Білий лотос

Олесь Гончар

— І в черевичках їй, видно, не мулить, — пожартував інтендант.

— А днями нашому сажотрусові була ціла пригода, — повеселішав лісник. — Прибули автобусом закордонні туристи і, коли загледіли з вікна сажотруса, що вулицею йшов зі своєю щіткою, справжнісінький, рідкісний в наші часи сажотрус, зупинили автобус, повискакували... Дарма, що були там здебільшого поважні дами з ридикюлями та в окулярах... Накинулись гуртом на нашого Хому, з м’ясом повідривали на куртці всі ґудзики собі на щастя...

Товариство засміялось, і Галина Калинівна теж не стримала усміху, хоча на бліді вилиці обличчя ліг відтінок сіризни, — гостю, певне, справді доймав головний біль.

— По-моєму, визрів тост, — підвівшись з місця, виструнчився Олег-ад’ютант й, спитавши в господаря очима дозволу, став, червоніючи, імпровізувати своє застольне слово. — Оскільки вже тут заторкнуто тему щастя, а що може бути для людини дорожчим, — він дивився ясно й шанобливо на спрацьовані руки командирової дружини, що, як і раніше, притримуючи хустку, були складені на грудях. — В кожного з нас є мати й дружина, і ми завжди пам’ятаєм... і ми глибоко певні... впевнені... — він при цьому трохи заплутався в стилістичних хащах, погляд його перекинувся за вікно, де вже вечоріло і крізь дерева проблискувало лісове озеро, і це мовби допомогло Олегові впевнено видобутись на доріжку задуманого слова:

— За чистоту! — майже вигукнув він енергійно. — За руки і серце, що творять людям красу... За лотос!

“До чого тут лотос?” — інтендант перекинувся іронічним поглядом з господарем.

Іншим, видно, також різонуло слух це малознайоме слово, та й сам Олег: де він міг бачити той лотос, перебуваючи в глухих цих лісах, де чорниця та голубиця, дикої малини назбирати не проблема? — Але щоб лотос...

— Так, так, за білий лотос! — з почуттям вигукнув офіцер, дивлячись, мов заворожений, через стіл просто в сяйво чистого жіночого обличчя. — Одна серед нас тут женщина. Ви нам пробачте, Галино Калинівно, якщо ми тут здичавіли трохи, солдатське життя нелегке... Але ваша творчість, вона й сюди досягає, ми знаємо, як вам дається мистецький ваш труд. В танкістськім шоломі зрання й до ночі... Отже, за гостю нашу, за женщину, що як білий лотос на водах! За здоров’я її!

І хоч за інших обставин дещо пишномовним міг би здатися присутнім Олегів цей тост, одначе зараз навіть інтендант не виявив іронічності. Лотос там чи не лотос, але вчувалося в Олеговім слові і щось таке, що не дозволяло іронізувати, скорше викликало співчуття до цієї жінки, яка, обкинувшись хусткою, заніміла присмучено (й сторожко) і, опустивши очі, мовби намагалася прозирнути в якусь глибінь, може, в ту незнану, ще не доступну їй таємницю, котра ні для кого з присутніх тут, крім неї, давно вже не була таємницею.

Після того, як вони залишились в цій колибі удвох, дружина виявила раптом бажання випити кави. Кави? Перед сном? Чоловік вважав це скорше примхою, богемною забаганкою, однак виду не подав, навпаки сам і приготував їй каву по-турецькому.

Було йому явно приємно дивитись, як вона, влаштувавшись за маленьким столиком у кутку, за вазою з жовто-багряним осіннім листям (це він їй власноручно назбирав), смакує повільно тією запашною кавою, надпиває її маленькими ковтками. Такою інтимністю, таким затишком, нарешті, ця колиба повита, давно тут такого не було.

— Востаннє, коли ти приїздила, пригадуєш, який тут був розгардіяш... Саме затіяли тоді реконструкцію. А тепер, будь ласка: колиба зі всіма вигодами!

