Корида

Олесь Гончар

— Звичайно, теж! — кажу у відповідь. — Хемінгуей, той спеціально їздив до Іспанії на такі видовища. Жодної кориди не пропускав, з матадорами дружив, а чим гірші ми з вами?..

— Та я ж у принципі не проти кориди, — м’якшає наш лідер. — До вашого відома, в дитинстві мені доводилось у нашій Обухівці бачити такі кориди, що вам і не снилось... Тільки ж то вдома, а тут...

— Не бійтесь, — втішаю жартома Михайла Михайловича. — Чого тривожитись? Трибуни від биків відгороджені надійним бар’єром...

— Я не за себе, а ось за неї, — мружить керівник до Ганни Адамівни хитруваті свої оченята. — Дама ж. Нерви. І ви, дорога Ганно Адамівно, перш ніж зважуватись, гарненько подумайте... Видовище не для ніжних створінь, не для ваших жіночих нервів.

— Мої нерви не таке витримували, — каже наша дама. — Ви краще подякували б людям за їхнє запрошення. Пропонують таке рідкісне диво...

— То ви рішуче за?

— Я не з тих, що вічно вагаються, власної тіні бояться...

Отже, вирішено: йдемо. Справді, чого вагатись, чого непокоїтись? Надобережність нашого керівника здається нам тепер вартою хіба що того, щоб над нею покепкувати, і коли ми дозволяємо собі цю невинну розвагу, шановний лідер навіть не ображається, сірі оченята його мружаться до нас вдоволено, з веселою ситістю. Життєлюб і гурман цей наш Михайло Михайлович. Досі він остерігався суто французької каверзи від господарів, вірніше, від кухарів тутешніх: вважав за цілком можливе, що ось-ось за обідом чи вечерею — під виглядом, скажімо, перепілки — нам ради жарту підсунуть... смажених жабенят!.. Адже в них, мовляв, це делікатес, а до того ж господарі наші — народ веселий і, знаючи, що наша душа такого не сприймає, навмисне можуть подати, щоб самим же після всього з нашого переполоху й посміятись.

Тема жабенят не раз уже обговорювалась у нашому товаристві. Ганна Адамівна, щиро лякаючись, просто віри не йме, що господарі можуть вдатись до такої підступності щодо гостей. Михайло ж Михайлович запевняє, що такий варіант цілком можливий, адже ми в країні, де звички панують свої, — “всякий імєєт свой ум голова!”

Жабеняток сюди вони нібито літаками перекидають аж із гирла Дунаю, валютою платять за такі делікатеси, — то, може, й справді варто скуштувати?

— Ой, мені, тільки уявлю, одразу стає погано, — крутить головою Ганна Адамівна. — У нас такого ж навіть у голод люди не їли!..

— А лелеки? — мружиться іронічно Михайло Михайлович. — Згадайте, чим вони живляться.

— Лелеки все їдять. Один підранений у нас у хаті зимував. Як тільки сідаєм обідати, то й він тут: приймайте, мовляв, до гурту. Ділились по-чесному: що нам, те й йому... Красунчиком ми його звали...

Голос Ганни Адамівни відчутно теплішає від самої згадки про того птаха її дитинства, що, скалічений, при людях прижився і виявився створінням не тільки на диво кмітливим, але і вдячним: коли, підлікувавши, випустили його на волю, він потім — уже в парі з своєю — ще дві весни на Полісся повертався, робив коло пошани над їхньою хатою та голос із неба подавав своєю лелечою мовою, озивавсь до людей, давав знати, що не забув їхню ласку.

— Це все добре, — каже Михайло Михайлович, вислухавши розповідь, — але коли станеться так, що жабеняток смажененьких нам все-таки подадуть, то як, вважаєте, маємо їх спожити: із соусом будем, з гірчичкою чи без? Чи, може, їх подадуть — як карасів — у сметані?

— Та годі-бо вам, — сердито кидає Ганна Адамівна, вона не любить цих жартів. — Ректор інституту, культурна людина, могли б і дотепніше щось придумати.

— Більше не буду, — обіцяє Михайло Михайлович і від своєї улюбленої теми, від тутешньої кулінарської підступності з тими смаженими жабенятами, що він їх, як мені здається, жде не діждеться, повертається знов до кориди.

— Не обернулась би вона для нас конфузом... Ох ці хлопці з Лангедока! Ви бачили, як у них очі сміялись, коли вони запрошували нас на кориду?

— То вам здалось, — кажу. — Навряд щоб вони гостей дозволили собі виставити на посміх.

— Добре, коли так... А якщо розіграш який-небудь? Якщо ми — смішні, комічні? А тут преса. Фотокамери. Розголос, сором на всю Європу!

Підходить Жанетта-перекладачка, вважаючи, певне, що пора б нам між собою й домовитись.

— Панове, то яке ж ваше вирішення щодо кориди?

— Ми б і не йшли, — з серйозним виглядом відповідає Ганна Адамівна, — але керівник наш виявився великим любителем бою биків, а його воля — для нас закон...

— О? — робить симпатичну, здивовану міну Жанетта вбік Михайла Михайловича. — Ви не байдужі до кориди?

Лідер наш сидить у фотелі, замкнений на всі замки недоступності, і після роздуму мовчазним, кривуватим усміхом дає зрозуміти, що так воно і є: корида — його хобі.

