Кінь на вечірній зорі

Микола Вінграновський

Пуп надував щоки. Його батько там, де й мій, та посилки з ковзанами не прислав.

На порозі закашляли задихані, забрьохані, чорні, як чорти, брат і сестра.

— Стоїть! Лиш посиніла! — вигукувала сестра і рукавом витирала золоті від сонця під носом шмарклі. Сестрині в чуньках ноги гнулися, і вона шукала в сараї місця, де б це його присісти. Бо хоча сестрі йшов вже четвертий рік, та ходити як слід вона не вміла: всі свої перші кроки сестра просиділа на печі і лиш тепер, коли вигнали німців, вона вийшла надвір і вчилася ходити по землі, як люди.

— Стоїть? — перепитував я.

— Стоїть! Тільки наче згорбилася! — сяяла замурзана сестра і не зводила з ковзанів очей.

Раптом з ріки, ніби ножем щось когось пропороло, хряснуло і зарипіло... Прорипіло, продерлося, продаленіло і так само стихло, як і почалося... Як був зігнутий над ковзанами, я так і закляк. Руки мої, як і мої черевики, зробилися дерев’яні, і все навколо примерло, лише по дверях перед моїми очима плутаною ниткою стікала зі стріхи срібна вода, і в кутку на запиленій павутині мляво погойдувався павучок... Та я знав, відчував, що тиша ця ненадовго, що варто буде в річку долити лишній ополоник води, як... і справді, як тільки я так подумав, як з річки щось люто хльоснуло, хльоснуло, наче сухим батогом, широко, навідліг, аж береги ніби вщулились і попригинались, клацнуло десь, наче зубами, а потім тихо, ніби вві сні, жалібно, слізно заскімлило... Заскімлило, ніби вітер у соломину, або, як ото буває, коли горить хата, то поскімлює хтось, наче з полум’я, тонюсінько проситься жити, домовичок чи мишка, пищить, і скімлить, і не хоче віддавати Богові душу.

Я підняв голову: невже пішла, невже все, бо від того річчиного дикого похльосту, як був з піднятою над калюжею лапою, так і завмер задрипаний кіт, і горобці, як летіли, так і повисли в повітрі простертими мокрими крильцями, балакучі струмки і ті зупинилися й перестали говорити.

Блоха і Пуп дивились на мене, я — на них. Наші вуха стоншали і витягнулись: хльосне іще чи не хльосне? Бо якщо разок іще хльосне — тоді, а ми це знали, капут. Тоді вже ніяка сила, ніякі танки, ніякі найкрикливіші команди не зупинять нашої річки: дихне — і пішло! Мости і кладки, човни і села, люди і звірі, живе, неживе — тремтіть і тікайте, хто куди зможе, хто куди знає, бо я пішла, я несу свою кригу!..

Ми вслухалися.

На сестриних щоках підсихала грязючка, обплутані кабелем і мотузяччям, біля ніг блищали ковзани, а з річки було тихо... Тихо, бо тихо, тихесенько скраєчку калюжі на грудочку поставив лапу спочатку кіт, за ним, дивлячись на ріку з неба, ожили крилами горобці, поволеньки розганяючись, задзюркотіли струмки, і нам відлягло від серця...

— Не пішла... — пошепки видихнув Пуп. — Вона думає...

— Отож і є, що вона думає. А якщо надумає, то нам буде пізно! А поки не пізно, — я роззувся, заштовхав п’ятами черевики під табуретку і витягнув перед Блохою і Пупом босі ноги, — поки не пізно, прикручуйте ковзани на босу!

— Та ти що, Микитко, здурів? — (Микитка, або Лис Микитка, — це моє друге, вуличне ім’я). — Ти, Микитко, завжди щось таке як зморозиш...

— Беріть, не гайтеся і в’яжіть, лише не кабелем, бо кабель буде різати. Прив’язуйте мотузками. Ну, кому я кажу?

Блоха і Пуп кинулися до моїх ніг, і ковзани до них як прилипли! Наче вони народилися для моїх босих ніг, а мої босі ноги для них.

За хвилину я вже стояв у сараї на ковзанах, на голову вищий від усіх, а моєї сестри то взагалі при підлозі не було і видно.

— Микитко, — звідкілясь знизу світила очима сестра, — і я з тобою на річку пішов (сестра росла з нами, з хлопцями, і говорила, як і ми: пішов, став, узяв, приніс...), і я став на ковзани.

— І ти зі мною пішов, і ти зі мною став, — сказав я сестрі, набрав у рот побільше повітря і — переступив через поріг на подвір’я. Та лиш переступив і став, як ковзани вгрузли в розгаслу землю по самі мої босі ноги, по саме моє жовте румунське галіфе...

Такого я не передбачав. Що, що, але коли ти вже на ковзанах, і річка з льодом лежить внизу перед очима, і ось-ось має скреснути раз і назавжди, на все літо, а ти стоїш перед нею ні туди й ні сюди — це вже щось не те, такого не може бути!

