Корида

Олесь Гончар

Поступово й ми проймаємось настроєм цих наелектризованих трибун, наростаючим їхнім жаданням розваги, для нас теж зараз з усього на світі мовби найважливішим стає оцей момент — вихід бика на арену.

Ні, це не Султан-симентал, що толочив колись по капустищу нашого теперішнього керівника делегації, — красень чорний, струнконогий, молодий вибігає звідкись, ніби з тунелю, й, вибігши, різко зупиняється посеред поля, граючи м’язами, що на ньому аж лисніються чорно, — став і жде: ану хто годен зі мною зітнутись?

— Ах, який він, — захоплено шепоче поруч мене Михайло Михайлович, — зуміли ж викохати...

Красень і справді такий, що очей не відведеш, він із биків тутешньої породи, що їх у гирлі ріки на вільній воді вирощують спеціально для боїв на арені. Кров давня, порода вдосконалювалась віками, збираючи в генах цю силу, і відвагу, і стать. Викохала природа й цього десь там, у гирлі розлогої Рони, вільним сином її виростав у плавнях, під небом вічноблакитним, не знаючи ні пут, ні ярма, аж доки тутешні ковбої білими кіньми відбили, відділили його від гурту й гоном прогнали через усе містечко, кам’яне, з вузькими середньовічними вуличками, де публіка ревіла від захвату, діти й жінки аж нетямились, мовби цей смоляно-чорний плавневий красень, набігаючи, мав би змінити всю їхню долю. Коли задиханий бик, ескортований верхівцями на білих конях, пробігав вуличкою поміж ґанками та балконами, місцеві хлопчаки й навіть жінки-городянки, розбурхані в почуттях, сатаніючи від радості, намагались схопити цього бика за китицю піднятого вгору хвоста, бо це вважалось тут щасливою прикметою, — ради одного такого доторку варто ризикувати хай навіть і життям!.. Та ось уже щодуху протурлили його через містечко, загнали в надійне бетоноване стійло, дали віддихнутись, причепурили, підготували до бою, і зараз він, гладіатор із племені биків, вимчавшись, застиг посеред арени, сильний, струнконогий, грудастий, в очах у нього, єй же єй, вгадуються гордість, відвага, безстрашшя, звернені до трибун...

— Є в ньому навіть козацьке щось, — чую жартівливу репліку поруч себе.

А й справді-таки є, як у того пращура нашого, що виходив колись полем Килиїмським погуляти та, по-лицарськи викликаючи супротивника свого на герць, жартував до нього, примовляючи: “Гей, татарине старий, бородатий, що на двох конях лисавих за мною уганяєш, та не буду ж я злий такий на тебе, як ти на мене, як ти мене хотів брати та, зневоливши, червінців за мене шликом в Килії набирати...”

— Оле! Оле!

Трибуни ревуть... Сила-силенна людей надривається в криках, людей, засліплених пристрастю, жагою видовища. Звідусіль шалено підбадьорюють вони тих, що на арені саме роздражнюють бика, бо лють його здається їм недостатньою, учасники бою хочуть викликати в ньому лють ще більшу, дику, звірячу. А що самі вони при цьому ризикують собою, то це надає всьому дійству особливого присмаку, найжаданішої гостроти.

Дражнять його кольором, вигуками, жестами, вже сталеві гарпуни впиваються там йому в тіло... Чорний плавневий красень відповідає неохоче, він зберігає гідність, він, здається, ладен витерпіти все.

Ганна Адамівна невідривно стежить, як люди, оті жевжики в панталонах, увиваючись біля бика, настирливо дражнять його, як спритно відскакують, уникаючи ударів, завдаваних биком мовби нехітьма, зрідка, але таких, що, здається, ось-ось котромусь із учасників гри вкоротять життя.

Нарешті їм вдається його роздражнити. Бик звіром кидається на людей, нагнувши голову, поривається сюди й туди, женеться на арені то за одним, то за другим жевжиком, а найбільший захват трибун викликає та мить, коли найпричепливішого з них бик таки підхопив рогом і кинув у повітря кудись геть аж за арену, хоча, можливо, що небезпечний цей трюк було так і замислено.

— Трудний і в них хліб, — каже Михайло Михайлович, маючи на увазі аренних тих хлопців, а Ганна Адамівна, до котрої він звертається, лише хмурить чоло та нервово стискає в кулачку свою змокрілу, напахчену паризькими парфумами хусточку.

Справді, дедалі скрутніше доводиться тим, кого бик ганяє по полю, але й сам він, лицар хоробрий, дедалі мовби важчає, зморюється, кров з нього скапує густо, бо вмілим ударом загнана шпага — глибоко загнана! — уже тремтить йому у загривку. Ні, він таки помітно підупадає на силі, все частіше спотикається, женучись за котримсь із тих, що його дражнять, знов і знов розбуркуючи в ньому звіра. Виморений уже так, що раз у раз ноги під ним підломлюються, одначе й тепер він непереможений, хоча іноді аж падає від виснаги, впаде на передні ноги і знов підводиться, щоб далі, з останніх сил вести цей нерівний бій, що й був задуманий як нерівний... Насупившись, важко йде на супротивців, а кров із нього, змокрілого, скапує й скапує, здається, вся арена вже червоніє, скипається перед нами тією жаркою, відважною кров’ю.

— Та зупинились би нарешті, навіщо це все? — чую зболений голос Ганни Адамівни, а пальці її ще нервовіше жмакають і жмакають хусточку, а обличчя її смутнішає, стає аж злим, здається, вона чимось глибоко ображена, очі виказують внутрішнє страждання.

— Оле! Оле!!! — видихають трибуни ще дужче, мовби єдиними грудьми, мовби весь світ зараз заповзявся підбадьорити тих спритних і жвавих хлопців, що так уміло й методично на очах у публіки домордовують бика. Чи, може, те розкотисте “оле!” підбадьорень не потребує, бик, як і раніше, повен відваги, ні тіні страху в жодному його русі, тільки в якусь мить передишки, знемагаючи, він понуро зводить погляд до трибун, мовби щоб запитати: “Ну, задоволені ви? Але хіба ж я тільки для розваги народжений? Може, мені теж хочеться волі та життя!..”

Дедалі трудніше йому зводитись, та ось він, закривавлений, піднявши себе і мовби зовсім не почуваючи болю, знов поволі рушає назустріч тим, котрі зі шпагами: одначе, спіткнувшись на рівному, раптом падає, звалюється на коліна і одразу ж натужно силкується звестись, а тим часом іще одна шпага летить, вцілює, вганяється йому в тіло глибоко, весь час тремтячи!

— Ні, з мене годі...

Це Ганна Адамівна. Вона вже встала. На арену більше не дивиться, її розчервоніле, аж ніби набрякле обличчя вражає нас виразом болю, покривдженості й страждання... Не звертаючи уваги на чиїсь невдоволені репліки, Ганна Адамівна протискується крізь суцільне людське ревище між рядами, гнівна й сердита, спускається східцями вниз до виходу, а хвостом за нею недбало волочаться по середньовічнім камінні припилюжені її оксамити.

Ми встаємо теж — щоб супроводити нашу даму до готелю.

— Ви могли б і залишитись, — сказала, коли ми опинилися в парку.

— А ви?

— А я не для того сюди їхала, щоб дивитись на це смертовбивство.

Надвечір наша делегація вже у вагоні — їдемо на Париж. У Ганни Адамівни все ще не сходить з обличчя вираз смутку і ніби затамованої образи. Щоб розважити її, товариш ректор вдається до випробуваного жарту.

— Так і не випало, — каже він, — скуштувати тієї дунайської живності... Може, хоч у Парижі дадуть?

Ганна Адамівна лишається невідкличною до цих дотепів, до спроб розважити її. Вона дивиться у вікно. Іноді ховаючись прикладає хусточку до очей. Що їй згадалось? Може, похоронка на батька? Якось розповідала про те, як дід поштар приніс і їм до хати “чорнову”... Чи, може, спливло в пам’яті, як повоєнні голодні діти гуртом годували крихтами того нещасного лелеку? Чи чого вона раптом втратила самовладання?

— Ще ваших сліз нам тут бракувало, — насуплюється раптом головний наш. — Що подумають... Чого ви? Після тієї кориди ніяк не отямитесь?

— Пробачте, — мовила Ганна Адамівна винувато і, одразу ж заховавши хусточку до свого японського ридиюольчика, знов звертає погляд у вікно. — Гляньте, небо яке...

Небо справді було краси незвичайної. Весь захід повен світла ясного, зеленаво-блакитного, а понад ним, вінком розкинувшись на півнеба, купчасті хмарини пелюстками рожевіють, цвітуть...

— Краса яка, — тихо каже Ганна Адамівна. — Коли бачу таку красу, сльози чомусь самі навертаються... Здушують, аж несила стриматись... Пробачте.

Поїзд рухається нешвидко, деколи навіть зупиняючись у полях, нам видно по-вечірньому сліпучі озера, птахи над ними летять... І ще літак величезний важко поліз небом угору, хтось із пасажирів гукає:

— “Конкорд”! “Конкорд”!..

І знову поля, озера, плеса поміж очеретів сяють дзеркально, якось урочо. А на ближньому озері, не боячись поїзда, білий лелека нездвижно стоїть. Самотній, застиг посеред вод, ніби у диві, у чарах якихось, і дивиться сюди, на нас, а ми дивимось не надивимось на нього.

— Скільки, по-вашому, лелека живе? — запитує мене Ганна Адамівна, наче я справді мушу знати все.

— Якось навіть не думалось... — кажу. — Мабуть, лелеки живуть довго. А може, вони живуть вічно?

Ганна Адамівна змучено усміхнулась:

— Якби ж то.