Вже він перед цим показував їй і ванну кімнату, обкладену голубою плиткою, і обшиту деревом кімнату, що він її називав будуаром, де все було дбайливо передбачено, як у номері першокласного готелю: трюмо й лампа-нічничок тюльпаном на тумбочці біля ліжка, — господар, здається, був навіть трохи оприкрений, що на дружину це не справило особливого враження.

— Ти цікавився сином, — сказала Галина Калинівна, ще доливаючи собі кави з мідного тиглика. — Тепер можу сказати: мав привід у міліцію.

Чоловік застиг знапружений.

— За що?

— Жигулі чиїсь ухопив і погнав... За містом зловили.

— Розбійник! Куди ж він гнав?

— Нібито до тебе хотів їхати.

— Ах, опришко!.. Кінчить десятий — сюди його заберу, рядовим, старшині на вишкіл, тут дур швидко виб’ють. Не знаєш, хлопче, як це воно, коли сіль виступає на гімнастерці, не сідали тобі на спину орли...

— Як це орли?

— Коли підрозділ маршем іде, гімнастерки в хлопців аж темні на лопатках від поту, ото й буде — на спинах орли... Передаси йому, що дуже він батька засмутив, дуже, дуже!

В очах її він вловив щось схоже на усміх — усміх недовір’я чи що. Чого б це раптом? Не міг же він знати, що їй згадався при цьому синів жарт, яким він зустрів батька під час його останнього приїзду: “О, як ви розтовстіли, товаришу командир, скоро, мабуть, і в люк танка не влізете?”

Відтоді муж, здається, ще більше поогряднішав, однак коли апарат покликав його до телефону, він перейшов кімнатою до столу кроком пружним, упевненим, ніби й не почуваючи власної обважнілості.

Він розмовляв по телефону в якихось службових справах, мало зрозумілих і мало цікавих для неї, вона просто стежила, як під час розмови він час від часу пристукує важкою долонею по столу, — це в нього з’явилась, здається, нова звичка, принаймні раніше вона цього не помічала. Колись мав звичку усмішку затуляти долонею, а тепер тією ж долонею... На закінчення розмови він так стукнув, що дружина мимоволі аж затулила вухо рукою, і чоловік, вловивши цей рух, кинув до неї:

— Пробач...

Та коли відповідав на інший дзвінок, стукотнява знов повторилась, видно, ситуація вимагала, крім слів, ще й цього додаткового аргументу. Новим, як здалося Галині Калинівні, був іще один момент в поводженні її законного: під час розмови він ні-ні та й кидав мигцевий сторожкий якийсь позирк на неї: яке, мовляв, враження? Може ж, крім інших, ліпитиме вона колись ще й свого як втілення владності й сили, людину обов’язкову. Честолюбством раніше він не страждав, це їй навіть подобалось, він подеколи навіть піджартовував над своєю ведмедкуватістю, сам казав, що не створений для того, щоб бути увічненим в бронзі чи камені. І тут раптом оця його майже наївна “гра на публіку”, хоча в ролі публіки виступає вона одна...

Ще він не закінчив розмову, як дружина підвелася й перейшла до спальної кімнати, сіла біля дзеркала на ліжко. Її зборював сон, після цілоденної втоми навіть кава не збадьорила. Гучний голос чоловіка долинав з другої кімнати ніби здалеку, ніби крізь товщу води. Сьогодні він був уважний навдивовижу, просто невпізнанний був у своїм піклуванні... Ось на килимку замість кімнатних тапців біля ліжка стоять спеціально приготовані для неї гарненькі шкіряні капці-постолята, розшиті ремінцями-візерунками — хіба ж не зворушливо?.. А біля них... Що це? Як пройнята струмом, вона шарпнулась, нахилилась до килимка. Жіноча шпилька-приколка темніє біля самих постолят, кимось загублена чи, може, навіть навмисно кинута тією, невідомою. “Тут коханка була!!! Нічна коханка...”

