Олив’яний перстень

Степан Васильченко

Ніби щось наворожила молодиця: пішла, зразу стало радісно й весело. Почалося так: Настя підсипала галушок. Валя глянув на Костя, підморгнув бровою...

— Пам’ятаєш: «Насте, го-ов!»

Кость пирснув, похлинувся, кашляє. Вітя ложку од себе, хапається за груди: пирск! пирск!

— Що таке?

Розказують. Настрій міняється. Про суперечки не хотілось згадувати. Повечеряли — не хотілось розходитись. Була субота. Соня згодилась ночувати. Ніби магнітом стягнуло тепер Настю з Сонею. Обнялись, як улипли; довго обнявшись ходили по двору, гаряче про щось шепотіли, в закутку гаряче цілувались, сміялись. Збирались до гурту, чогось пригадували школу: школярів, учителів, шкільні екскурсії, вечірки... З’явилась думка — влаштувати в селі вечірку. Визначили день: тої неділі. Зразу ж почали складати програму, далі — скувалось щось подібне до летючої репетиції: декламації, далі перейшли на пісні.

Настрій розгорався, як на вітрі жар. Кінчали однієї, починали другої, мінялись тони, пісні журні мінялися на веселі, революційні на побутові, шкільні на вуличні, і всі разом спліталися в одну довгу, що в ній перемішалося все: журба, сміх, тихий смуток і молодий запал.

То підкидається сміхом, як крем’яхами:

Ой пряла, чи не пряла,
Прости, боже, що збрехала.
І клоччя курить...

То знову, як продовження цієї — глибокий, чистий молодий смуток:

Кру... кру... В чужині умру.
Поки море перелечу,
Крилонька зітру.

На тину, коло воріт, як із землі виростають мовчазні темні силуети, як тіні смутку за літами молодими. Жінки, чоловіки. Вийшла мати загонити спати, заслухалась.

— Так, гарненька пісня, — скупо похвалила вона. Проте, глянувши на це енергійне, задумане обличчя, на той прекрасний маленький вогник, що засвітився в її суворих та розумних очах, можна було зрозуміти, що та похвала високої ціни. Не погнала спати. Зітхнула: — Та ви ж довго не загулюйтесь, діти.

...Згадали шкільні гри. Ніч, ясно, моріжок. Пішли по двору парами в ходячого сусіда, як, бувало, на вечірках по шкільній залі:

— Жито чи пшениця? Серп чи молот?

Віті несподівано в пару припадає Кость. Увесь вечір Віті здавалося у темряві, що Кость тисне руку Насті, раз навіть почулося, що коло тину вони поцілувались. Віті чогось забажалось узяти Костя під свою опіку.

— Слухай, це ти справді у любов надумав гратися з Настею? — тоном щирого «друга» запитав він Костя, а далі почав: — Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти не жартуй із цим! Любов, брат, це тобі не шуточка... Любов, брат, до всього доводить. Ти парень молодий, ще нічого в цьому не розумієш, ти послухай краще бувалого...

І Вітя почав розпатякувати про те, що таке любов і до чого вона доводить.

...Дізчата полягали в коморі, хлопці, як і завжди, — в клуні. Було пізно, проте не спали ні ті, ні другі. Мов пружинами зводило з постелі. В клуні пригадали оказію з ступою, розгомонілись.

— Та й нащо вона, ця бандура? — питав Валя.

— Це наша сільська крупорушка. Сім раз потом обіллєшся, згоріла б вона йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову марюку, колись хотів на дрова порубати, як на їй ногу приморозив, — мати не дали, — поясняв Василь.

Вітя був насуплений — прояснів.

— Я вперше побачив її, думаю-думаю — ніяк не прирозумію, для чого вона. З крилами, з головою. Аероплан — не аероплан, морока його знає, що воно за мачада.

Сміються.

— Василю, знаєш що? — надумав Валя. — Подаруй ти її у наш шкільний музей. От було б цікаво! Такого дива, мабуть, у Києві ніхто й не бачив.

— Беріть, спасибі скажу, — махнув рукою Василь, — бо вона мені колись таки одіб’є печінки.

Позбивались коло ступи. Розглядають. Василь зліз на ступу, почав демонструвати. Заскрипіла... гуп-гуп.