— Куди голка, туди й нитка, — з бешкетною іскрою в вічу веде далі свою гру Ганна Адамівна. — Михайло Михайлович у нас, — звичайно ж, голка, і хіба могли б ми лишити його на кориді одного? Тож пропозиція, Жанетто, приймається одноголосно, а за увагу — мерсі.

Жанетта радісно сплескує в долоні:

— Браво, друзі! — їй, без сумніву, приємно бачити всіх нас у доброму гуморі перед коридою, вона, як завше, темпераментно запевняє, що ми не пошкодуємо, що нам, коли вже казати відверто, просто пощастило з цією коридою, адже це видовище у них буває ледве чи не єдиний раз на рік!.. Потрапити туди — мрія для багатьох, особливо для іспанців, а їх тут у місті десятки тисяч на заводах. Уявіть собі: на повітрі, просто неба...

— Крім того, це ж близько, можна пішки пройтись, — підбадьорює нас Жанетта.

— Умовила, — каже Михайло Михайлович.

Справді зручно, що все це має відбутись зовсім неподалік, за два кроки від нашого готелю: досить буде перетнути по діагоналі міський, розімлілий в ці спекотні години парк — і вже перед очима постане величезна бетонна чаша кориди...

Перекладачці не треба буде навіть заходити за нами, краще хай вона, впоравши свої домашні справи, зустріне нас коло фонтана в парку, де ми вчора кидали в воду монетки на щастя. Для Жанетти таке вирішення найкраще, і неважко догадатись чому: Жанетта наша, дарма що виглядом дівча, насправді вже мама, вдома в неї грудна дитина, отже, кожною хвилиною молодій мамі доводиться дорожити. Ганна Адамівна, зважаючи на таку ситуацію, від першого дня взяла над перекладачкою своєрідне шефство, при найменшій нагоді виявляє Жанетті свою дружню протекцію, іноді й зовсім її увільнює від обов’язку перебувати з нами:

— Біжи, біжи вже до свого французика, до крикунця — там уже, мабуть, усі пелюшки під ним мокрі...

Ганна Адамівна дає Жанетті “відгули” своєю волею, без якихось погоджень з керівником делегації, мовби це саме та сфера, де лиш вона, Ганна Адамівна, без будь-чиїх дозволів має право порядкувати. І диво дивне, що й Михайло Михайлович, котрий взагалі вельми чутливий щодо посягань на його владу, у випадках, коли йдеться про Жанетту, цілком довіряється Ганні Адамівні, без найменшого спротиву визнає за нею право великодушно відпускати перекладачку будь-коли й будь на скільки.

Отже:

— Можеш іти, Жанетто, ми тут і без тебе якось дамо собі раду.

Відпустивши Жанетту, Ганна Адамівна невдовзі теж залишає нас — їй, як ви розумієте, перед коридою треба причепуритись:

— Піду трохи марафет наведу! Хоч брови мушу підщипати, авжеж?

Нам із Михайлом Михайловичем доведеться чекати її тут, у вестибюлі готелю, де, крім нас, лише зсутулений, з посрібленими скронями портьє невідлучно чатує за своєю службовою конторкою. Знаючи, куди ми зібрались, він привітно й заохотливо кидає звідти до нас:

— Корида — о! C’est tres bién!¹ Корида! Люкс!

І, схопивши з конторки звичайну канцелярську лінійку, з виглядом погрозливим, з якимось незрозумілим нам вигуком енергійно робить випад лінійкою кудись у куток, що має означати випад матадора проти розлюченого бика.

У вестибюлі затишно й прохолодно, а там, надворі, пашіє спека. Аж не віриться: невже і в таку нестерпну жароту люд збереться на бій биків?

Вільно розсівшись у фотелях, переглядаєм журнали з тендітними, довгоногими, схожими на нашу перекладачку красунями, законодавицями мод наступного сезону.

— Нам це, власне, ні до чого, — зауважує Михайло Михайлович і, відсунувши від себе переглянуті журнали, позирає вгору: чи не спускається звідти Ганна Адамівна (вона любить сходами, без ліфта).

Якщо висловитись метафорично, то, звісно ж, Ганна Адамівна — добрий дух нашої делегації. Для нас вона порадниця в речах практичних, а коли виникає потреба під час застілля чимось істотним перед тутешнім людом похвалитись, то Михайло Михайлович як керівник має змогу виставити її за живий взірець: не з себе, не з мене почне він промову, а щораз неодмінно на переднім плані в нього буде Ганна Адамівна; її він відрекомендовує першою, людину з цеху, просту, рядову робітницю, чия доля сама про себе говорить... З багатодітної сім’ї вдови-солдатки, з поліської болотяної гущини дівчам колись прийшла до столиці на відбудовні роботи, і якщо, панове, котрі-небудь ваші, може, й французькі, кореспонденти, що клацали тоді апаратами серед київських заводських руїн, були достатньо уважні, то навряд чи могли пропустити їхні об’єктиви постать чорнявої дівчини, що у ватянці й кирзових чоботях, з важким сталевим ломом у руках лагодила разом із заводським жіноцтвом таку потрібну для життя заводську вузькоколійку... Така була! Чорноробкою починала, а нині — майстриня.

Густо, до сизості, червоніє Ганна Адамівна, коли Михайло Михайлович під час застілля щедро отак почне уславляти її перед людьми тутешніми, пломеніє, бідолашна, аж до столу схилившись своєю темною короною кіс, одначе й заперечувати не стане, бо які ж заперечення, коли все то чистісінька правда.