Білий лотос

Олесь Гончар

Зачманілий уже, а вона йому й ще підливає.

“Ромцю, ти згоден?”

“Кажу ж: вас поняв”.

Так це часто від нього можна чути було “вас поняв”, що так воно вже й приліпилось до нього як прізвисько. Отой Ромця “васпоняв”.

А вона все йому дотлумачує: “Це ж так натурально, розумненько буде: спіткнулись мати, упали з кручі в кар’єр і... ми вільні з тобою від тягаря... Спершу я думала була про озеро оте лісове, що йому й дна нема, але там міліція прийшла б, стала шукати, а тут з кручі ненароком впала людина і все”.

То ж беруть у неділю матір у свої жигулі, їдуть по гриби в найглухіші місця і, вже назбиравши, повертають на зворотній дорозі до тієї кручі. Матір залишають у машині, а самі виходять спокійнесенько, ніби прогулятись. “Ану ж покажи, — звертається Ромця до жінки, — те місце, що ти нагледіла”. Підвела вона його аж на самий край, показує та пояснює спокійненько, як мати сліпа стане отут, а потім, як опиниться аж там, унизу, на дні кар’єра серед каміння.

“Де, де?” — допитується Ромця, а вона, нахилившись, аж рукою вниз показує: “Отам, отамечки”.

“Вас поняв”, — каже він і раптом щосили штовх коліном свою аферистку нижче спини... Ойк! І її вже на кручі нема.

А Ромця звідти прямісінько іде в міліцію.

“Там, каже, жінка моя впала з кручі в кар’єр. Може, ще жива, зарятуйте”. Поїхали, справді ще жива. Потовчена, правда, добре. “Це він мене пхнув, убивця!” Міліція до Ромці:

“Було таке?”

Він і не одмагається:

“Може, й було. Але ж ти все розкажи, до кінця... Чого на кручі ми опинились і чого ти мене навчала?”

І мусила, зрештою, розповісти. “Отаке-то буває, звіріють люди”, — докінчила жінка, коли літак уже знижувався і місто коливнулося під крилом своїми золотими верхами.

Зупинився літачок перед самим аеровокзалом, пасажири, розбираючи свої речі, вже знов ставали віддалені між собою, втрачали близькість, набуту під час рейсу.

Галина Калинівна, взявши свою валізку, теж рушила від літака услід за іншими, приязно попрощавшись перед тим із своєю говіркою сусідкою. Багажу в сусідки було чималенько, вона їхала в гості до сина-будівельника, мала при собі й кошик із ягодами, і другий кошик із грибами, і хмелю везла добрий сніп, щоб онуці готувати купіль. Галина Калинівна навіть запитала, чим може їй допомогти, але жінка чемно відмовилась від послуги, вона, мовляв, звикла сама. Коли ж Галина Калинівна вже віддалилася й ось-ось мала зникнути в натовпі, раптом догнав її голос жінчин, приязний, радісний:

— А мати Ромчина, повірте, після того випадку прозріла, того ж таки дня прозріла. Отаке-то буває.

При виході з аеропорту її ждав сюрприз: син зустрічає з квітами! Стебелясте, довготелесе створіння з блідим обличчям, з чорними й тонкими, як у матері, бровами.

— Як ти знав?

— Інтуїція!

Потім уже в тролейбусі признався: батя дзвонив. Сказав, що ти летиш, що в нього якась там інспекція, а в тебе худрада. Одне слово, все ясно.

— Я просто зворушена твоєю увагою...

В неї справді одразу поліпшився настрій. Хіба ж не зворушливо?

Отакий галайда, шалапут, що може забути навіть про власні іменини, раптом з’являється в аеропорту та ще й з цими айстрами, квітами, щоправда, прим’ятими, але саме тими, які вона любить. Це ж пішов на базар, не полінувався, добув... Що не кажіть, а приємно усвідомлювати, що є на світі хтось, ким ти не забута!

Вона дивилась на сина з ніжністю, на його сині прожилки на скронях... З усміхом торкнула рукою нестрижений плутаний чуб (стригтись йому щоразу проблема). Чиста душа. Щира душа, хоча й баламутна. Ні, він таки кращий, ніж здається на перший погляд. От що школу пропустив ради приїзду матері — це, звичайно, гірше. Але тут уже його не переінакшиш, пропустити уроки — це, як він запевняє, його улюблене хобі, як у батька полювання...

— Там батько тобі рушницю придбав.

— Яку рушницю?

— Мисливську, ясна річ. Ти ж нібито мріяв.

— Перейдений етап. Зараз ми з Вадиком вирішили стати вегетаріанцями, поклялись нічого живого не знищувати.

— Приємно чути. Коли ж це сталось?

— А ти й не помітила? Я вже шість днів не торкався нічого м’ясного... Бо це таки варварство. Ти, мамцю, навіть не уявляєш, скільки біологічних видів зникло з лиця планети лише за останнє сторіччя. Ні, ми далеко зайшли. Надто ж з цією своєю ентеер. Пригадуєш того старого, що ти його ліпити збиралась?

— Це того, з лугів? Що над котиками плакав?

— Авжеж, в ньому таки щось було. Тоді нам з хлопцями здалася навіть смішною старосвітська його надчутливість. А ось дедалі він чомусь знов перед очима постає.

