Кінь на вечірній зорі

Микола Вінграновський

Мати взяла у мене каністру і пішла праворуч, обминаючи цю долину.

Нога за ногою, ми знову йшли степом, вже і місяць підбився насеред неба, став меншим і побілів, почав нижчати, котитися до землі, як попереду нас, з-під землі, наче із того світу, заспівав одинокий півень. Заспівав і замовк. Мовчав, мовчав, ніхто з корешів йому не відповідав, і він подав голос удруге, цього разу дужче й тривожніше, та знову те саме... Тоді півень задеренчав з усіх своїх сил болісно і розпачливо, та десь на середині свого голосу замовк. Видно, зірвався.

— Ось і Голованівськ, — сказала мати і поставила каністру. — Отут і пересидимо до ранку, поки стане світати.

— Мамо, а ліс? Що, лісу немає чи, може, його увесь вивезли німці?

— Ліс ми обійшли. Ліс з того боку, — мати показала головою кудись ліворуч від місяця і стала рвати бур’ян...

Я лежав на бур’яні, головою на мішечку, на автоматі, а поруч мостила собі гніздо мати. Я приплющив очі і не знав, сплю чи ні, чи це сниться мені, чи, може, так воно є і насправді: по чистому голубому льоду на ковзанах від мене тікає лисеня, оглядається, сміється і голосом моєї сестри каже:

— І я з тобою пішов у ліс, і я з тобою пішов у Голованівськ...

А під горою, на вишнях худі і голі сидять Блоха і Пуп і жовтими конячими зубами обгризають з гілок вишневий ґлей. Над ними з воронячими дзьобами, крильми летять і каркають танки. Одна така танка-ворона каркнула так, що я відкрив очі. Відкрив і не міг доторопати: де я?..

Над головою, обійняте темно-вишневою млою, тремтіло зорями небо, і з краю землі біло світив скісний місяць.

— Мамо! — перше, що вимовив я.

— Га? — мати підвела з гнізда голову. — Ти заснув чи ти і не спав?

— І спав і не спав, та наче спав...

— Тоді ще трохи поспи... Скоро будем вставати...

Я придивився: навпроти місяця мати читала якусь книжку. Книжка була затріпана і стара, і мати читала її вже на середині. Я перехилився до неї і спитав:

— Що ти читаєш?

— Як що? Книжку.

— Яку?

— На, подивися.

Я подивився. Подивився і нічого не розібрав. Книжка була написана по-нашому, а по-нашому я читати не вмів. При німцях у нашому селі стояли румуни, і школа була румунська. Я ходив до неї рік і вже навчився слабенько, але навчився читати по-румунському, що наш учитель-піп, батюшка, приказував:

«Уна, доу, уна, доу — мо-лод-ці!»

Я поглипав на книжку, написану рідною мовою, і знову ліг... Я знав, що мати моя писати не вміє, а читати — читає. А навчилася вона ось як.

Материн батько, а мій дід Андрій, якого я ніколи не бачив, бо коли я народився, дід уже помер, оженився на маминій мамі, а моїй бабуні, коли бабуні було шістнадцять літ. Дідові було п’ятдесят. Від першої померлої жінки в нього вже було четверо хлопців, і всі четверо від нової дідової жінки були старші. В моєї бабуні з дідом народилися іще п’ятеро — чотири дочки і син: Фрося, Ганя, Зіна, Настя і Тимоша. Моя мати Зіна народилася першого вересня (коли діти ідуть до школи!) тисяча дев’ятсот четвертого року. У шість років мати пішла до школи: та не вчитися, а підмітати і мити підлогу. І ось там, у школі, на перервах, тихенько питаючи в учнів, що і до чого, мати навчилася читати. А писати так і не навчилася, бо на уроки правопису її не пускали.

