Білий лотос

Олесь Гончар

Був він тоді, коли вперше зустрілись, ад’ютантом худезним, довгошиїм, з соромливою усмішкою, з щербатими після фронту зубами, що їх він під час розмови час від часу інстинктивно прикривав долонею.

Такого покохала. В дружини себе віддала, довірила свою долю.

Був ад’ютантом, тепер уже сам має ад’ютанта.

Звичайно, трохи образливо, що замість чоловіка тебе зустрічає його ад’ютант, але що вдієш, коли служба, коли інакше не можна. Цей офіцер молоденький, ад’ютантик нового покоління, він досить ґречний, навіть галантний хлопець. Зустрівши її за дорученням чоловіка в аеропорту, привіз її просто до цієї колиби на іменини свого командира, котрий для неї самої не командир, а лиш супутник життя від тих давніх весняних днів, власне, від тих кількох годин, коли випало їм разом, працюючи на суботнику, розчищати руїни Хрещатика, гори яких, здавалось, не розчистити впродовж усього життя. Хоч який був напружений день, хоч як втомою тіло гуло, втім стачило духу після всього побувати увечері на схилах Дніпрових, де, якщо з вами молодість, ніч весняна відкриє вам усі свої чари. Світила їм незліченними зорями ніч задніпровська, світила на ту їхню високу, найвищу на Володимирській гірці альтанку, де вони, перестоявши всіх закоханих, залишились тоді удвох.

Власне, виникло їхнє побачення ніби експромтом, ніби ненароком. Хоча й не скажеш, що до цієї ажурної, улюбленої студентами альтанки Галина не знала стежки раніш. Бувало, приходили сюди вечорами цілим товариством, і пісню тут було чути. А одного разу, підстерігши Галину саму біля альтанки, влаштував їй сцену той чорночубий ревнивець з гарячими очима, факультетський невизнаний геній, що й на лекціях самозабутньо писав їй свої шалені вірші-освідчення. Та все те відбувалось мовби жартома. І певне, й смішні ті ревнощі можна було якось зрозуміти, якщо зважити, що ця факультетська красуня таки ж заморочила голову не одному, а йому навіть подавала туманні якісь надії, щоправда, невідомо й для чого — така вже, певне, дівоча природа. Вона не сприймала студентових почуттів з достатньою серйозністю і хай смішно, але очі її найперше фіксували щораз його ледь помітну кульгавість і оту вічну бахрому на вистрьопаних холошах, хоча розуміла, що такі речі не можуть бути аж он яким ганджем для людини, не можуть заступити собою найголовніше в людини — душу її.

Так чи інак, але все дотеперішнє для неї відчутно змінилося від того моменту, коли виник перед нею, сяйнув золотим погоном, приклацнув каблуком цей щойноприбулий із госпіталю, на рідкість привітний і в усьому завбачливий батьків ад’ютант, а надто ж коли в день суботника вони на руїнах Хрещатика опинилися поруч і так щиро тягали той брухт, мовби спільно звершували безмірно важливе дійство. Не міг він стримати радість, коли Галина раз у раз ловила в його очах ледь приховану радість від того, що вони ось так близько серед цього велелюддя, що він може подати їй руку, вчасно підтримати, коли долають звалища битої цегли. А ще він не міг стримати радість, коли чув від Галини якийсь жарт щодо цієї цегли, відповідав на її дотеп щирою, симпатичною усмішкою, напівприкритою соромливо долонею. Галина саме там відчула внутрішню потребу продовжити оці години, коли можна було б бути поряд із ним, і він інстинктивно відчув це її потаємне бажання.

Тож опинились увечері на Володимирській гірці, і так було їм не надокучливо бути удвох, що й не помітили, як поступово збезлюдніла альтанка, і вони залишились самі. Ні, не скаже Галина, що вона одразу знетямилась від почуття, що ладна була в обійми кинутись йому, який так линув до її плеча й довірливо виповідав їй свої якісь фронтові бувальщини. Слухаючи його, вона ще уважніше дослухалася до свого серця, а воно, здається, мовчало. Адже на той час вона повністю була заполонена мріями про мистецтво, а про те, щоб назавжди з кимось пов’язувати своє життя, поки що і в думці не припускала, і батько на цю тему ніколи не заводив мови.