О, їй теж глибоко запав у душу той день. Якось напровесні Галина Калинівна з приятелькою та її чоловіком вирішила зробити вилазку на природу, на добре знайомі їй заміські луги. Син з кількома своїми друзями подався туди ще звечора з рюкзаками за спинами, маючи намір ночувати біля вогнища на одному з островів, що поутворювались серед весняних повеневих вод. Коли Галина Калинівна прибула з друзями до домовлених місць, то, ще й не розшукавши сина та його товариство, перш усього натрапила на сліди їхнього перебування. Поламаний, потоптаний вербоцвіт, гіллячки обчухраних котиків лежали біля куща край води, а над купою цього обчухраного гілля сидів навпочіпки старий — господар, сторож цих лугів, і обличчя його проти сонця було якось незвично, аж потворно зіжмакане, лише за хвилю прибулі горожани догадались, що старий плаче.

— Хіба ж я бороню? — озвався він до прибулих, скаржачись їм на когось. — Але ж ти отак розчахнув, гіллю в’язи поскручував... І скільки тобі треба тих котиків? І невже ти гадаєш, що це... остання на світі весна?

— Та ж ні, ні! — кинулась втішати старого Галина Калинівна. — Весни ще будуть!.. А ось що такого наробили, то це ж і справді неандертальці якісь... З пізнього палеоліту...

— Але ж неандерталець такого собі не дозволяв, — твердив своє старий. — Той був дикий, їсти треба, то брав каменюку й полював. Треба вогню — збирав сухе дерево й розводив собі вогнище, але щоб отак навмисне, без потреби... Ні, ви ось ідіть сюди, подивіться!..

Жваво схопившись на ноги, старий повів їх углиб галявини, де травиця так ніжно, завабливо зеленіла, а біля пенька, біля кинутого вогнища... Ні, на це не можна було без обурення дивитись! Там, де діти приїжджих горожан бігатимуть по лужку, хтось банку консервну розчавив. Пляшок з-під “пепсі” купу набив, натрощив, ногою розчавив, об пеньок розтрощив, наробив осколків, що кожен, як бритва, кинув і пішов.

Старий дививсь на Галину Калинівну та її приятелів, дивився з докором і болем нерозуміння: “Хто ж це по-вашому тут був? Це людина?”

В задумі й засмученості вони стояли, не маючи що відповісти старому, а в цей час десь із-за дерев, перескакуючи через струмки, в закасаних вище колін джинсах, з веселим галасом наближався до них знайомий юний гурт на чолі з її бешкетно-радісним Костею. Син стрясав величезним оберемком котиків, що, звичайно ж, були з того обчухраного, живцем обдертого знівеченого куща, ще, може, годину тому вилискували вони на верховітті своїм перлистим натуральним блиском. Син простяг оберемок матері і не міг зрозуміти, чому вона не бере, і друзі його, дивлячись на цих людей, що понуро стояли над купою потрощених їхніх пляшок, теж не розуміли, що, власне, сталось. Адже так тут поводяться всі чи майже всі, ради того й вибираються на природу, щоб натішитись тут хто як хоче, дати волю всім своїм без винятку інстинктам...

А тепер ось цей її неандерталець сидить поруч з нею в тролейбусі, і чує вона від нього зовсім іншу пісеньку, судячи з якої, хлопця шпурнуло вже в інші крайнощі.

Коли добулись до потрібної зупинки, Костя підхопив материну валізу і навіть сумочку вихопив у неї з рук, подавшись додому такою ходою, що вона ледве встигала за ним. Рідна вуличка старого міста з могутніми каштанами. Як приємно відчути знову їхній затишок, опинитись під цими розкішними кронами! Йшла з полегшеною душею, поспішаючи за сином, і раптом, просто перед нею впавши, стукнувся перший каштан, вискочив з колючого свого кожуха й, лиснячись карим своїм ребром, покотився по бруку.

Син, на мить усміхнений, обернувся до матері:

— Це добрий знак... З прибуттям тебе, мамцю!

І його присутулена високоросла постать зникає в під’їзді.

Того ж дня Галина Калинівна була вже в майстерні. Щоправда, все, за що вона бралась сьогодні, не задовольняло її. З-під податливої глини прозирали якісь образи і тут же зникали, зім’яті її великими руками, що знову мовби здобулися на силу, яка жила в них раніше. Права рука боліла, цей ниючий незникаючий біль викликав дражливість саме тому, що він був незнайомим, не був звичним болем утоми. Їй здавалось, що саме працею біль цей можна здолати, він зникне, вщухне, як це бувало деколи й раніш, коли забувалось про все на світі, коли саме відчуття часу зникало і залишались віч-на-віч лише твоя уява та ще безформна перед тобою глина, така слухняна тобі, сповнена ще не виявленої пластики.

Біль у руці, одначе, посилювався, не допомогла навіть болезаспокійлива таблетка, що її довелося ковтнути, не допоміг і марлевий спиртовий компрес, який Галина Калинівна наклала собі на руку і невдовзі знову скинула геть, бо, як їй здалося, ця марлева пов’язка, біліючи перед очима, відволікала її від роботи.

Вже вечоріло, коли в майстерні з’явилась приятелька.

— Телепатія таки існує, — вигукнула вона, привітавшись. — Проходжу і, хоч у тебе не світиться, дай, думаю, зазирну... Але що можна робити в цій сутіні?

Приятелька, товстенька, жвава, ступнувши від дверей, звично ввімкнула горішнє світло.

Галина Калинівна, звівши очі, глянула на матовий, налитий світлом абажурчик під стелею, що здався їй мовби припилюжений. Зараз від нього світла було мовби менше звичайного. Галина Калинівна тильною стороною руки протерла очі, поскаржилась: