Білий лотос

Олесь Гончар

— Ніби менше світла... Мала напруга чи що?

Приятелька, кинувши сумку, брьохнулась на канапу.

— Вам, людям мистецтва, світла завжди мало... Недавно читала, що останнім вигуком Гете було саме це: “Мер ліхт!”, — тобто більше світла... Але ж є вихід, Галочко: є шанс придбати чудову люстру! Вдова професора Стемпковського сама запропонувала мені. Рідкісна річ, просто унікальна. Віденська робота... Раджу придбати.

— Ні, звикла вже до цього світильника. Лиш попрошу сина, щоб лампочки замінив на сильніші.

— Сядь перепочинь, — покликала приятелька і, коли Галина Калинівна присіла на край канапи, пильно глянула їй у вічі. — Щось сталося, Галочко? Чи чому таким короткочасним виявився твій візит?

— Скучила, — ворухнулись в гіркій усмішці вуста скульпторки.

— За ким?

— За сином. За тобою... За цією ось робітнею.

Приятелька окинула поглядом майстерню. Знайомі погруддя давніх робіт скульпторки на стелажах, кілька варіантів у глині і в гіпсі погруддя композитора, що його вже нема, — він був їхнім товаришем юності, — обидві знали про глибоке почуття, що він мав до Галини Калинівни, з тим своїм нерозділеним коханням він так і пішов із життя... Рано пішов, молодим.

— Боже, як він тебе любив! — мовила приятелька, не зводячи очей з гіпсового погруддя, застиглого на верхньому стелажі. — І ти ж могла йому відповісти... Може, то була справжня ваша судьба... Може, ви з ним були б навіть ідеальна пара?

— Облишмо про це, — стиха зупинила приятельку Галина Калинівна.

— Та це не просто так вихопилось... Я ж розумію: “Но я другому отдана и буду век ему верна”... В цьому твоя сила і слабкість... До речі, коли ти вже його докінчиш, свого Командора? — погляд приятельки розшукав у кутку знайоме, з темної глини погруддя чоловіка Галини Калинівни, напівзакутане вологим ганчір’ям. — Він у тебе, єй-же-єй, дуже вдало виходить!

Скульпторка працювала над ним останнім часом, але сьогодні, видно, й не доторкнулась.

— Одна з найкращих буде твоїх робіт. Повір мені. Втілена мужність, вольовитість... Щось отаке, ну як би тобі сказати: сильне, владне... Ви часом там з ним не посварились?

— Чого б то?

— Він був з тобою ніжний, ласкавий?

— Він був зі мною люб’язний, Іринко.

Ірина подивилась на подругу змружено, уважно.

— Ти сьогодні не до кінця відверта зі мною. В мене ж інтуїція розвинута на такі речі. Зізнайся, він тебе чимось образив? Чи, може, тобі здалося? Ти ж здатна якусь дрібницю перетворити в проблему, робити з мухи слона... Просто так, з доброго дива... Але ж я знаю, що він душі не чує в тобі. І твоє ж почуття до нього не зникло... Це ж так? Таки ж любиш?

— Ми любимо все, що нагадує нам молодість. Любимо тих, з чиїм образом для нас пов’язана поезія дитинства.

Хмарка задуми набігла скульпторці на чоло, вона підвелась, швидко пройшла до новорозпочатої роботи й, взявши грудочку глини, щось там доліпила, додала щось, поки що тільки видиме їй.

Приятельці її розпочата робота ще нічого не могла сказати: невиразна податлива маса, з безформності якої має щось вийти, виобразитись, стати мистецькою якістю.

— Що це ти розпочала?

— Це мама моя повинна бути. Наша весняна мама. А може, влітку... Ми з нею гостимо в дідуся в плавнях. Такий сонячний, сонячний день... Старші косять скісками рогіз та дрібний очерет біля озера, а ми з мамою в’яжемо його в кулики... Вона показує мені, як це робиться. Дивиться на моє старання і погляд її повен любові.

— Щось ти вдарилась сьогодні в спогади, — приятелька підвелась, підійшла до відставленого в куток “Командора”, стала розмотувати з нього вологе ганчір’я. — Я радила б тобі все-таки повернутись до нього, щоб встигнути до виставки... Глянь, який же красень!

