Кінь на вечірній зорі

Микола Вінграновський

Будяки вже не пахли, хоча по їхніх, колись медових малинових головах ще човгали золотавими животиками якісь куцокрилі мушки — не то бджоли, не то оси, але і не оси, і не бджоли. Збоку від скелі, під кущ присадкуватої шипшини, внуривши голову, вискочив і пробіг ховрашок, побіг, побіг, і під червоними, аж наче відполірованими ягодами добіг до нірки, став на задні лапки, не зводячи з мене смолистих переляканих очей. У зубах ховрашок тримав висохлий колосочок пирію, і боки у ховрашка то западали, то здіймалися, видно, добре чимчикував згори поміж скелями з поля з тим колосочком на зиму, раз по раз поглядаючи на небо, де яструб, і на кущі, де лисиця.

Тепер він удома, біля нірки, тільки що — гульк і там! Тепер можна собі дати і подивитися на цього звіра, що, як і він, ховрашок, сірий, у сірому плащі, з сірою головою, стоїть на овечій стежці і мовчить. Хоч би свиснув, як він, ховрашок. Чи є де у нього нора, чи, може, в нього нема і нори?.. Срібне, з бабиного літа, павутиння намоталося на колосок і на ховрашчині вуса, і він посмикував тими своїми вусиками, наче сердився.

Стежачи одним оком за ховрашком, я глянув на той бік річки, де від села прижовклим низьким бережком до своєї припнутої біля води мами щодуху бігло вже доросле осіннє теля; буряки і бурякова на висівках гичка чи макух з тертими кабаками на терці — то одне, ніхто нічого не каже, і вони добрі, може, найдобріші — та молоко!.. Щаслива мати, побачивши ще здалеку свою за весну і літо вже вищу за неї балухату дитину, ніжно мукнула, і з її дійок само закрапало молоко. Воно ж, дурне, як тільки добігло до мами, ніяк не могло підсунути свою морду під її вим’я, лише тицялось їй у бік, аж та мало не падала. Коли ж, нарешті, до нього дійшло, що треба стати на траву, на коліна і зробитися нижчим, тоді воно так і зробило. Зробило і жадібними лагідними губами припало до маминої солодкої дійки, коли з очерету, покинувши вудку, виліз на дерев’яній нозі закашляний дідок із дрином у руках, поволеньки докульгав до них і мовчки, видно, не вперше, став хрестити малого по горбі.

Я помітив, що з кожним гепканням палиці по теляті мій ховрашок по цей бік води мимоволі здригався і собі, і його вусик над колоском рвав павутинку. Та ось теля відірвалось від дійки, послухало на собі палицю ще раз, потім підковзнуло під маминим животом на той бік, скочило на молоді ноги і, радісно облизуючись, дременуло за очерет. Ховрашок кинув колосок у нірку і сухо свиснув. У цю мить згори, від невидимого за кущами і скелями поля, щось загрозливо зашурхотіло, і я побачив, як, приминаючи ріденьку дику гвоздику та молочай, набираючи швидкість, мілким дощовим ярком, минаючи кущі і скелі, на мене котиться, аж підскакує, щось кругле і жовте. Ховрашком ніби вистрілило головою в нору, від нього зостався лише свист, я відскочив убік, як оте кругле і жовте ударилося біля мене об камінь і розлетілося на друзки... Тихо, повільно і тепло запахло динею, та не просто динею, а динею-дубівкою, отою, що солодша за персик, кутю, і мед, і за все на світі, разом узяте. Кілька її плоскеньких продовгуватих зерняток прилипло мені до щоки, і я подумав: тепер ховрашок наносить собі ще й зерняток з дині, гляди, посадить на той рік у норі баштан, ото буде пахнути йому та його дітям! Та не встиг я так собі і подумати, як друга диня, більша та ще жовтіша за ту, прошмиготіла повз мене згори і, оббігаючи каміння, шипшину і будяки, важко прокотилася по полину й люто шубовснула в річку! Заскочена нею зненацька, срібними тремтячими вогниками скинулася на тому місці дрібненька плотвичка, і знову все стало тихо...

Довго диню не було видно з води, може, врилася у намуд і застряла? Та ні, ось вона дихнула на дні, з-під води вискочили дрібненькі срібні бульбашки, і диня спливла, показала себе над водою до половини, ясна, вмита, не репнута і ціленька.. Звідки не візьмись, на неї відразу ж сів білий метелик, понюхав її і, задоволений, склав крильця. Так вони вдвох, метелик і диня, ледь погойдуючись на течії, попливли собі в притуманений вечоровий водяний низ. За ними, хвостиками догори, на воді з’явилася черідка осокорових листків — несло їх здалеку, видно, десь уверху по річці було село і в тім селі над водою ріс осокір...