На мить їй потемніло в вічу — від образи, від болю, від приниження й сорому. Кінчиками пальців, майже гидливо підняла вона шпильку й акуратно поклала на видноті біля дзеркала, сама ж, стискуючи скроні руками, знову застигла в занімілості біля пухкої неторканої подушки. Власне, чого ж ти сидиш? Мусила б діяти, зірватися, бігти кудись, кричати... Раніше топились від горя й ревнощів, випалювали суперницям очі кислотою... Вона ж до невідомої суперниці не почувала навіть зла, ліг на душу лише тягар образи.

Чоловік зайшов уже без кітеля, широкі підтяжки перетягували йому гладкі безпогонні плечі. Дружина перестріла його змученим чужим поглядом, не давши наблизитись:

— Добраніч, — почув він від неї і зупинивсь ошелешений.

— Що з тобою?

— Добраніч, — повторила ще з більшим притиском.

Він остовпів. Ніколи вона не бачила його розгубленим, принаймні розгубленим аж до такої міри, як зараз. Здивування і навіть якийсь жалісний острах відбились на його обличчі, рука, що тільки-но рубала ребром долоні по столу, мимовіль шарпнулась до грудей, Галині Калинівні навіть перемайнуло в думці тривожно, чи є в цій колибі валідол.

І все ж в нього вистачало такту не доскіпуватись, не домагатись пояснень, він визадкував з кімнати покірно й вибачливо, за хвилину було чути, як він стишено, розважно відповідає комусь по телефону. Гостя, не роздягаючись, вимкнула світло, і одразу стало видно, що ніч за вікном місячна, ясна. Тінь дерева злегка хилиталася, плесо озера блищало серед очерету.

Коли тиша запанувала в колибі, Галина Калинівна тихцем вийшла на дерев’яну з козирком піддашшя галерею й, ніби не помітивши вартового, який, як їй здалося, шарпнувсь від неї у сутінь між гілля дерев, спустилась до озера. Ще раніш вона чула, що воно глибоке, що йому дна нема і що життя цього озера здавна було пов’язане з різними народними переказами, здебільшого трагічними. Когось утопили, а хтось тут сам утопився, щоб виникнути потім для інших людей в образі мавки. Вітер злегка пошелестує очеретом, жене над сріблом води якусь таємничість. Води по-осінньому важкі, справді здається, що вони незглибимі: що криється у їхніх джерельних, вічно темних безоднях? Могутні дуби обступають озеро, шумлять верхами, а по той бік озера, якраз навпроти, серед сутінястих кущів — постать чиясь схилена, постать жіноча, як відкинута звідси тінь твоя. Хто то може бути там зараз серед цієї безлюдності й тиші нічної, що в собі щось мовби недобре таїть? Місцина наче аж справді, як для декорацій “Лісової пісні”, і та постать серед очеретів загадкова, що від неї аж моторошно. Здається, рухається? Та ж ні! Надломлене дерево стирчить серед тіней нічних та й усе, — розгледіла, догадалась нарешті і аж відлягло від душі.

В останній приїзд бачила на цьому озері сяючі чаші білих лілей у вранішньому сонці. Чи не вони й навіяли Олегові-ад’ютантові дивну його асоціацію, отой його високомовний, аж наївний спіч про білий лотос на водах. Невже всім їм відомо, як глибоко ображено її в цій лісовій колибі? Рвучко обернулась в той бік, де колиба гострим верхом врізається в небо, в зірки. Звідси, негайно звідси! Пішки до аеропорту, крізь ніч, крізь табуни вепрів, нічого їй зараз не страшно, і силу враз відчула в собі, силу гніву, волі й незмирення. Бо ж як він міг? Він добре ж знає, скільки в ній гордості, так само як і відданості йому, і все це зневажити, розруйнувати вмить. Ні, ти ще свою Галину не знаєш... Стільки років бути разом і, виявляється, зовсім не знаєш...