Вона читала навскоси, по діагоналі: мить, і сторінка прочитана. А після прочитання книжки — запитай її що на якій сторінці написано — розкаже точно. Розкаже і, посміхаючись, ще додасть і від себе... А через рік маму віддали служити до попа. За харчі і за сезонне літнє платтячко мати няньчила у попа дитину. Дім у попа, розповідала мати, стояв посеред села на горбку біля церкви під липами. У дворі було два колодязі — один чистий, з якого пили, а один покинутий, вода у нім чомусь загнилася, — садок, комора і стайня, і ось чому я, говорила мати, спротивила попів на все життя і чому ви всі у мене повиростали нехрещені. Одного разу, на Пасху, коли батюшка вже зробив обхід і прийшов додому обідати, у його двір заїхала підвода, друга й третя... На підводах горою, накриті ряднами, виднілися крашанки і паски. Ті крашанки і паски служки корзинами позносили у комору. А за ворітьми, з вулиці, йшли і йшли старці і каліки, просили в батюшки милостиню. Батюшка виходив до них, благословляв з-за воріт хрестом і знову благословляв... Минув тиждень. Крашанки в коморі засмерділися, і їх викинули в гнилий колодязь. Паски почерствіли, порозсихалися, і їх з половою замішали свиням... От із тих пір мама як не злюбила попів, так не любить і по сей день... Якось через мамине село з відпустки їхав морський офіцер з жінкою і малою дитиною. Піп і віддав маму їм. Поїхала з ними у Севастополь. Там мамі було добре, і жінка того офіцера, молоденька ще баришня, та й він сам мами не кривдили. Була і вдягнена, і взута, і нагодована. А робота яка? Виведе дівчинку на вулицю, де шарманщик грає, походить з нею, погуляє, та й усе... Усе, та не все — коли прийшла революція. У Севастополі — переполох. Одним словом, офіцер з жінкою і дитинкою сіли на пароплав і десь виїхали, а мати лишилася на вулиці. Куди йти? Що робити? Підібрали маму шарманщик з жінкою, завели в свій підвал. Пожила в них щось, мабуть, з тиждень, помагала їм по хаті, а треба ж додому! Шарманщик питає: звідки? Мати каже звідки. Шарманщик каже: додому тобі треба йти так і так, на ось тобі хлібину. Пішла. Благополучно перейшла Сиваш, іде далі. Степ і степ. Ні води, ані тої уже хлібини. Що робити? Коли бачить — якесь село. Розпитала, де тут можна найнятися. Люди кажуть: он там і там, у того і в того. Найнялася. Поробила, поробила, підхарчувалася, іде до другого села. Найнялася там, робить, і так від села до села, а минуло уже два, коли не три, роки. Вийшла на Каховку. Найнялася в Каховці, пороблю, думає, ще трохи тут, а там через Дніпро і вдома. А час тоді був такий: всі або когось бояться, або ж не бояться зовсім, і всі кругом стріляють. Одного разу стоїть мати під акацією біля господаревої з білого черепашнику у мальвах хати, коли бачить: вулицею верхи на конях їдуть якісь вершники — розтягнулися, не видно їм кінця-краю, їдуть у два ряди, один за одним і повитягували шиї. Коли придивилася, то побачила, що вони наче щось читають. У кожного, що попереду, до спини, до шинелі приколотий акацієвими пазуриками біліє якийсь папір і на тому папері великими червоними літерами написано: ТА-ТО. В іншого на спині написано: МА-МА. В третього: ЗЕМ-ЛЯ. У четвертого: РЕ-ВО-ЛЮ-ЦІЯ. І так без кінця. А біля них, також на коні і з шаблею, крутився ще один такий самий, як і вони, та, видно, вчитель, бо, привстаючи на стременах, раз по раз вигукував:

«Слухать мене! Читай по складах за мною: ем і а, що буде?»

«Ма!» — хором відказували кавалеристи.

«А ще раз: ем і а, що буде?»

«Ма!..»

«А як разом?»

«Мама!» — на все село видихали здивовані вусаті учні.

Ну, подумала мати, читаки!.. Коли десь посередині їхнього того строю моя дівчина-мати побачила, як на сухому, як і сам, коні сидить чорний, як циган, носатий кавалерист, довше за всіх витягає шию, посмикує настовбурченими вусами, ворушить потрісканими губами і собі з усіма: ма-ма!.. Кашкет збився на вухо, шабля, як палиця, лежить впоперек сідла, під очима — чорні ями, — ото і був наш тато...

Сіріло. Ми входили в Голованівськ. Та не ми одні. Зі степу і шляху по двоє, по троє, а то й купками, з невеликими за плечима клумаками, вичовгували мовчазні закушпелені сірі люди.

Закропив сірий березневий дощик, і я помітив, що трава тут була вища, ніж у нас: у нас вона ще ледь-ледь витикалася, а тут вже можна було попасти й корову, якщо вона є... Та де ж сам Голованівськ? У сірій, наче випраній, миршавій долинці, на кривій, без людей, якійсь наче затюканій, вуличці горбилися землянки, і з них, як з нір, де-не-де підбивалися під дощик несміливі сіренькі димки. Замість димарів на землянках стояли старі, без днищ відра чи обрізані від снарядів гільзи.

— Мамо, а де ж сам Голованівськ?

— Як де? Оце він і є, — сказала мати. — Ти тут постій, а я піду попитаю, де тут і що міняють?

Мати пішла до крайньої, з собачою будою на даху, землянки, а я лишився на вулиці біля каністри...

То оце він і є Голованівськ?! А де ж високі будинки з електрикою і радіо, музика де? Де мощені каменем вулиці, базар і магазини? Обгорілі печища і землянки, землянки і обгорілі печища... Так і в нас такої радості хоч відбавляй!.. І я, я не те щоб скис, а мені раптом закортіло повернутися в степ, або... я й сам вже не знав куди...