Мені стало цікаво: хто ж це все-таки жбурляється з поля динями? Ведмедів, щоб кидалися динями, у наших степах ще наче немає, може, який би і схотів перебратися до нас із Сибіру — так далеко, та й машин на дорогах тьма, та й лісків у нас клаптями де-не-де, а ховатися ведмедеві у виноградниках та по лісосмугах — ганьба. Хіба що в краєзнавчому музеї у Первомайську — так там ведмедеві буде тісно, та й навіщо йому ото пертися аж із Сибіру, перепливати Лену, Єнісей, Волгу, Дон і Дніпро, щоб кинути по ховрашкові динькою, а потім знайти собі щастя в краєзнавчому музеї? Нема ведмедеві в цьому геть ніякого смислу. Тоді хто? Кабани? Кабанів у степах трохи є, але нащо кабанові шпурляти рилом пахучу диню, коли він сам би схрумав її, раз уже прийшов на баштан. Горобці? Горобець, щоб кинути динею — так він її не підніме зроду, та й навіщо йому, горобцеві, взагалі кидатися динями, що він — баскетболіст? Тоді хто?

Я вирішив це перевірити і, хапаючись руками де за ліщину, де — за молоді гілочки сьогорішнього глоду, подерся нагору. З рожевих скель крізь голубі лишайники масними іржавими плямами проступала не то вода, не то якась наче нафта, і напівсонні, неповороткі, неловкі ящірки байдуже дивилися з кам’яних щілин жовтими, динявими, нерухомими очима. На розкиданих гранітних уламках між пір’ям розпотрошеного кібчиком дикого голуба печально доживали своє літне життя бліді кущики заячої капусти, сумно підсихав молочай, досихав і чебрець, лиш один коров’як гордо і вперто стирчав із скелі своїм сірим списом у синє небо і з усієї сили на самісінькому своєму вершку цвів єдиною і останньою цієї пори жовтопрозорою квіткою... А щоб ти був скис!..

Та ось і воно, поле. Не встиг я до пуття і як слід його роздивитися, як в лице вдарило натужне, задихане, аж засапане гудіння ос. Я знав, що оси люблять кавуни ще тоді, коли їх самих нема і на світі: в кам’яних чи глиняних нірках, у біленьких м’яких яєчках осенята вже марять кавунами, не можуть ніяк діждатися тієї години, коли вони вискочать із гнізд і полетять на баштан!

Я зупинився і прислухався: з баштану, з його потоптаних бур’янів у зурмінні, у бринінні, дзижчанні осячих крил чулося ще якесь цямкання, жування і шамкотіння. На якусь мить воно затихало, та знову народжувалось, накочувалося на мене темними, недобрими хвилями, наче по баштані під бур'янами пересувалася якась маленька швидкокрила орда. Та не орда то оси гризли кавуни... Лисиця, що так само змалечку марить кавунами, вгризти його, круглого, приміром, не може, а шукає вже репнутого чи розбитого. Тоді ж як оси усім своїм кодлом накидаються і прогризають кавунову шкіру зходу і з бойовою на крилах піснею вгризаються в нього — тільки держи! Своїми залізними щелепами оси гризуть, як крокодили. Буває, у кавуні вони і ночують, лягають на зернятах спати, щоб удосвіта, коли ще ні світ ні зоря, все починати спочатку... Якось розповідав мені один сторож: уночі на баштан прибігла лисиця. Побігала-пошукала, бачить: лежить надгризений кавун. Лисиця — до нього, і з розгону в ту дірку свій писок тільки тиць! Ото було плачу! І плачу, і крику, і зойку...

І хоча баштан звезений, та оси — на те вони й оси! — знаходили на ньому все, що їм було треба, бо на зібраному баштані, як пошукати та придивитися, ще десь під пирієм чи щиром, під лободою, осотом ховалися кавунчики і кавунці: тріснуті, репнуті й так, об коліно надбиті, а то й проглянуті та недобачені, кривобокенькі, що за ними ніхто не схотів і згинатися, та всі, як один, ніби натоптані пурпуровим солодющим жаром: лише лизни чи вкуси якого, як душа твоя від щастя зомліє і тобі вже ніколи і нічого не захочеться, окрім цього маленького переспілого непідібраного людьми кавунчика! А якщо пильно, не поспішаючи, пошукати в найвищих і найгустіших бур’янах, скажімо, у тому ж буркуні чи в мушійці, то можна надибати на такого кавуняру, що годі й підняти!.. Ось він лежить у темній товстостеблій мушійці, що своїми коричневими качалочками чіпляється і пристає до штанів, — через те, мабуть, його тут ніхто і не вгледів! — важко лежить рябий лежацюра на землі, аж прогнув її під собою, заховався, принишк, не говорить і, наче в тумані, у сизому інеї наче, замаскувався під власним листком... Та листка йому стачило лиш прикрити хвостика, а самому — куди? Куди там сховаєшся сам, коли тебе було видно за кілометр ще з літа, а зараз вже осінь? Коли б не густа та висока мушійка, лежав би ти, голубе, вже десь на столі у дядька, а то й летів би кудись аж за Полярне коло в гості до альбатросів!..

