Білий лотос

Олесь Гончар

Повернувшись додому, в стані дівочої розбурханості почуттів одразу ж переповіла батькові про те, що сталось в альтанці, хоча, власне, що особливого й сталось, — ну, ще один освідчився, одразу запропонував руку й серце, зрештою можна було б і не надавати цьому такого значення, однак чомусь надала. Може, що перейнялась співчуттям, тому що був він ще змучений після госпіталю, і самотність його, той прихований біль фронтовика виявилися здатними пробудити твою чуйність, спалахнути почуттям з милосердя, коли щось таке схоже буває в житті.

В батька не питала дозволу, як це робилося колись здавна, вона просто поставила його до відома, знаючи наперед, що ніщо не зможе перетнути шлях її волі, якщо вона вирішила, і татусь, мудрий цей генерал, саме так і сприймав її сповідь, не даючи ніяких порад, не вдаючись до читання нотацій, не висловлюючи ні смутку, ні захвату, тільки запитав її після роздуму:

— Ти справді покохала його?

— Гадаю, що так.

— І тобі не здається, що рано? Чи не стане це на заваді твоїм заняттям?

Життя її після того змінилось ніби на краще, бо коли вона виходила з інституту після вечірніх занять, вірний її ад’ютант стояв уже на чатах, з’являвся тут за будь-якої негоди, тривожачись, щоб часом котрийсь із факультетських залицяльників не вчепився до неї, нав’язавшись проводжати додому.

І ось тепер той худезний, довгошиїй, який у накинутім плащ-наметі, ніби в бурці кавказькій, стовбичив ради тебе, щасливий, перед інститутською брамою, ховав тебе під своє крило від холодної осінньої мжички та вітру і вів алеями парку по мокрім асфальті, де прилипало до ніг листя каштанів, як п’ятипалі долоні людські, — він після багатьох спільно прожитих літ сидить тепер навпроти тебе в колибі в цих осінніх лісах свого танкодрому, де й старшого за нього нікого нема. Всі, хто зараз присутні на цім скромнім спартанськім ювілеї, — то все його підлеглі, молодші товариші по службі, які зусібіч так ревно виказують тобі, командировій жоні, свою шану й гостинність, бо ж ти попри все прилетіла сюди, щоб розділити труднощі його життя в цій гостроверхій колибі, що так гарно пахне свіжим деревом та живицею.

Цілі пасма літ пролягли між тією альтанкою і цією колибою, теперішньою. Розстебнувши кітель, у вільній розкутій позі сидить обранець твій за столом, весело кидає сюди й туди свої грубуваті жарти, котрі, однак, не ображають присутніх. Видно, цінують підлеглі свого командира, прощають навіть невдалий дотеп, бо, певне, ставлять вище в ньому щось інше, значно істотніше.

— Щось не п’є наша гостя й не їсть, а ми для неї грибочки збирали, — звертається господар до єдиного тут поміж військових цивільного, місцевого лісника, чорновусого, з високим чолом, що хоч його ліпи.

— Навіть наші фазани Галині Калинівні не смакують...

— А коли гості сумно, то невесело й нам...

— “Сумен же я, сумен, чи вечір, чи рано”, — здається, так у пісні співається?

— Так, так... Чи вечір, чи рано...

Командирів ад’ютант, навдивовижу чемний Олег, який зустрічав Галину Калинівну в аеропорту, певне, вважає обов’язком і за столом весь час опікуватись нею, і виходить це в нього недокучливо, делікатно: легким рухом поміняє тарілку, хоч і та була чиста, підсуне ближче якусь смаженину, доллє шампанського в келишок... В погляді господаря проступає гордість, що вона, його славна Галя, людина мистецтва, кинувши майстерню, і сина, і ватагу друзів столичних, примчала в цю глухомань, щоб вшанувати свого законного в його небуденний, не рядовий день, побути в товаристві з цими людьми, декотрі з яких хіба що тільки з газет чули про неї, увінчану лауреатськими відзнаками майстриню, — образ її хіба що зрідка міг промайнути їм в цих лісах на екрані телевізора. Єдина в цьому товаристві жінка. Висока тонка шия її незвично біліє серед цих плечистих людей, серед їхніх погонів та комірців на тугих загорілих шиях. Вигляд у гості змарнілий, і присутні догадуються, що переліт, видно, їй дався нелегко, та все ж хоч і без посмішки сидить вона, однак як темні брови зведе, як тернові очі її засяють, то й на всіх присутніх мовби лягає відсвіт злагоди й ласки.

— Не доливайте мені, — каже вона до ад’ютанта, відстороняючи келишок. Він не наполягає, однак в його погляді вона вловлює мигцем якусь незрозумілу їй співчутливість.

Відмова за відмовою з її боку — це господаря насторожує: недобре якось воно. Що з нею? Чи навіть не пригубить? Чи не помітила вже чогось такого, чого їй не слід би помітити?

— Галю, розкажи їм про нашого сина, про отряху нашого невгамовного, — каже він потеплілим, незвично лагідним голосом. — Чому ти його не привезла? Я ж обіцянку свою перед ним виконав: новісінький “зауер” його жде, разом сходили б на полювання.

— Хто тобі сказав, що він любить полювати?

— В кожнім мужчині, Галочко, сидить мисливець.

— Надто багато вас, мисливців, стало на світі.

— В хлопця формується характер... Чому б йому не зійтися в отаких пущах сам на сам з вепром? Не з фазаном, не з зайчиськом, а із справжнісіньким вепром!..

— Весела розвага.

— В гострих ситуаціях саме й гартується дух. Що ви на це скажете, Іване Орестовичу? — звертається господар до лісника, який хоч не минає жодної чарки, однак тримається статечно і з вигляду не веселішає; якісь думи, видно, постійно доймають його.