Регіт.

— Оце так машина!

...Дівчата попідводили голови: почувся в клуні вибух реготу, ляскотня в долоні.

— О, це вже щось вигадали, — промовила Настя.

Дівчата заздро почали прислухатися.

Аж ось щось застукотіло в двері.

Тихий голос Костя:

— Дівчата, ви ще не спите?

Кинулись. Обидві разом:

— Ні, а що хіба?

— Ідіть, будемо ступу судити.

— Що?

— Суд над ступою вчинимо.

Соня схопилась, пішла по сінях.

— Суд! Суд!

Далі швидко те-се на себе — вискоком із сіней.

Ступу вже витягли із клуні. В синьому промені місяця стояло це химерне приладдя, як якесь середньовічне диво.

Коло нього діжка догори дном, а коло діжки, як коло столу, поважно сидів на старих вуликах на пеньках нічний трибунал.

Босий, без шапок, у білих сорочках.

Голова:

— Прикладний суд над ступою гражданина села Липового Кута Василя Бондаря оповіщаю розпочатим...

Не пройшла марно праця молодого товариства на вдовиній ниві. В селі швидко розійшлася чутка, що із Києва надіслано на жнива школярів у допомогу незаможним людям. Одні казали, що їх душ із десять, другі — п’ятнадцять, а на другому кінці села запевняли, що своїми очима бачили, як виходила в поле артіль чоловік із тридцяти. І ось другого дня у неділю по обіді прийшов до Бондарів пристаркуватий чоловік, чепурненько вдягнений, починає прохати, щоб дали йому хоч на кілька день хлопця.

— Я чоловік бездітний, стара все нездужає — невправка. Я такий, — додав він, — що дурно й не схочу, що слід — заплачу. — Хто піде? — переводить очі з одного на другого.

Кожний огинається. Зітхнув чогось Кость:

— Це, мабуть, виходить мені іти. Хай так і буде — піду до вас, дідусю.

Звечора й пішов.

Другого дня пішов до діда Маркіяна Валя. Дід давно його кликав до себе. Таки переманив.

А ще через день зник десь і Вітя.

Двір Бондаришин затих.

У полі скрізь виблискували стерні. Одні із селян ще не покосили, а інші вже почали возовицю. Цілий день з ранку до пізньої ночі вози хмарою збивали куряву, рипіли колеса, як у релі грали. Золоті гори плавом пливли по вузеньких дорогах із поля в селянські двори й клуні.

Кость швидко оговтався у бездітних людей. Днів через два, через три і старий, і стара кожному, кого не стрівали, хвалили свого робітника. «Та така вже люба та мила дитина: і привітна, і слухняна, і роботяща, де воно й зародилось таке, — краще, ніж яке рідне».

Про Валю та діда Маркіяна люди казали: «Злигався старий із малим, що їх і водою не розіллєш: скрізь удвох». Казали, правда, також, що в їх більше розмов, ніж праці: «Покинуть оце складати снопи та цілими годинами й сперечаються, вимахуючи руками, той на стіжку, а другий з вилами коло стіжка».

Вітю незабаром знало вже все село: і старі, й малі. В одних людей він довго не сидів — літав по селу, як вітер: учора бачили його на одному кутку, сьогодні вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возі, по шию зарившись у горосі, увечері гарцює верхи на чийомусь коні. Де Вітька, там сміх, гомін, часом сварка: там вхопив косу — насилу одняли, там наварив каші, що викинули її собаці, а там завівся з жінками за попів та віру. Та так гаряче завівся, що обурені баби не в жарт хотіли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утік.

А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: «Такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина. — Хвалиться: — Сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив».

Коло перелазу з’являється Валя:

— Добривечір! От дід — так дід! — І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом. — Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає, «Кобзаря» мало не всього декламує напам’ять... І про Дарвіна, і про Маркса... Знаєте, коли б такому дідові та освіту...

До гурту підходить Василь:

— Ну, так пам’ятайте: завтра по обіді — вистава!

— І п’єска буде? — швидко запитала Настя.

— Аякже! Першою піде.

— Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? — затурбувалася зразу Настя.

Всі засміялись.

— Кому що, а їй аби червона хустка, — буде якась, хоч не червона.

Настя зніяковіла, розсердилась: