Кінь на вечірній зорі

Микола Вінграновський

— Що? — звів голову Блоха.

— Ідіть та й побачите! Щось інтересне!

Те, що показав Пуп, справді було цікаве: в ямі, скраю від степу, де був німецький аеродром, під хрящуватим почорнілим снігом одна на одній лежали метрові авіабомби. Зверху на них ще валялося кілька розбитих ящиків шмайсерських патронів.

— А що, спробуємо? — розгорявся Пуп. — Нащо вони тут будуть лежати, кому вони потрібні? Ще, може, хто возом буде їхати та впаде? Давай, Вітько, дуй за жаром, а ми тим часом наносимо бур’яну та відженемо корів подалі.

— Ні, — сказав Блоха, — я не побіжу, бо потім мене мати не пустить...

— Тоді побіжу я, — сказав Пуп і побіг.

Ми відігнали корів подалі, наносили повну яму бур’яну, Пуп приніс у гільзі жару, ми його роздмухали, запалили бур’ян і залягли за горбом.

Спочатку з ями йшов димок бадьоренький, підсвічений полум’ям, він клубочився височенько, та згодом наша затія вже ледве курілася і стала наче загасати.

— Біжи глянь, подивися, а якщо треба — роздмухай, — сказав я Пупу.

— Хитрий який! Біжи сам, — сказав мені Пуп.

— Так це ж твій жар, ти його приніс, ось і біжи до нього, роздмухуй!

— Я не хочу. Нехай побіжить Блоха.

— І я не хочу. Ще як уб’є, що тоді мені моя мати скаже?

— Тоді пішли всі утрьох, — сказав я. — Була не була, не будемо ж ми тут гибіти до самого вечора і дивитися, як воно куриться?.. Воно...

Більше я не сказав нічого. Я побачив, як там, де була яма, земля повільно стала вивищуватися, підніматися круглим горбом, і наші корови і Мухач з ними раптом стали котитися по землі, як перекотиполе...

Вибуху я не чув. Я лише відчув, як мої вуха щось почало впихати всередину, в голову і носом пішла кров...

Село лишилося без останніх шибок. Дві корови зламали ноги, а роги поламали всі три. З Мухача вибуховою хвилею змело всі, які на ньому були, реп’яхи, і Мухач став, як новенький.

Дядько Дузь сказав матері:

— В усьому винен я: це я його навпроторив вигнати корів провітритися...

Я став готуватися до весілля. В садку під старою грушею я почав копати для нас із Галею землянку і чекав кінця війни, як ніхто не чекав у світі: в день Перемоги моя майбутня молода жінка мала стати зі мною під шлюб.

Землянку я би викопав і перекрив ще до літа, та не було коли: то сіяли буряки, то шарували їх, то восени їх копали, а взимку чистили на току кукурудзу, а тут ще й школа, словом, не було коли глянути і вгору...

За цей рік Галя підросла, витягнувся і я, тепер ми з нею ходили парою, і моя сестра, слідкуючи за нами з-за вугла, дрочилася:

Жених і невіста
Із одного тіста!..

Я саме докопував город, коли бліда і гаряча, хапаючи ротом повітря, в сірому німецькому френчі прошмиготіла тітка Варецька, заторгала на себе двері, ніби забула, що наші двері відчинялися в хату, а не надвір. Та коли докумекала, мати стояла вже на порозі. Тітка Варецька щось їй прошепотіла, і я з городу побачив, як сполотніла з лиця моя мати. Я похолов: батько! Нема вже у мене батька... Мама як стала, так і стояла — ні жива ні мертва. Тоді тітка Варецька закричала. Кіт, що на яблуні пантрував горобців, дав з переляку горака, притрусив маму і тітку пелюстками, і сам з пелюстками на кігтях чкурнув за сарай в будяки.

Закричав хтось і на тому від нас кутку, від землянок і, мов по команді, в селі почалась стрілянина. «Не інакше, як банда напала якась на село, або й німці якісь приблудні», — подумав я, кинув лопату і побіг до сарая, схопив «шмайсер» і заліг у будяках, щоб було видно вигін. У рясній безтолковій стрілянині в селі відчувався якийсь наче гул, і над селом залопали ракети. На дах затопленої повінню школи виліз новий наш учитель і, розмахуючи рукою, задзвонив шкільним дзвоником, наче скликав після довгої перерви село на урок. З хат і землянок повичовгували навіть жовті діди, яких я ніколи й не бачив. Бігли і плакали жінки. Поміж ними гасали такі ж, як і я, хлопчаки і строчили в небо. А дід Варецький виніс із землянки трофейного патефона, поставив на нього якийсь марш і з тим маршем і патефоном на руках і собі через наше подвір’я побухикав на вигін. «Що таке? — думав я. — Усі щось знають, лише я не знаю нічого!»

Дід побачив мене:

— Жми, синочку, на станцію, тата з побєдою зустрічай!

Мною наче щось загойдало, і наче у мене на очах стали рости ноги: як був зі «шмайсером» у руках, у галіфе, шапці і сорочці із плащ-палатки, так і вискочив за село в степ, до райцентру, на станцію, зустрічати батька з війни. Наче на коні галопом, я обшелестів своїм галіфе в бур’янах зайців, лисиць і вовків, дав кілька черг спеціально дня них, щоб і їх, зайців, лисиць і вовків, поздоровити з Перемогою, заховав «шмайсер» під корч у лісосмузі і — далі. Пробіг Кінецьпіль, Дроздівку, вибіг на залізничну колію і по ній, по шпалах, вбіг у Первомайськ, де в ньому станція Голта. У Голті я перевів дух, став на пероні під дзвоном і став чекати батька. Колія була одна, і по ній, прогинаючи рейки, як по хвилях, з того боку, з Одеси, один за одним проскакували важкі ешелони під брезентом. Тягнули їх низькотрубі, довготілі паровози ФД — Фелікс Дзержинський... І хоч би тобі один став! Пролітали вони кудись дужо, з надсапом, наче Перемоги для них і не було. Лиш їхні колеса говорили мені як на зло: тато, тато, тато...

