Корида

Олесь Гончар

— Сонце Провансу, — в тон докидаю і я.

— То ви теж вважаєте, що це буде недоречно? — Ганна Адамівна кидає на мене посуворілий погляд.

— Ні, я так не вважаю. З модами та етикетами я не в ладу, однак ясно бачу, що ці оксамити вам до лиця... Суто жіночий виріб. Хто ткав таке чудо, певне, уявляв наперед, як, переливаючись, плавко тектиме цей оксамит по жіночій статурі... Темно-синій, мов вода на осінніх озерах...

— Чуєте? — Ганна Адамівна, підтримана моїм жартом, знову вдається до керівника делегації. — Звідки ви знаєте, що на кориду в такому не можна? Жанетта казала, що на умовності у них взагалі не зважають...

— А преса? — вигукує Михайло Михайлович. — Преса, вона тільки й шукає, до чого б учепитись!..

— Ну якщо ви вважаєте, що я осоромлю делегацію, — з тінню образи в голосі мовила Ганна Адамівна, — то я зараз піду й заміню: буду, як вчорашня...

Перспектива нового перевдягання лякає Михайла Михайловича ще більше.

— Ні, ні! Що ви! — стривожено вигукує він. — Якщо підете в номер, отоді вже точно наша корида лясне!

— Та й Жанетта, мабуть, давно чекає, — нагадую я. — Ходімо, нічого страшного...

І ми виходимо нарешті з готелю. Нас огортає гаряче повітря, дихати легко, нам сміється згори розпашіле сліпуче сонце Провансу.

Як і було нам розтлумачено, прямуємо алейкою через парк, між рядами листатих, розімлілих на сонці платанів, зустрічаються очам ще якісь дерева та кущі субтропічні, а далі, по той бік парку, ледь чути гомін глухий, наче від далекого водоспаду, — то вже корида гуде...

Алея парку не асфальтована, лиш посипана крем’яхами, жорствою морською, кожен камінчик здається нам розпашілим до нестерпних температур: до Ганни Адамівни ми переймаємось навіть співчуттям, коли вона, підібравши кінчиками пальців важку свою сукню, сторожко ступає по тих крем’яхах своїми золотими черевичками, що явно їй тиснуть, — видно, як кісточки пальців аж випинаються крізь імпортне золото... Однак поки що ні разу вона не спіткнулась і рицарської підтримки приймати не бажає, подану руку відсторонює, ступає вперед, балансуючи по розпеченій жорстві зі спритністю віртуоза. Коса на голові викладена тугою короною, — Ганна Адамівна вчора сама казала, що хоче здаватися вищою, “хоч би трохи «підрости»”, і зараз вона — та ще на своїх шпильках — справді стала вища, і це їй теж пасує...

Що глибше в парк, то ревище долинає до нас гучніш — то вирує корида. Ганна Адамівна, пробираючись, мов через брід, по камінцях, не минає нагоди поцікавитись:

— А з якого сторіччя беруть початок у них ці кориди?

Запитання стосується передусім мене, бо, за уявленням Ганни Адамівни, я для неї тут — мов ходяча енциклопедія, їй все треба знати, в усьому впевнитись — така вона. Бувши в музеях, не розлучається із своїм дамським блокнотиком, слухаючи гіда, щораз і мене перепитує, стишено уточнює хронологічні дати, імена історичних осіб — все, що торкається цього Провансу, викликає в неї посилений інтерес. Роки панування Анжуйської династії, альбігойські війни, точна дата ліквідації вольностей Провансу — все Ганна Адамівна невтомно фіксує до свого блокнотика... А тепер ще це: з якого часу існують кориди?

— А біс їх знає, — кажу не досить чемно. — Може, ще з римських часів... Коли замість биків людей випускали на арени...

Михайло Михайлович, прикривши лисину газетою “Фігаро”, іде прихнюплений, піт з нього ллє ручаями, його, котрий несе відповідальність за делегацію, все ще непокоїть думка: якою буде реакція публіки на цей панбархат нашої дами? Зокрема, що заспіває Жанетта? Може, стане наполягати, щоб повертатися якнайхутчіш до готелю змінювати вбрання, бо куди ж у такому явно вечірньому туалеті йти на залиту сонцем кориду?

А втім Жанетта, зустрівши нас в умовленому місці — біля фонтана, виявила притаманний француженці такт.

— О, це навіть оригінально! — вигукнула вона, оглядаючи нашу даму зусібіч. — Яка розкіш... І так підкреслює талію!..

Михайло Михайлович спідлоба пронизує перекладачку гострим, недовірливим поглядом: схвалює, а чи щиро? Себто в спеку полудневу вирушати в цих важких вечірніх оксамитах на кориду Жанетта вважає виявом оригінальності, а сама? Сама вона — в ситчику, худенька, легенька, аж не віриться, що вона вже мама.

— Тільки чи не жарко буде? — турботливо запитує перекладачка нашу супутницю.

— А я спеки не боюсь, — відповідає Ганна Адамівна спокійно. — У нас у цеху ще жаркіш...

Це нам відомо — на комбінаті, де вона працює, стукотнява верстатів не вщухає протягом цілої зміни, і повітря завше нагріте понад міру, робітниць окутує вологе, майже тропічне тепло, — його вимагає сама технологія виробництва.

— О, біля цього фонтана ми вчора були! — радісно впізнає Ганна Адамівна найбільший із паркових водограїв. Тільки звечора він був різноколірно освітлений і біля нього на помості виступали естрадні співаки.