Я глянув на Блоху і Пупа, чи скажуть, чи порадять що вони? Та Блоха і Пуп стояли, як пеньки, злякано мовчали брат і сестра, лиш один весняний з річки вітерець грався в кишенях мого галіфе.

— Беріть мене! — сказав я Блосі і Пупу. — Ти, Пупе, бери мене під пахви, а ти, Блоха, ставай між ноги — і гайда! Гайда бігом, бо інакше пропали!

Мишко Пуп ще змалечку вже був готовим дядьком. І плечі, і очі, і походка — все в нього було, як у справжнього дядька: сильне, впевнене і спокійне. Дивлячись на цього свого корешка, я вже знав, що коли Мишко виросте, то він таким і буде, хіба що, може, полисіє чи заведе вуса. Мишко дядьком родився, дядьком і помре.

Він легко підхопив мене під пахви, а Блоха втлумачив мої ноги собі на плечі, і ось на Пупових руках і на Блошиних плечах, у залізних, блискучих на білу, ще не загорілу зимову ногу ковзанах, в жовтому румунському галіфе я пливу на лід до річки. Землі під собою я не бачу, і тому мені здається, що хлопці несуть мене занадто повільно.

— Скільки ви будете нести? Чому так довго?

— Так слизько ж! — хрипить мені в потилицю Пуп. — У мене ж то в чунях очей нема, і я нічого не бачу!..

— Вже, вже, скоро вже, — спереду від ковзанів чмакає чунями Блоха і, чую, чомусь плюється...

А наді мною розлогими повільними колами, високо-високо, одна за одною, строго по порядку, ковзаються, наче на ковзанах, по синьому небу чорні весільні ворони.

— Ну, що там? — кричу я хлопцям. — Довго ви ще будете мною гецати?

— Вже, вже, скоро вже, ось, осьдечки, ось і прийшли, — чухкає чунями Блоха і, нарешті, опускає мене з ковзанами на лід. — Доплентались... хух...

Та не встиг я стати на лід, як переді мною раптом все заревло, все задвигтіло, закришилось, і стало цапа, і посунуло мене з ковзанами назад, на берег... Блоха і Пуп, підхопивши мою сестру, брата, — всі кинулись притьма тікати очеретом під гору: Пуп загубив чуню, повернувся, підняв, сестра заревла, він тою чунею з переляку став затуляти їй рота, Блоха вискочив на вишню, брат поліз на іншу, а мене з шурхотом сунуло на берег. Я вже стояв не на льоду, а на сухопутній його крижині! Зійти з крижини і бігти разом з усіма я побоявся, бо застряну ковзанами в землі, загрузну, і що тоді? Краще вже я буду сунутись, а там що буде, те й буде!

Крижина винесла мене аж під вишняк, уперлася в вишню, сунулася б, гаряча, й далі, та вже не могла — стомилась і стала.

— Ну, як? — спитав з вишні Блоха.

— Та ніяк! — весело відповів я. — Лише в ноги змерз! Ти, Вітько, давай злазь і біжи у сарай, принеси мені черевики та будем у березі рибу руками ловить! Тепер вона вся під берегом! Бігом!

Блоха сплигнув з вишні і почесав під гору. А річка давила з усіх сил: крижини валили більші і менші, та валили й такі, що можна було на них ще й поковзатися, та до них не дістанеш — вони пливли серединою.

На ріку накинулися ворони й сороки. Зголоднілі за зиму, з бойовим невтолимим карканням і скрекотінням вони роздзьобували річку на очах: де яка здохла собака пливла на крижині, де яка ще жива, викинута водою на крижину рибинка, вмерзла у лід блискуча бляшка — ворони й сороки хапали все. Одна сорока посередині річки знайшла на крижині дзвоника і з тим дзвоником, обдзвонюючи береги, так і літала, а за нею, луплячи її крильми, ганялися родичі. Якась ворона літала з ложкою. Та ця була за сороку спритніша: як тільки, щоб відібрати, на неї налітали інші ворони, вона тією ложкою била їх по дзьобах.

Крик і гам стояв несусвітній! І чого лиш ріка не несла на своїй кризі! По крижинах можна було вгадати, що там, десь у верхів’ї, у невідомих мені берегах і степах, живуть невідомі села і люди: на крижині, припушена жовтою соломкою, пливла утоптана стежка. Така ж точнісінька, як і та, якою я ходив на Різдво до баби колядувати. Лиш та моя стежка уже спливла, а ця, з невідомого мені краю, її доганяє... А на тій он горбатій голубій крижині, ближче до мене, з чорною, наче із сажі, вороною пливе рожева пляма від буряка — хтось, видно, йшов уночі з бутлем червоного квасу з буряка, поковзнувся і впав: бутля розбив, і пляма тепер пливе, не так шкода того квасу, як бутля, бо де ти тепер його візьмеш, чи хто тобі його позичить? Тепер ця рожева бурякова пляма мандрує на голубій крижині і чорна ворона довбе її дзьобом... Вмерзлий у крижину човен з обірваним цепом пливе: цього разу пливе не сам, а, як пан, на крижині. Пропав човен. Затре його крига. Теж мені — господар! Не міг витягнути на зиму човна подалі від річки, де вище, щоб його не забрала повінь. Та хто його знає, може, у того човна тепер і господаря нема, може, господар його зараз там, де і мій батько?..

