти ще кудись, не знаю куди, та звідти знову на Балту, над її вкляклими в осінь тополями, понад базаром з Гайворона і на Велику Мечетню пролітав увечері журавлиний ключ. Знизу йому, від полів, ще дихало літо, а зверху, на крила, з близьких пірчастих хмар, порипувала зима. Соняшники стояли німі і старі, наче їх, молодих, цього літа ніколи і не було. З води пахло кіньми, і в їхніх конячих загуслих слідах де-не-де, одинокою білою несміливою цяткою доцвітав болотяний білець. Чорна роззорена земля лежала на спині і мовчала. Рябою латкою по ній скакала сорока, ніби комусь на згадку. Я приїхав на могили батьків і йшов попід скелями над водою у глоді та будяках овечими стежками, переступав з однієї на другу і дивився, де вони, ці овечі стежки, мають скінчитися. Стежки дійшли до сірих кучугур уже вибраного гранітного кар’єру і там, перед кігтистими, наче залізними, кущами шипшин, обірвалися. Над кар’єром і над шипшинами в степ на бетонних стовпах з поіржавілими люльками для граніту стояла покинута підвісна дорога. Це літо було дощове, в люльках поназбиралося води, і в них, понад степом, стали жити дикі качки. У люльках качки повиводили дітей, позаносили туди ще з весни на лапках ікру і розвели рибу. Так, маючи власні харчі і воду, качки за стінками люльок ховалися від мисливців та їхніх собак, що дрібно гавкали на землі і проклинали своє собаче безкриле життя. Качки принишкло перемовлялися між собою, ловили з дітьми над мисливцями рибу і запивали м’якою дощовою водою. Мисливці, як тепер я, задирали вгору голови, тяжко курили та безсило бабахкали з рушниць по броньованих днищах люльок, та дріб відскакував і падав до них назад, збиваючи їм із сигарет під ноги попіл. |