Так я простояв під тим дзвоном годину чи дві, черговий по вщент розбитому вокзалу вже позиркував на мене давненько, — що воно, мовляв, за фріценя стоїть? — підійшов і спитав, що я тут роблю. Я відповів цьому з кисляками в очах дідкові, що прийшов зустрічати батька з війни. Збуджений, веселенький дідок, не перестаючи потискувати руки знайомим і незнайомим, сказав мені, що товарняк той, що у нас стає, вже був і більше сьогодні не буде, а якщо я хочу води, то треба вийти з вокзалу, і зразу ж по праву руку від Сталіна є криниця. Цей дідок-кислячок наче знав, що зранку в садку, я наївся дикого часнику з мамалигою, а дикий часник з мамалигою воду любить...

Я вийшов з вокзалу і остовпів: людей — море, і всі ці люди наче найрідніші родичі: обнімаються, цілуються, плачуть, і всі якісь наче відмолоділі, і наче світяться... Дівчата в шестимісячних завивках «на пару», з золотими фіксами, в темно-синіх і коричневих жакетах, з високими, на ваті, плечами, в блискучих гумових збоку на гудзичках ботах танцювали з офіцерами під баян від вокзалу через усю вулицю Шевченка. Пахло одеколоном і смаженими пиріжками на олії. І всі говорили. Говорили, говорили і ніяк не могли наговоритися...

У небі над Первомайськом з’явилося з десяток «яструбків», і, перевалюючись з крила на крило, стали таке витворяти, таке виробляти, що навіть у мене тут, на землі, біля криниці голова пішла обертом: то «яструбки» наче грали один з одним в піжмурки, то розбивались на пари і злітались один до одного, притулялись животами, наче обнімались, і так стриміли прямо вгору, то з хвоста на ніс, з носа на хвіст, — таким собі кумельгом! Кумельгом! — звеселяли самих себе, а один, так той прямо-таки наче сказився: то він крутився на одному місці, як дзига, то він каменем падав на Первомайськ, на головну його вулицю Шевченка, — дівчата зажмурювались і, обхопивши голови руками, присідали, — то він наче нападав на своїх товаришів зверху і знизу, словом, такого я ще ніколи не бачив!.. А тут якраз до криниці на тачці якась тітка в куфайці з білими нарукавниками привезла в білому бідоні морозиво. Що біля неї зробилося! І старші, й молодші, і такі, як я, і геть малі, навіть офіцери з баришнями обступили її, як не знаю що. В руках у неї був білий алюмінієвий стаканчик, у цей стаканчик вона ложкою з бідона набирала морозиво, набивала ним стаканчик, а потім знизу таким собі металевим штовхачиком тільки штовх — і порція готова. А ще в тому морозиві іскрився крижинками льодок, і ще від нього ішов якийсь такий запах, куди там твому дікалону чи пиріжкам!

Я стояв за цямринням криниці, те цямриння якраз було мені по очі, і не то щоб облизуватись, а, може, й облизувався — ніхто ж не бачив! — а просто дивився... Тут мене і помітив якийсь льотчик із баришнею. У їхніх руках вже було морозиво. Льотчик був худий і цибатий, без кашкета, з розстебненим коміром, з орденами і медалями, з великими молодими губами. Він якось наче ненароком глянув на мене і, розштовхуючи натовп, пішов до продавщиці:

— Хозяюшко...

I ось я біжу по шпалах від Голти додому... Біжу і лижу морозиво то зверху, то знизу, то збоку, то з боків, стаю, зупиняюся, оглядаюся і знову лижу і не можу ніяк нализатися. От шкода, що Галі нема!.. І як тільки який назустріч ешелон — відходжу від колії і лижу знову. Машиністи з помічниками, пролітаючи наді мною, сміялися, а колеса говорили мені: тато.

Було мені тоді, дев’ятого травня сорок п’ятого року, вісім з половиною років, ще й два дні.

Сонце сідало. З кар’єру, з броньованих люльок підвісної дороги, наздоганяючи свої шиї, зривалися на ніч дикі качки, і вони, і їхні молоді діти були вже однакові, і їм усім прийшла пора летіти. На кінчику іржавого коров’яку сидів і дуднів одуд.

Я ще постояв і повернув назад. Ті овечі стежки, якими я йшов сюди, у призахіднім промінні сонця вже пригасли і не можна було розібрати, хто і коли по них ходив.

Десь треба було заночувати. Я підійшов до крайньої, білої в осінніх мальвах хати і через мур глянув у подвір’я: під шовковицею на подвір’ї, на низькому маленькому ослінчику, в темно-синьому з жовтими квасолевими стручками турецькому халаті сиділа срібна жінка і в ситі годувала пшоном пізніх курчат. За нею, під виноградом, за блідо-голубим пластмасовим столиком у голубій майці сидів господар і з трьома хлопцями, видно, синами, грав у доміно.

— Добрий вечір, — сказав я. — Можна у вас переночувати?

Господиня підняла голову, подивилася на мене і перевела погляд на господаря.

Господар кивнув головою і знову внурився в доміно.

— Добрий вечір. Заходьте, — сказала Галя і відчинила хвіртку.