— Поменшало сеї осені вепрів. Мабуть, їх полохає танкодром...

— Не шукайте винних, — весело озвався з іншого краю стола білявий рожевощокий інтендант. — Краще скажіть, чи достатньо жолудів для своїх підопічних заготовано на зиму?

— Заготовано й жолудів і, крім того, понад дві тисячі снопиків зернових культур маємо... Насіяний овес залишено на пні — теж для звірини... Калину червону спеціально не збираємо — то все для птахів...

— Жаль, жаль, — не в лад розмові сказав іменинник, якому в думках, видно, снувалося щось своє. — Так чи інак, а синаш мій сьогодні мав би тут бути. Як він вчиться, хуліган? На трійки, мабуть, з’їхав?

— Не будем зараз про це, — мовила з притиском дружина, і чоловік, видно, згодився, що вона має рацію.

— Відповідальний, переломний для хлопця вік, — звертаючись до товариства, пояснив господар. — Хлопець башковитий, де в чому розбирається навіть краще за батька. Але ж відомо, які вони тонкошкурі створіння, ці сучасні акселерати, які вони сприйнятливі до різних, в тому числі й небажаних вітрів.

— А в інститутах? — підтримав господаря його заступник по службі, ще моложавий з виду, та вже гололобий, на півголови облисілий учасник застілля. — Я під час відпустки зустрічався з товаришем. Розповідає про своїх студентів. Магнітофони цуплять ночами з аудиторій, з книжок бібліотечних вишарпують цілі сторінки, такі вам інтелектуали... Неймовірні речі...

— Не узагальнюйте, будь ласка, — посміхнувся Олег-ад’ютант.

— Та я й не кажу, що такі всі поспіль, — заперечив заступник. — Однак не закриваймо очі й на факти... До війни он батьки наші без стипендії, надголодь вчились по робітфаках, з хліба на воду перебивались, але, як моя мама запевняє, за всі студентські роки не було в них на факультеті жодної навіть дрібної крадіжки, а тепер серед ночі до аудиторій за магнітофоном...

— А в нас був випадок, що син начальника міліції в рідної тітки дублянку вкрав, — сповістив офіцер з квадратним обличчям. — Як це вам подобається?

— Нема правил без винятків, — в роздумі мовив господар. — По наших новобранцях бачимо, скільки чудових юнаків дає нам сучасна школа, надто ж трудові колективи... Але що певна категорія молоді має в нас викликати тривогу, то це теж факт... Чи він там з якою ватагою не зв’язався? — господар, маючи на увазі сина, адресував свій неспокій дружині.

Вона нічого на це не відповіла, тільки плечі її, обкинуті білою хусткою, мерзлякувато зіщулились, і смаглявий грузин, помітивши цей мимовільний рух, одразу підвівся:

— Може, зачинити кватирку?

— Ні-ні, не турбуйтесь.

Вона обкинулась хусткою міцніше, і погляди присутніх цієї миті впали на її руки, складені на грудях. Руки ці натруджені, з випнутими синіми жилами, як це буває лише в людей нелегкої фізичної праці, явно контрастували з тонким, навіть витонченим, глибокої блідизни обличчям жінки, з її високою білою шиєю й тендітними плечима. Вловивши співчутливу увагу присутніх до напрацьованих рук дружини, господар відчув, видно, потребу дати пояснення:

— Мало хто знає, що таке праця скульптора, друзі. А з присутніх, я певен, ніхто уявлення про це не має, окрім мене. Тільки одружились, молоді обоє, в домі цілковитий достаток, а вдосвіта прокинусь — моєї Галі вже нема, уже чую за стіною золото моє, мій дятел коханий щось довбе та довбе... Зайду до майстерні — стоїть, бідолашна, перед своїм гранітом — і удар за ударом. Бачили б ви ті удари! Просто ж дівчисько тендітне, в руці наче й сили, як у дитини, а як ударить, аж іскри викрешуються. І, до речі, ця стукотнява цілоденна, вона ж на слух впливає. Вже потім я приніс їй шолом наш танкістський... Одягне, усміхнеться, і потім годинами в тому шоломі, мов яка-небудь грецька богиня.

— Згадалось, — уста дружини ворухнулись в гіркій усмішці, і, щоб змінити тему, вона звернулась до лісника: — А ви давно працюєте в цих лісах?

— Від діда, а може, й від прадіда, — охоче відгукнувся цивільний. — Лісникувати — це в нас ніби родинний фах. І діти, на щастя, не розлетілись. Всі тут. Дочки на питомнику, син-механізатор теж по лісницькій лінії. Не знаю, може, я й помиляюсь, але коли рід тримається ближче один до одного, то довкола і всяких порушень менше.

— Ви щасливі своїми дітьми? — запитала вона.

— Атож. Не скаржусь. Та й вони, не чути, щоб на батьків нарікали. Де всі в праці, де сім’я не розклеїлась, там і дитині добре рости. Вигод та зручностей від техніки людині дедалі більшає, а от щастя справді стає дефіцитом в наш час. В райцентрі нашому працює мій приятель-однополчанин, має обов’язок від комунгоспу пильнувати за коминами. Попросту кажучи — сажотрус. Кажуть, зустріти на вулиці сажотруса — це означає щасливу прикмету. Дівчата тутешні не цураються, щоб смикнути сажотруса за ґудзик або приловчитись та обстригти з його щітки цупкої щетини. Якщо дівчина підкладе її собі у святкове взуття, то неодмінно після цього файний хлопець таку щасливку запросить у клубі до танцю...