Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Олив’яний перстень

Степан Васильченко

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників

У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. У дворі стояв віз, на возі якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. «Це щось цікаве», — торкнуло Вітю. Проте вирішив бути твердим: «Не піду». Почав знову ходити. І сидів, і лежав — ніхто не виходив. Тим часом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось із двору голос Василя:

— Вітя, гов! Вітя, де ти?

Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе.

— Вітя, іди ме-еду їсти! — гукав Василь. Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.

У хаті й коло хати — весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, — навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояли та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.

— Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! — весело казали хлопці.

Вітя в хаті тримав байдужий суворий вигляд — ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках — свіжі паляниці, пухкі, білі.

— Ану, діти, до меду! — Взялися до меду.

Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували.

— А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, — звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз «тепер мені не до меду», проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге... і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:

— Аж ось коли я до тебе добрався!

Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає спідлоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.

Кость злякано:

— Вітя, луснеш!

— Всю миску виїм! — захоплено й рішуче промовив Вітя.

— Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, — почав задирать Валя.

— А я кажу: виїм!

— Що ставиш?

Забили, як водиться, заклад. Вітя ставив свій наган. Валя — лижви.

Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба.

Оксана лагідно звернулась до Віті:

— Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я боюся...

Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі.

— От я ж казала, що так буде! — затурбувалась Оксана.

Вітя хапається за груди, за живіт, в’ється, як риба:

— Ой боже мій, це, мабуть, я вмру!

— Ага, тепер «умру»? — сердито докоряв Кость.

— Ведіть його, хай ляже!

І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.


XXIII

Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город — нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті — нема. Стоять серед двору, турбуються:

— А що, як він собі щось заподіяв?

— Чого доброго, він шалений!

Дивляться одна на одну великими зляканими очима.

— Кого ви шукаєте, дівчата? — обізвався з клуні Валя.

Зразу до його обидві:

— Віті не бачив?

— Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна...

— Чого? — і голос затремтів у дівчат.

— Так... хворий.

Дівчата зблідли:

— Що ж таке трапилось?

— Та нічого... видужає, — чогось не хотів казати Валя.

Раптом Настя в плач:

— Чому ти не кажеш?

Валя здивовано глянув на дівчат:

— Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться... меду обжерся, тепер болить живіт...

Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болю й одчаю.

І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну звели очі. Одна затулилась рукою — пирск, друга — пирск і, слова не сказавши, бігцем — на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтримного реготу.

Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:

— Валю... І нащо... ти... сказав?


XXIV

Надвечір Бондариха верталась додому. У дворі на осиковій колодці сиділа Настя з Костем. Побачивши матір, обоє розсунулись. Оксана була на селі, здибалась з матір’ю Соні. Та розповіла їй про Настину пригоду. Вертаючись, Оксана осміхалась і кусала губу, проте очі поблискували сердито.

Спокійно до Насті:

— Насте, а йди до хати!

Настя почервоніла, стурбувалась:

— Чого, мамо?

— Іди, там побачиш! — і пішла, не озираючись, в сіни. Настя знизала плечима і швиденько пішла за матір’ю.

Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима.

Підійшла до Костя, суворо насупила брови:

— Дай сюди перстень!

Вигляд у неї був злий, рішучий, і Кость не насмілився змагатись — зняв з пучки перстень, оддав. Настя підійшла до ліси і шпурнула в чужий сад.

Кость охолов:

— Насте, нащо це ти?

Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.


XXV

Зранку другого дня в дворі кипіла робота. Троє сусідів в спілці з Оксаною найняли машину — треба було за день помолотити, повіяти, дати увесь лад. Працювали всі: Кость, Василь, Настя. Безперестанку гула машина, хмарою стояла курява, виростали гори соломи. Цвьохали батоги; бадьоро лунали вигуки; закурені, в соломі, в остюках метушились люди, як тіні. Для Віті сьогодні — бенефіс. Без шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб, — він керує машиною, сердиться, лається, як це подобає доброму машиністові. Головний машиніст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрібні тільки вказівки молодому помічникові.