Певне, й сьогодні тут готуються до свята, адже день недільний, всюди так сонячно, на узвишші помосту дівчатка-танцівниці, всі в білому, виряджені нареченими, тренуються перед виступом, усміхненим летючим гуртиком линуть вони одна за одною у ніжних своїх серпанках, навіть увагу Михайла Михайловича привертають ці повітряно-легкі, ніби з піни морської зіткані, юні феї Лангедока. Публіки поки що тут не густо, всі на кориді, проте учасниць виступу це, видно, не засмучує, не знаючи втоми, пливуть і пливуть вони лебединим колом, невагомі в своїх серпанках, і почувається, що мають істинно високу від цього насолоду.

— Славно танцюють дівчатка, — похвалила Ганна Адамівна. — Іч, які журавки... Аж не хочеться йти звідціль...

Одначе йти треба, треба стрибати по камінчиках далі, адже нас чекає корида, корида!

Десь звідтіля, з ще невидимих сюди трибун, дедалі гучніше долинає до нас потужний, замкнутий у бетоні гомін... Мабуть, уже почалось, там, певне, всі погляди на арену, де шаленіє двоборство, бій людини з биком, бій, що, як нам пояснювали, доносить до нашого часу рештки якихось прадавніх культів, тих загадкових, грізних, кривавих, що вимагали неминучої жертви.

Трибуни переповнені, глядачів — море...

На арені, однак, ще нікого: ні бика, ні людини, хоча всюди по амфітеатру панує напруга й неспокій, вирує збуджений перегук охоплених нетерплячкою численних болільників, які всі до єдиного жадають, щоб усе сталося швидше, сталося якомога жорстокіше, з шаленством, з найгострішими небезпеками, з влучними ударами, з кров’ю такою, щоб аж бризкала з арени увсібіч, в самі очі трибунам!

Жанетта проводить нас до заброньованих для нас місць, на панбархат ніхто не звертає уваги, ще здалеку нам енергійно подають знаки хлопці з мерії, і поруч них привітно махає рукою сивий, гарної постави чоловік — голова місцевого відділення Товариства дружби, наш добрий знайомий, з яким ми вже встигли заприязнитись за дні перебування тут. В минулому він військовий льотчик, це саме від нього почули ми надзвичайну історію, що сталася свого часу в полку “Нормандія — Німан”, де й наш знайомець не раз здіймався в небо, щоб битися з фашистськими літаками. Ось тоді й стався випадок, що про нього добре було б дізнатись усім цим дедалі дужче шаленіючим болільникам, рицарям кориди... Мав би кожен із теперішніх бачити, як десь летять у небі двоє, хоч наземні служби вважають, що летить там один... Бо коли під час наступу льотчики полку брались переганяти свої літаки вперед, хіба ж не траплялось такого, що, скажімо, П’єр, всупереч правилам, без відома служб, іноді прихоплює з собою на борт і свого наземного механіка, буквально “упаковуючи його у фюзеляж”, як висловився цей наш знайомець за вечерею напередодні. А потім, коли потрапили під зенітний обстріл, коли струменем гарячого мастила вдарило тобі в обличчя і крізь дим та пломінь чуєш уже по радіо із землі наказ покинути літак, скориставшись парашутом, то хіба ж ти міг покинути, знаючи, що поруч тебе, довірившись тобі, закупорений у фюзеляжі, без парашута летить твій механік і друг Іван Полтавець? Сіли-впали на ріллю, і хай поламані, потрощені обоє, але не знищені, зосталися разом для життя...

— Ото дружба, — тільки й сказала вчора Ганна Адамівна, вислухавши під час прогулянки розповідь французького ветерана. Цілий вечір були ми під враженням почутого, а сьогодні ось і друг наш постає перед нами мовби інакший, і на кориду він з’явився без туги та горя в очах, мабуть, це сонце, це небо блакиті — рідкісної, дивовижно світлої, ці вируючі життям трибуни — разом усе, видно, навіває нашому другові настрій далекий від учорашнього, втягує в іншу стихію, де всі прагнуть видовища, де людині хочеться бодай трохи забутися, звільнитись від тисяч і тисяч своїх буденних напруг... Чи можна це кому ставити на карб? І чи не такі ж і ми тут зараз стаємо, де хміль життя нас також починає п’янити, де ця дика, весела, тисячолітня корида так владно збурює душу кожному!

Хлопці із мерії вже біля нас, Жанетта, доручивши нашому сивому другові льотчикові бути на сьогодні при Ганні Адамівні кавалером, сама тут же швиденько й залишила наше товариство, бо їй, як відомо, не до кориди, їй знову треба бігти годувати малого.

На арені відбуваються останні приготування, з’являються молоді люди в якомусь дивному, ніби ще середньовічному вбранні, в кожного з них своя роль і свої обов’язки, наш месьє П’єр намагається делікатно пояснити Ганні Адамівні і нам, непосвяченим, найелементарніші речі, ми чуємо такі словечка, як бандерилья, тореро, але мало що здатні второпати. Мабуть, щоб кориду втямити, треба не один рік відвідувати ці трибуни, в екстазі вигукуючи разом з іншими оце несамовите, незрозуміле нам:

— Оле! Оле!

“Оле” — це на кориді, очевидно, вигук підбадьорення, він, здається, означає “браво!” — короткий вигук, а як він гуртує, злютовує в єдиній пристрасті, у вибухах азарту ці десятки тисяч людей, що тиснуться зараз на трибунах, темпераментно перекрикуючись у неприхованім збудженні, у напруженім чеканні дійства. Крім французів, тут, кажуть, багато іспанців, а також прибулих на сезонні роботи італійців, і всіх їх на трибунах урівнює, єднає оте шалене, вимогливе:

— Оле!