Раптом у самім версі ріки, якраз посередині, на могутній білій крижині з’явилося щось чорне і страшне. Я придивлявся, придивлявся і ніяк не міг розібрати: чи то копиця чорного торішнього бур’яну, чи чорна обгоріла з погреба погребня, чи що?.. Коли ж воно підпливло ближче, я побачив: ніяка це не копиця і не погребня. На крижині пливла відірвана з німецького танка башта. Вона просувалась повільно, і її чорна пащекувата гармата дивилася якраз у мій бік, прямо на мене. Сестра і брат, а з ними й Пуп, не второпавши, що це вже лиш мертва, відірвана з танка башта, кинулися тікати.

— Німці, німці ідуть! — кричала сестра і захлиналася ревом. — Мамо!..

На башті чистили пера ситі, вдоволені ворони, і з її пливучої висоти споглядали наше сіре, в хатах і землянках, село. Деякі із ворон, ніби щось згадавши, не хотячи, не кваплячись, обпираючись на крила, вскакували у відкритий люк і там, у башті, щось робили, бо їх звідти довго не було видно... Башта допливла, порівнялася зі мною, і я, стріляний горобець, під чорним дулом її гармати мимоволі пригнувся, зігнувся і відчув, як у роті зсохся язик... Та не довго тій башті лишалось дивитись на мене: крижина під нею раптом розкололася, ворони важко з неї злетіли, і башта пішла на дно. Лише булькнуло, і булька була велика.

Я оглянувся: згори, зашпортуючись у вишняку, з моїми черевиками біг Вітька, а в спину йому долітав голос його матері:

— Вітько, розтуди-перетуди твого Гітлера, куди тебе знову несе?!

— А, — відмахувався на ходу від материних слів Вітька, ловив очима розбуджену річку і, захлинаючись від щастя, кричав: — А може, ще того, як його, може, ми ще й карася упіймаємо!..

Та тільки-но Блоха сказав про карася, як його щось зупинило:

— Микитко, глянь, глянь, подивись, хто то?

— Де? — спитав я і вслід за його очима глянув на річку: за миршавеньким очеретом, неподалік від берега, на крижині пливло лисенятко. Ребристе, змучене, синє, воно, як могло, лапками і зубами відбивалося з напосідаючих зверху на нього сорок і ворон, і одиноких сил у нього лишалося жменька. Якась ворона ухитрилася вхопити його за вухо, підняла і понесла над крижинами на той протилежний берег, та лисенятко вивернуло мордочку догори і вкусило ворону за лапу. Ворона від болю крикнула, і воно, як ганчірка, теліпаючись у повітрі, упало на річку, на крижину знову...

Ковзани на моїх ногах розв’язались самі.

— Стережи ковзани! — крикнув я Блосі.

Скидати галіфе вже не було коли і я, як був, босий, і в тому ж своєму трофейному, жовтому парадному румунському моєму галіфе, перескакуючи з крижини на крижину, погойдуючи, щоб не впасти, руками, поплигав до лисеняти. Крига під ногами була хоч і стара, та тверда, і товста, навіть не протоплювалась, і коли я добрався до лисенятка і став на його крижину, воно, піввухе, жалібно дзявкнуло і почало плакати... Я вже знав, що плачуть коні і корови, надивився, слава Богу, на них ще як вступали і як тікали німці, але щоб плакали лисиці — такого я ще не знав. Слізки у лисенятка були дрібненькі і наче сухі, як просяне зернятко, дрібненькі, ну, то й що з того? Сльози, які б вони не були, великі чи малі, сльози є сльози... Я підхопив його на руки.

— Лиш не кусайся, дурне, я тебе дзьобати не буду, — сказав я лисеняті й заховав під сорочку. Воно ж, аби тобі хоч що, наче так воно і мусило бути — відразу принишкло, як у себе в норі, лише гаряче дихало, наче у його пискові хто розіклав вогонь. Я вже було заніс одну ногу на ближню від мене крижину, як ріка вмить наперла, і ця наша з лисенятком крижина стала бити і кришити на кашу крижини навколо себе. Я кинувся на той бік своєї крижини, щоб уже з її того боку перебиратися на той берег, але й там у воді кипіло крижане кришиво та й з усіх боків — і зліва і справа, зверху ріки і знизу — мене обступило кришиво звідусіль!