Олив’яний перстень

Степан Васильченко

А дід однією рукою взявся за бік, другою велично показував уже на верх шовковиці, що росла за тином:

— Отож лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукай мені разів із десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.

— Та підождіть, та як же... — почав, було, сперечатись Валя.

Загули. Зареготали:

— Не хочеться?

— Ну добре, ну добре, — мимрить збитий з пантелику Валя, — хай буде так... тільки...

Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гіллях кувала хрипко зозуля.

А дід Маркіян гладив довгу свою бороду, походжав коло тину, насмішкувато око щурив:

— І де вона видралась така зозуля, що в спасівку почала кувати?

— Київська, бачте, вчена, — реготали люди.

Зліз Валя червоний-червоний, кусає губи, напружує всі сили, щоб утриматись: от-от бризнуть із очей сльози.

Замовк, затих, тільки чмихає носом. А дід Маркіян моргнув через плече сусідам, задирає знову:

— От він усе про те, що немає відьом та домовиків, а взять би хоч те саме радіо... Носяться з тим радіом, як дурень із ступою, а що воно таке, ніхто тобі не пояснить, не докаже до пуття.

— Може, таке радіо, — додає другий, — як завелося ото в Богданах. Чули?

Почав розповідати. Завелось щось на горищі, дмухає сажею по хаті, дмухає по сінях. Їсти вимагає, та щоб чогось доброго, бо на голові й миску розіб’є. Та щоб і самогонки півпляшки. От які тепер позаводились. Прикликали священика одслужити молебен у хаті. То що ж ви думаєте? Той править, а воно підспівує на горищі: «Господи помилуй...» От тобі й радіо...

Регіт пік Валю огнем. Найбільше допікало Валі те, що не знав він, з чого, власне, сміються.

— То це, по-вашому, і радіо — домовик, чи як?

— Домовик не домовик, ну, то й не людина, — допікав дід Маркіян, — домовик, то той хоч сидів тихенько на горищі, що хто там його почує й побачить. А тепер таке понаставало, що все на люди випирається; ось, розповідають, у Харкові: тут базар, тут миру — не протовпишся, а воно з піддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай, що воно, — дід скоса зирнув на Валю, — так він що тобі скаже: «радіо», мовляв, та й годі...

Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову:

— Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу? Про це ж якраз пояснюють в журналі, що надсилають вам у хату-читальню. Там є про це саме радіо в Харкові.

Дід шанував книжку і ніколи не казав, що в книжці брешуть. Тому він пішов на інші викрутні.

— А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш, не бачив. Це ти, хлопче, щось вигадуєш.

Нахабство дідове перевертало Валі все в грудях. При людях він вів, на думку Валі, нечесну гру.

— А як докажу? — промовив він стримано.

— Не докажеш, Петровичу!

У Валі спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт. Вирішив дати останній дідові бій, генеральний, жорстокий:

— А як докажу! — схопився він із місця, аж зблід.

— Ну, та й запальний же хлопець! — сміються люди. — Не кається.

Дід Маркіян скоса пильно зирнув на Валю:

— Буде вже того, що раз доказав.

Валя в’їдливо впився очима в діда:

— А що, злякались? Злякались?

— Чого там «злякались», ну, доказуй, — побачимо!

Ні хвилинки не гаючись, Валя вихром помчав од гурту, кинувши:

— Я зараз вернуся!

Тільки зник Валя з очей, дід одмінився, засміявся ясно й щиро:

— Я вам скажу, такого хлопця, де його і знайдеш: буде колись, вражий син, справжній редактор і добрий редактор.

— Та й азартний же хлопець, як та іскра.

Говорили, сміялись, хвалили.

А Валя тим часом злітав уже до хати-читальні, вхопив під столом якесь число «Знання», общипане кругом на цигарки, і вже мчав назад.

Задиханий, сів на ганку, витер рясний піт, радий. Далі почав мовчки нервово перегортати книжку, шукаючи в ній потрібне місце. Знайшов відділ «Наука й техніка» — спинився. Всі обсіли, обступили його навкруги. Дід, стоячи, через плече спокійно позирав у книжку. Тикаючи в слова пучкою, Валя почав читати популярну статейку про радіо. Складена вона була просто й цікаво, ілюстрована малюнками. Люди заслухались з такою увагою, що швидко забули й про парі. Найбільш уважно слухав сам дід. Після того, як її дочитали, повернулися очі на діда:

— Ну що ви, діду, скажете тепер? Га?

— Тепер, виходить, черга за дідом лізти на шовковицю, — зареготав хтось із гурту.

— Ні, воно, може, й не личить дідові лізти на шовковицю, а нехай краще провезе на собі редактора кругом майдану та й буде на тому.

Сміялись.

Дід винувато скривився, комічно лупає очима.

— Коли так, то й так: сідай, Петровичу, — дружньо промовив він, — твоє зверху.

Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро, — хвицав ногою, як справжній жеребець, іржав... Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і погарцювати на ньому, як на коні, в одплату за ту «зозулю». Аж ось відразу пригадались йому недавні мрії: «Це ти, мій славний, старий друже...», — і сльози здавили йому горло. Сором залляв обличчя, і він швидко замахав руками, подався назад.

— Бо з ним! Не хочу! Бо з ним! Перша образа слізьми сплила йому на очі.

— Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із сорому, — підбивали люди.

— Ні! Ні! Ні за що не сяду! — рішуче заявив Валя. — Ні за що на світі!..

І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. А незабаром Валя сидів посеред гурту, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів задоволений, аж сяяв.

Прибіг Василь, спітнілий, томлений, нещасний:

— Валю, та іди ж хоч ти допоможи? Люди вже сходяться на виставу, а в нас нічого не готове. Ті ще тільки на ярмарок пішли, Вітя зник десь зовсім...

— Зараз, зараз! — винувато промовив Валя, згортаючи книжку.

— Так воно щось-таки буде сьогодні? — звертались до Василя люди.

— Буде! Неодмінно буде! Приходьте! — рішуче запевняв Василь.

Ярмарок, як марево в степу. Перше, шо впадає в очі, — проти сонця стоїть на прогалині посеред ярмарку спітнілий дядько, бриль на потилиці, в руках — батіг, а на виду, як на рахівниці, грають веселі рахунки. Все, як на екрані: рухається, жестикулює, сміється, а згуку ще не чуть. І тільки тоді, як Вітя в гурті сільських хлопців стежкою зійшов з гори і попав у ярмаркову гущу, йому відразу мов одтулив хтось уші: ярмарок шумів і гув, як буйна зелена діброва. Море сміху, море гомону-гумору, а в цьому морі то в одному, то в другому місці лунають нотки смутку. Ось стоїть жінка з курчам під пахвою. У очах сльози. Коло неї смутний дід. Жінка жаліється дідові на лиху свекруху, а за спиною у неї закоханими очима дивиться на курча бадьорий спітнілий єврейчик без шапки, щупає курча поміж пір’ям, сіпає молодицю за рукав:

— Тітко, тітко! Чуєте, тітко! Що за це курча?

Молодиця озирається на його, потім на курча, нашвидку витирає рукавом сльози:

— Шість гривень.

«Му-у!» — реве на весь ярмарок зголодніла корова.

— Гей, Вітю, не одставай! — І Вітя помічає, що його далеко вже, як водою, однесло од знайомого гурту. І знову спиняється — що це таке? — по ярмарку, мов розщебетались якісь невідомі птахи, що печуть щебетом, як огнем. Розслухується: скрізь по ярмарку лунають пристрасножагучі пісні-жебранки старців. Ось поблизу виривається натхнений спів якоїсь старчихи-поетеси, що разом співає й імітує ліру:

А дайте, що я не бачу, як темна ніч наступає, гм-у...
А дайте, що я не бачу, як чорна хмара налягає, гм-у...
Та коли б же я світ сонця видала, то я б ваших
стежок-доріжок не засідала... гм-у...

Раптом за плечима:

— З дороги! З дороги! Розступіться! — з повним возом мішків, сам стоячи на возі, спітнілий, без шапки, навпростець жене волів очмарілий дядько, високо в повітрі помахуючи батогом.

Натовп розсипається, як гора піску, і знову все зливається в один шум:

«Гу-у! Гу!..»

А десь коло вітряків, де крутиться карусель, усе глушить безжурний бубон:

— Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!

Вітя востаннє почув здаля голос:

— Вітя, де ти? — і вже більше не бачив їх на ярмарку.

Коло млина на завідні сидять парубки, і відтіля дує якимось вітром-стихією, що несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисці:

Та й не дала тому коза-ко-ві
Ні ща-стя, ні долі...