Корида

Олесь Гончар

При слові “корида” виникає перед очима щось жарке, несамовите, щось суто іспанське, вируюче сонцем і кров’ю екзотики; та виявляється, це ж рідкісне видовище можуть запропонувати вам і тут, у стародавньому поетичному місті Південної Франції, де вже кілька днів гостює наша маленька, з трьох осіб, делегація.

Опинились ми тут як учасники днів поріднених міст, приймають нас вельми гостинно, нами опікується мерія, — живемо в атмосфері суцільної приязні й привітності. Вже нагороджено кожного з нас, навіть Ганну Адамівну, рицарським Хрестом Лангедока, показано нашій делегації середньовічну давнину й сучасні авіаційні заводи та мікрорайони, — програму, власне, вичерпано, завтра надвечір маємо виїздити на Париж, однак господарі чомусь посміхаються загадково. Нас, виявляється, чекає ще один сюрприз, він як найвищий жест гостинності прибережений господарями насамкінець:

— А ще ж корида!

Господарі наші, ці чемні хлопці з мерії, видно, сподіваються почути від нас не просто вияв негайної згоди, цього їм мало, їм потрібна буря захвату, ентузіазму, однак той, кому зараз належить перше слово, шановний наш Михайло Михайлович, керівник делегації, з відповіддю не квапиться, почуття його поки що замкнуті на всі замки, і лише невиразна, котру можна трактувати будь-як, усмішка блукає на його загадкових устах. Як завжди в таких випадках, керівник делегації (він у нас великий демократ) звертає свій погляд на Ганну Адамівну: дама, за нею, мовляв, пріоритет...

А Ганна Адамівна вважає за потрібне насамперед уточнити:

— Корида — це що воно таке? Здається, бій биків?

— Можна й так сказати, мадам.

— Я думала, цим видовищем розважаються тільки в Іспанії...

— Уявіть собі, мадам, ми теж не позбавлені диких інстинктів...

— Щодо мене: я — за!

— Можете бути певні, мадам: вас чекає море задоволення!

Наші господарі, видно, й думки не припускають, що гості їхні можуть знехтувати коридою, не скористатись такою нагодою.

Та мало вони знають нашого Михайла Михайловича. Опецькуватий, лобатий і постійно мовби трохи насторожений, він і зараз якусь мить сторожко хмурить своє сократівське чоло і, все ще невиразно всміхаючись, дає уникливу відповідь:

— Треба подумати.

А коли зостаємось у вестибюлі самі, коли й Жанетта-перекладачка з делікатності відходить убік, про щось там знічев’я перемовляючись із портьє (відійшла, ясна річ, щоб дати змогу нашій трійці вільніше порадитись між собою), керівник наш, зітхнувши полегшено, каже:

— Ну то як будемо з цією коридою? Ми ж обіцяли подумати...

Ганну Адамівну наче гедзь який укусив:

— А що тут думати? Щоразу мулимось та вагаємось!

І, гостро звівши свої стрілчасті брови, Ганна Адамівна махнула рукою з виглядом готової на все відчайдушниці:

— Дивитись так дивитись!

— Оце розгулялась наша скромниця, — здивовано відзначає Михайло Михайлович. — Ще день-два тут погостюємо, і наша Ганна Адамівна нічних барів забажає, на стриптиз нас потягне... Ну, а ви? — звертається він до мене. — Чи ви... теж?