А тим часом ті (з нами, зі степу) люди розбредалися, як сновиди, по землянках. Димків побільшало, гавкнув десь собака, вийшла на вулицю якась тітка і стала стріпувати залатану пілку...

Та що тут можна виміняти? Два білих, а третій — як сніг, ось що тут можна виміняти! Вони ж самі старці, старці, ще й дрімучі!.. У них навіть дітей на вулиці не видно!

Я вже змерз, постукував черевиками, нога об ногу, а мати все ходила — від землянки до землянки, від димка до димка...

Я вже відчував: будемо ми нести свою каністру назад додому. І то добре: прийдемо додому, та наллємо в лампу гасу, та як засвітимо! Ото буде видно! На все село. Гас у нас чистий, довоєнний, не розбавлений, без води! Виріжу з шинелі нового ґнота, і хочеш, мамо, читай, читай при лампі, нащо читати при місяці?..

— Микитко! — Мати стояла в тім кінці вулички і махала мені рукою, — Микитко.

Раз Микитко, раз мати кличе мене по-вуличному — це означає вже щось гарне і приємне...

За каністру ми виміняли півмішка картоплі і на додачу стару до сита обичайку. Однозубий дідок, що обміняв нам, навіть поміг винести мішок на шлях, подзьобав зубом губу і на прощання сказав:

— Як будете ще, то заходьте, не забувайте...

Ми пішли. Цього разу ми йшли шляхом, у спину дув теплий голованівський вітер, мати легко несла картоплю, я свій мішечок і обичайку. Шлях протряхав на очах, і йти було радісно.

— Мамо, а тепер ліс буде? Ми ж то тепер ідемо іншою дорогою, шляхом?

— І тут його не буде, синочку, — сказала мати. Ліс з того боку, далеко...

Я щось промимрив, очі мої раптом стали чомусь важкі, — та нічого, тепер найголовніше, що ми несемо картоплю, земля підтряхає, не сьогодні-завтра стану й город копати.

Попереду на шляху з’явилась машина. Вона сунула по шляху важко, з надривом, наче її хто ззаду тримав за колеса. Я вже давненько не бачив живих машин і зійшов у кювет, щоб роздивитися. Мордочка у машини була до переду звужена, без фар, кабіна дерев’яна, без скла, зате шофер із забинтованою головою був при медалі. Він бібікнув мені і випустив з-під машини пахучу синю хмарку. Я вибіг на шлях, вбіг у цю синю хмарку і став її нюхати, бо ніщо так добре не пахне, як оця з-під машини хмарка! Втягуючи її на всі ніздрі, я навіть ще трохи пробіг за машиною, щоб нюхати далі, як машиною на вибоїні трусонуло, і з неї у кювет скотився кукурудзяний качан.

— Мамо, глянь, качан із машини випав!

— Тепер між картоплею на городі у нас буде рости й кукурудза! — сказала мати і сказала так, що мені захотілося співати.

Я засував качана в мішок, коли вітер підхопив мою обичайку і покотив, наче колесо, по шляху. Я за нею. Я біг за нею, бо мені було цікаво: упаде обичайка на бік чи не впаде? і скільки ще вітер буде котити її прямо? Обичайка підстрибувала на грудках, легко, як пір’їна, перелітала через калюжі, хилилася, але не падала. Вітер керував нею як хотів: то він її розганяв і вона переганяла мене, то притримував наче на місці, мовби чекаючи, доки я підбіжу. Потім вітер здув її у кювет і ми побігли кюветом. Я весь час оглядався на матір, чи матір бачить, що з обичайкою виробляє вітер? Мати йшла, дивилася і посміхалася. Я ще трохи пробіг і вже хотів було обичайку зловити, бо впрів, та й автомат підстрибував у мішечку на спині і бився, як вітер задув сильніше і покотив обичайку, що я від неї добряче відстав... Тепер обичайка не котилася, а летіла! Я роззувся і побіг за нею босяка. Та де там! Обичайку вже ледве було видно!.. Мене охопив відчай: як же так -— пропадає обичайка! І сита не буде в нас! Будемо знов позичати сито, бо сито у нас одне на ввесь куток... Я лишив мішечок на шляху, — мати підніме, — а сам уже щодуху, з усіх своїх порізаних об кригу ніг кинувся за нею... І що цікаво: на дорозі обичайці траплялися і будяки, і кущі, і перекотиполе, та вона так вправно і спритно обминала їх, наче вітер нею водив!.. Я вже ледь назирав її у кюветі, ще трохи, і вона щезне зовсім, і в мене вже не вистачало духу, як вітер ураз повернув і викинув її з кювету на поле під лісосмугу. Обичайка впала набік.