У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. У дворі стояв віз, на возі якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. «Це щось цікаве», — торкнуло Вітю. Проте вирішив бути твердим: «Не піду». Почав знову ходити. І сидів, і лежав — ніхто не виходив. Тим часом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось із двору голос Василя: — Вітя, гов! Вітя, де ти? Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе. — Вітя, іди ме-еду їсти! — гукав Василь. Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик. У хаті й коло хати — весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, — навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояли та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий. — Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! — весело казали хлопці. Вітя в хаті тримав байдужий суворий вигляд — ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках — свіжі паляниці, пухкі, білі. — Ану, діти, до меду! — Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували. — А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, — звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз «тепер мені не до меду», проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге... і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату: — Аж ось коли я до тебе добрався! Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає спідлоба очима, чи ніхто на нього не дивиться. Кость злякано: — Вітя, луснеш! — Всю миску виїм! — захоплено й рішуче промовив Вітя. — Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, — почав задирать Валя. — А я кажу: виїм! — Що ставиш? Забили, як водиться, заклад. Вітя ставив свій наган. Валя — лижви. Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба. Оксана лагідно звернулась до Віті: — Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я боюся... Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі. — От я ж казала, що так буде! — затурбувалась Оксана. Вітя хапається за груди, за живіт, в’ється, як риба: — Ой боже мій, це, мабуть, я вмру! — Ага, тепер «умру»? — сердито докоряв Кость. — Ведіть його, хай ляже! І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.
XXIII
Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город — нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті — нема. Стоять серед двору, турбуються: — А що, як він собі щось заподіяв? — Чого доброго, він шалений! Дивляться одна на одну великими зляканими очима. — Кого ви шукаєте, дівчата? — обізвався з клуні Валя. Зразу до його обидві: — Віті не бачив? — Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна... — Чого? — і голос затремтів у дівчат. — Так... хворий. Дівчата зблідли: — Що ж таке трапилось? — Та нічого... видужає, — чогось не хотів казати Валя. Раптом Настя в плач: — Чому ти не кажеш? Валя здивовано глянув на дівчат: — Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться... меду обжерся, тепер болить живіт... Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болю й одчаю. І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну звели очі. Одна затулилась рукою — пирск, друга — пирск і, слова не сказавши, бігцем — на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтримного реготу. Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті: — Валю... І нащо... ти... сказав?
XXIV
Надвечір Бондариха верталась додому. У дворі на осиковій колодці сиділа Настя з Костем. Побачивши матір, обоє розсунулись. Оксана була на селі, здибалась з матір’ю Соні. Та розповіла їй про Настину пригоду. Вертаючись, Оксана осміхалась і кусала губу, проте очі поблискували сердито. Спокійно до Насті: — Насте, а йди до хати! Настя почервоніла, стурбувалась: — Чого, мамо? — Іди, там побачиш! — і пішла, не озираючись, в сіни. Настя знизала плечима і швиденько пішла за матір’ю. Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима. Підійшла до Костя, суворо насупила брови: — Дай сюди перстень! Вигляд у неї був злий, рішучий, і Кость не насмілився змагатись — зняв з пучки перстень, оддав. Настя підійшла до ліси і шпурнула в чужий сад. Кость охолов: — Насте, нащо це ти? Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.
XXV
Зранку другого дня в дворі кипіла робота. Троє сусідів в спілці з Оксаною найняли машину — треба було за день помолотити, повіяти, дати увесь лад. Працювали всі: Кость, Василь, Настя. Безперестанку гула машина, хмарою стояла курява, виростали гори соломи. Цвьохали батоги; бадьоро лунали вигуки; закурені, в соломі, в остюках метушились люди, як тіні. Для Віті сьогодні — бенефіс. Без шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб, — він керує машиною, сердиться, лається, як це подобає доброму машиністові. Головний машиніст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрібні тільки вказівки молодому помічникові. |