Галина Калинівна, змружившись, якось очужіло глянула на свою недокінчену роботу, що їй останнім часом так віддавалась і, здається ж, якої зосталось до завершення зовсім небагато. Ступила до масивної темної глини, піднятої на підставці, і дивна очужілість з погляду все їй не зникала, мов не свою, а чиюсь незнайому роботу розглядала суворо, навіть мовби критично, хоч було ж перед нею таке знайоме чоло, і ці кремезні плечі людини, з якою доля її зв’язала назавжди, були ці міцно стулені глиняні вуста...

— Так, так, він тобі вдався, — впевнено сказала приятелька і хотіла ще додать щось компліментарне, як Галина Калинівна, раптом відсторонивши її плечем, зробила незвично різкий рух уперед своєю зболеною рукою... Аж дивно було, що єдиний цей рух жіночої руки спромігся на такий ефект: погруддя колихнулось, посунулося з підставки, впало з глухим ударом. І ось уже лежить на підлозі розплющена, розтовчена безформна маса... Знов сама глина, ні обличчя, ні уст, ні плечей.

Подруга притиснулась до неї і розплакалась раптом, ніби втратила бозна-що.

Коли вже приспокоїлись після потрясіння обидві, вийшли на балкон і зовсім близько від них були навскіс освітлені каштани, де-не-де прихоплені іржавістю осені, — лиш з вікна майстерні лилось на них світло, решта вікон були вже темні.

— Ти, Галко, завжди була максималісткою, — сказала приятелька, припудрюючи під очима червоні цятки від сліз. — Хоча й тебе можна зрозуміти: інакше-бо хто ж берегтиме чистоту життя?

— Ти мені відводиш саме таку роль? — увагу Галини Калинівни, здається, поглинув екран нічного неба.

— Не суди його надто суворо. Зараз багато хто дивиться на такі речі крізь пальці.

Заховала пудреничку й теж звела очі понад верхівки каштанів, де їм відкривався екран зоряного нічного неба. Всі ці земні пристрасті мовби поменшали перед величчю того невідомого, що було вгорі, що проблискувало до них мерехтливим і таким завжди загадковим сяйвом космічних глибин.

Струджені руки Галини Калинівни важко лежали на перилах балкону, а погляд був там десь, над верхів’ям каштанів, над дахами будинків, де ніч світилась грандіозним екраном неба.

— В глибинах озера — тайни... В душі людській і в небі — тайни... Всюди тайни і тайни, — задумливо линув голос скульпторки. — Живемо серед тайнощів. За суєтою, за марнотами не встигаєш помітити справжні цінності життя. А в ньому ж так багато краси... Як зоряно. І все ж то світи, недосяжні нам, позанебесні... Згоряють і знов народжуються, і так без кінця. Скільки незрозумілих витрат енергій і невже це все зникне колись? — далі роздумувала скульпторка. — Хоча Всесвіт, він, очевидно, цілковитого зникання не знає, він, треба думати, у перетвореннях вічних... Але скільки спалених енергій, вічного вогню самоспалення — в ім’я чого? Стихійні спроби творення? Чи є якась вища, найвища мета?

— Ну це вже такі хащі, аж моторошно, — сказала приятелька. — Пізно вже. Ти йдеш?

— Я сьогодні тут ночуватиму.

— Чого б це?

— Хочу раніше встати...

— Ліпитимеш маму?

— Можливо.

— Чи, може, знову його?

— Його — ні.

— Ой, не зарікайся...

— Ні і ні.

Це було мовлено, коли каблучки приятельки вже застукотіли вулицею попід каштанами. Перш ніж зникнути під шатром каштановим, приятелька, ще раз озирнувшись, побачила на балконі скульпторку: злігши ліктями на перила, вона все ще стояла, обличчя її було в тіні, воно було аж темне, хоча за нею всюди над містом була зоряність, недосяжні і загадкові оті світи, з якими цю жінку мовби щось єднало.

Смішна, невже вона справді думає, що є світи, які не знають зникнення?