А що ж дині? Диням стало тісно на баштані, і вони своїм гудинням повилізали на горбисту до ріки цілину, там доспіли і, переспілі, зривалися стрімголов і котилися поміж скелями вниз, у воду...

...З фронту від батька прийшла посилка. Всі ці роки від нього не було чути ні слова, та й куди його нам писати, коли ми під німцями, а батько десь проти них воює.

Сьогодні вже третій тиждень, як ми вільні, як нас звільнили, і ось — посилка! Мати взяла її на руки, подивилася на фанерний бік, де хімічним олівцем батьковою рукою було написано наше прізвище, притулилася головою до печі і сказала:

— Ой...

— А я вам, Зіно, що я вам говорила? — засьорбала носом тітка Варецька. — Що я вам говорила: живий він чи неживий?

В посилці було дві банки тушонки, грудка білого, аж голубого, цукру, брусок чорного мила і... ковзани! Не ті дерев’яні, з дерева, що ми їх робили самі і знизу обгинали дротом, а блискучі, з закрученими догори носами, всі із суцільного заліза, і якраз на мою ногу!

— Тато, тато, тато! Живий наш тато! — зататали мої менші брат і сестра.

— Не кричіть. Щоб я цього крику більше не чула, — тихо сказала мати і глянула у вікно на спалені, як і наша, людські хати, на невисокі, наче могили, осілі під водою землянки.

Брат і сестра замовкли і, угнувши голови, ми потихеньку вишептались із хати.

На подвір’ї я блиснув ковзанами на ввесь куток, і незабаром, стрибаючи через калюжі, до нашого сарая мчали мої кореші.

Вітька Осадчий, а по-вуличному Блоха, бо вмів ставати на руки і на руках ходити, побачивши в моїх руках ковзани, роззявив рота і навіть понюхав їх...

Не довго думаючи, ми сіли кріпити ковзани до моїх дерев’яних, виструганих з верби черевиків. Але чи дерев’яна підошва на черевиках була пощерблена і дерка, чи кріплення нікудишнє, ковзани до черевиків не приставали. Ми вже і так, ми вже і сяк, що ми лише не робили! Прикручували їх і кабелем, ув’язували на цурках мотузками, виходило одне: лише стану на них — вони хилитаються на підметці, кособочаться і лягають набік, на землю.

А час пік, припікав, не те слово, бо з нашої річки, — через дорогу внизу під городами, — з-під її набухлого блідо-синього льоду вже щось глухо гуло, погримлювало і здригалося, і по всьому було видно і чути, що вона, наша річка, ось-ось, з хвилини на хвилину має скреснути!.. У мене затремтіли руки, а тут ще під носом зависла краплина, я замотав головою, краплина не падала, Вітька Блоха нестерпно довго розв’язував зубами на мотузці гудзя, кабель при натяжці рвався — я аж упрів!..

— Біжіть гляньте! — вкотре пересохлими губами казав я братові і сестрі, і вони бігли, а знадвору вже солодко пахло гноєм, і мені з дверей було добре видно, як синім димком навпроти парував пригірок, як попід сараєм, крадучись, лапа в лапу, як вовк, ступав мокрий задрипаний кіт, і струмки один з-поперед одного, з городу, саду і поля, хоча вже снігу й не було, — і звідкіля вони лиш беруться? — каламутними дзюрками по розгаслій лискучій землі наввипередки летіли до річки. Яром гуло, яром шуміла вода, прибувало її у криниці, вода в погребі, в діжках, у ночвах, у собачій буді, вода у стінах нашої хати, понабрякали й не зачиняються двері, вода в потемнілій вишневій корі, вода в горобцях — от уже накупалися і понапивалися від пуза!

— А може, прикрутимо до моїх? — пропонував Мишко Варецький, а по-нашому Пуп, бо в нього справді на животі був не пуп, а пупище. — Може, прикрутимо до моїх чунь, вони м’якенькі.

— Забери свою ногу! — казав я Пупові й заходжувався сплітати кабель з мотузкою удвоє: може, так, може, тепер прикрутяться? — Ти що, хочеш на них і поковзатися першим?